Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 55)

Карел Чурда перетинає вулицю, називається охоронцеві, який стоїть на варті біля масивних дерев’яних дверей, каже, що прийшов дати свідчення, іде вгору широкими сходами, застеленими червоним килимом, опиняється в просторому передпокої та зникає в кам’яному нутрі чорного палацу.

Мені не відомо, коли й навіщо батько й син Моравці повернулися до Праги. Поїхали — і відразу повернулися, пробувши в селі кілька днів. Либонь, хлопчині не терпеливилося допомогти десантникам або ж не хотілося лишати маму саму. А може, батькові треба було на роботу. Вважається, що пан Моравець нічого не знав, але я не можу в це повірити. Коли його дружина приймала вдома десантників, він чудово розумів, що це не скаути. До того ж він не раз звертався до своїх друзів то по одяг, то по велосипед, то по лікаря, то по схованку… Таким чином, уся родина Моравців бере участь у боротьбі з нацистами, зокрема і їхній старший син, який утік до Англії та служить пілотом Королівських повітряних сил і про якого немає новин. Він загине 7 червня 1944 року, наступного дня після висадки союзних військ у Нормандії, коли його винищувач розіб’ється. Майже два роки від теперішніх подій — ціла вічність.

Чурда перейшов Рубікон, але, на відміну від Юлія Цезаря, зустріч йому влаштували аж ніяк не тріумфальну. Ґестапівці миттю зрозуміли неабияку важливість його свідчень і, помірно лупцюючи, допитували Чурду всю ніч. Тепер він сумирно сидить на дерев’яній лавці в похмурому коридорі й чекає, як вирішиться його доля. Лишившись ненадовго з ним наодинці, чех-перекладач запитує Чурду:

— Навіщо ти це зробив?

— Я не міг більше дивитися, як помирають невинні люди.

Ну і заради двадцяти мільйонів крон, які він має отримати.

Те, чого так боялася в ті жахливі роки кожна родина, одного ранку стається з Моравцями. У двері дзвонять — це прийшло ґестапо. Німці ставлять мати, батька й сина обличчям до стіни й беруться, шаленіючи, перевертати всю квартиру. «Де диверсанти?» — горлає німецький комісар, а перекладач, що його супроводжує, повторює питання по-чеськи. Батько тихо відповідає, що нічого не знає. Комісар іде оглядати інші кімнати. Пані Моравець просить дозволу в туалет. Ґестапівець б’є її по обличчю. Але невдовзі його кличе начальник, і поліціянт зникає за дверима. Пані Моравець звертається з тим самим проханням до перекладача, і той дозволяє. Вона розуміє, що має лише кілька секунд, тому поспіхом замикається у ванній кімнаті, дістає ампулу з ціанистим калієм, не вагаючись розгризає її і відразу помирає.

Повернувшись до вітальні, комісар запитує, де жінка. Перекладач пояснює. Німець миттю все розуміє. Скаженіючи від люті, він кидається до ванної та вибиває двері ударом плеча. Пані Моравець досі стоїть, на губах її застигла посмішка. Та ось жінка осідає і падає додолу. «Wasser!» — кричить комісар. Його люди приносять води, намагаються повернути хазяйку квартири до життя, та марно — вона вже мертва.

Однак чоловік її ще живий. І син живий. Ата бачить, як ґестапівці виносять труп його матері. Комісар, посміхаючись, підходить до хлопця. Батька й сина арештовують і забирають просто в піжамах.

Ату, певна річ, страшно катували. Начебто навіть приносили в банці заспиртовану голову матері. «Бачиш цей дерев’яний ящик, Ато?..» Звісно, він не міг не згадати Вальчикових слів. Але в ящика немає мами.

Нарешті я — Ґабчик. Як це говориться? Я втілююсь у свого героя. Я бачу, як ми з Лібеною прогулюємося попід руку звільненою Прагою, люди довкола сміються, розмовляють по-чеськи й пригощають мене цигарками. Ми одружені, Лібена чекає дитину, мене підвищили до капітана, президент Бенеш опікується знову об’єднаною Чехословаччиною, Ян у кашкеті набакир приїжджає разом із Анною в «шкоді» останньої моделі, щоб побачитися з нами. Ми йдемо випити пива до кав’ярні на березі річки, куримо англійські цигарки й зі сміхом згадуємо часи, коли боролися з нацистами. А пам’ятаєш крипту? Але ж і холоднеча там була! Ми сидимо на березі річки. Сьогодні неділя. Я обіймаю дружину. До нас долучаються Йозеф і Опалка разом зі своєю нареченою з Моравії, про яку він так багато розповідав. Родина Моравців також із нами, і полковник Моравець, який пригощає мене цигаркою, і Бенеш, який приносить нам сосиски. Він дарує жінкам квіти й хоче виголосити промову на нашу честь. Ми з Яном протестуємо: ні-ні, не треба ніяких промов. Лібена сміється, вона лагідно кепкує з мене, називає своїм героєм. А Бенеш таки починає свою промову, але у Вишеградській церкві, там холодно, я в костюмі нареченого, я чую, як за моєю спиною до церкви заходять якісь люди, я чую цих людей, чую Незвала, що читає вірш, історію про єврея і Ґолема, про Фауста на Карловому майдані. У руках у поета золоті ключі й вивіска з будинку алхіміків на вулиці Нерудовій. Цифри на стіні складаються в дату мого народження, перш ніж вітер розвіює їх…

Я не знаю, котра тепер може бути година.

Я не Ґабчик і ніколи ним не стану. Останньої миті мені вдається стримати себе від спокуси внутрішнього монологу, і завдяки цьому, мабуть, я рятуюся від небезпеки видатися безглуздим у вирішальний момент. Важкість ситуації не є виправданням, я чудово знаю, котра година, і я вже цілком прокинувся.

Четверта ранку. Я не сплю в одній із кам’яних комірок, призначених для мертвих ченців церкви Святих Кирила й Мефодія.

На вулиці знову починають свою метушню чорні постаті, але ми вже не в Лідіце, а в самому серці Праги. Тепер уже занадто пізно про щось шкодувати. Криті вантажівки під’їжджають до церкви звідусіль, наче промені зірки, що сходяться до осердя. На екрані стеження ми побачили б світляні сліди машин, які, повільно рухаючись до цілі, ось-ось мають зійтися в одній точці, однак завмирають перед тим, як з’єднатися. Два головні пункти, де зупиняються вантажівки, — це берег Влтави і Карлів майдан, тобто два кінці вулиці Ресслової. Водії вимикають фари й глушать двигуни. Із кузовів вистрибують бійці ударних груп. Біля кожних воріт, біля кожного водостічного люка стає на варті есесівець. На дахах установлюють важкі кулемети. Ніч обережно відходить. Скоро світає, і небо вже світлішає, адже літнього часу ще не вигадали, а Прага, хоча й лