Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 59)
Сьогодні Ґабчик, Кубіш і Вальчик — національні герої у своїх країнах, де пам’ять про них шанують і бережуть. Прізвищем кожного названо по вулиці недалеко від місця замаху, а в Словаччині є навіть невелике село, яке називається Ґабчикове. Їх посмертно далі підвищують у званнях (здається, тепер вони всі капітани). Ті, хто їм допомагав прямо чи непрямо, не такі відомі, і я, змучений недоладними зусиллями віддати належне цим людям, страждаю від почуття провини перед сотнями, тисячами тих, кому я дозволив померти безіменними, однак мені хочеться вірити, що люди існують, навіть якщо про них не говорять.
Найвідповіднішим ушануванням пам’яті Гайдріха нацистами була не промова, виголошена Гітлером на похороні свого ревного прислужника, а мабуть, ось це: у липні 1942 року з відкриття таборів Белжец, Собібор й Треблінка розпочалася програма винищення польських євреїв. У її рамках з липня 1942 до жовтня 1943 року загинуть понад два мільйони євреїв і близько п’ятдесяти тисяч циган. Програмі дали кодову назву «Акція Райнгард».
Цікаво, про що думав чеський водій за кермом свого фургона того ранку в жовтні 1943 року? Він мчить звивистими празькими вулицями, тримає цигарку в зубах, а голову його, мабуть, переповнюють клопоти. Він чує гуркіт позаду, в багажному відділенні: це дерев’яні ящики з вантажем ковзають по підлозі й ударяються об стінки фургона на кожному повороті. Може, він запізнюється, а може, хоче якомога швидше покінчити зі своєю роботою, щоб перехилити з друзями по чарчині, але їде він швидко, а дорога слизька: випав сніг. Тому він не бачить маленького світлявого хлопчика, що біжить тротуаром. Коли хлопчик кидається на дорогу, раптово, як можуть тільки діти, водій гальмує, але вже пізно. Фургон вдаряє дитину й відкидає на узбіччя. Водій поки не знає, що вбитий ним хлопчик — це Клаус, старший син Райнгарда й Ліни Гайдріхів. Не знає він і того, що за цю фатальну мить неуважності його депортують.
Пауль Тюммель, він же Рене, він же Карл, він же А-54, зумів вижити в Терезіні до квітня 1945-го. Але тепер, коли війська союзників підходять до Праги, нацисти евакуюються з країни й не хочуть лишати незручних для себе свідків.
Коли за ним приходять, щоб відвести на розстріл, Тюммель просить свого співкамерника, якщо випаде нагода, переказати вітання полковникові Моравцю і додає:
— Скажіть, що для мене було справжнім задоволенням працювати із чехословацькою розвідкою. Шкода, що все мусить завершитися так. Але я втішаю себе тим, що всі наші зусилля виявилися не марними.
Це послання передадуть.
— Скажіть, як ви могли зрадити своїх товаришів?
— Гадаю, ваша честь, ви вчинили б так само заради мільйона марок.
Учасники Опору арештували Карела Чурду поблизу Пльзеня в останні дні війни. Він постав перед судом і був засуджений до страти. Чурду повісили 1947 року. Сходячи на ешафот, він брудно насміхався з ката.
Моя оповідь закінчується, і книжка теж мала б закінчуватися, але виявилося, що з такою історією неможливо розпрощатися. Знову винен батько. Він телефонує мені, щоб зачитати текст, який побачив у Музеї людини на виставці, присвяченій нещодавно померлій антропологині й учасниці Опору, яка пройшла Равенсбрюк, Жермен Тійон. Ось що прочитав мені батько:
«Однією з найстрашніших особливостей Равенсбрюка були досліди з вівісекції, які проводили над сімдесятьма чотирма молодими жінками. Ці досліди відбувалися зі серпня 1942 по серпень 1943-го й полягали в тому, що жінок калічили, намагаючись відтворити рани, які стали причиною смерті ґауляйтера Чехословаччини Райнгарда Гайдріха. Професор Ґергардт, якому не вдалося врятувати Гайдріха від газової гангрени, хотів довести, що застосування сульфаміду нічого не змінило б. Для цього він навмисно вводив збудники інфекції до ран молодим жінкам, багато з яких померло».
Я не буду зупинятися на неточностях («ґауляйтер», «Чехословаччина», «газова гангрена»). Скажу лише, що тепер я знаю: ця історія ніколи по-справжньому не закінчиться для мене. Я і далі дізнаватимусь щось нове про цю подію, про цю надзвичайну історію замаху на Гайдріха, вчиненого 27 травня 1942 року чехословацькими десантниками, що прибули з Лондона.
— Найголовніше — не намагайтеся охопити все, — сказав колись Барт.
Порада, до якої я так і не дослухався…
Неначе вірш Незвала, водами Балтики лине пароплав із проіржавілим корпусом. На ньому Йозеф Ґабчик, він залишив позаду похмурі береги Польщі й кілька непримітних місяців, проведених на вуличках Кракова. Разом із ним тут інші примари чехословацької армії, яким нарешті вдалося відпливти до Франції. Вони тиняються кораблем, стомлені, стурбовані, невпевнені, але задоволені перспективою боротьби із загарбником. Вони ще нічого не знають ані про Іноземний легіон, ані про Алжир, ані про французьку кампанію, ані про лондонське туманне життя. Вони незграбно наштовхуються один на одного у вузьких проходах, шукаючи каюту, цигарку або знайомство. Ґабчик, обіпершись на поруччя, дивиться на море. Дивна поведінка для того, хто все життя прожив у такій суходільній країні, як його. Мабуть, тому Ґабчиків погляд спрямований не на обрій, який було б надто просто витлумачити як символічний образ його майбутнього, а вниз, до ватерлінії судна, туди, де хвилі, накочуючись, розбиваються об корпус, потім відступають, потім знову набігають і знову відступають, заколисуючи своїм гіпнотичним і оманливим рухом.
— Прикурити не буде, друже?
Ґабчик упізнав моравський акцент. Вогник запальнички освітлює обличчя його співвітчизника. Ямочка на підборідді, цигарка у випнутих губах, а в очах — і це вражає — дрібка всієї доброти світу.
— Мене звати Ян, — каже він.
Завиток диму розчиняється в повітрі. Ґабчик мовчки всміхається. У них ще буде вдосталь часу, щоб краще познайомитися під час подорожі. Інші тіні перемішуються з тінями солдатів у цивільному, що снують кораблем, розгублених дідусів, самотніх жінок із затуманеним поглядом, слухняних дітей, які тримають за ручку молодшого братика. Дівчина, схожа на Наташу, стоїть на палубі, обіпершись руками на планшир, бавлячись подолом спідниці. Мабуть, і я десь тут.
Інформація видавця
БІНЕ Лоран
HHhH: Голову Гіммлера звуть Гайдріх
Головний редактор
Провідний редактор
Редактор
Технічний редактор
Коректор
Дизайнер і верстальник
Підписано до друку 05.10.2017.
Формат 60x84/16. Ум. друк. арк. 20,53.
Наклад 4100 прим. Зам. № 8899.
Термін придатності необмежений
ТОВ «Видавництво “Віват”»,
61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10.
Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013.
Придбати книжки за видавничими цінами
та подивитися детальну інформацію
про інші видання можна на сайті
тел.: +38 (057) 717-52-17, +38 (073) 344-55-11,
+38 (067) 344-55-11, +38(050)344-55-11,
e-mail: ishop@vivat.factor.ua
Щодо гуртових постачань
і співробітництва звертатися:
тел.: +38(057)714-93-58,
e-mail: info@vivat.factor.ua
Адреса фірмової книгарні видавництва «Віват»:
м. Харків, вул. Квітки-Основ’яненка, 2,
«Книгарня Vivat»,
тел.: +38 (057) 341-61-90, e-mail: bookstorevivat@gmail.com
Видавництво «Віват» у соціальних мережах:
facebook.com/vivat.book.com.ua
instagram.com/vivat_publishing
Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом
у друкарні «Фактор-Друк»,
61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,
тел.: +38 (057) 717-53-55
Лоран Біне народився 1972 року у Франції, у Парижі. Син історика, закінчив Сорбонну, викладач французької мови. Найвідомішу його книжку «HHhH» перекладено 40 мовами. Вона стала бестселером у кількох країнах, автор здобув Ґонкурівську премію.
«HHhH» вразила мене. Стиль Біне злютовує все докупи: нейтральну журналістську чесність, підкріплену письменницьким запалом, із оповідницькими інстинктами. Це один із найкращих історичних романів, який потрапляв мені до рук.
Неперевершено… Витончена й граційна розповідь…
Прекрасна книжка.
Примітки до електронної версії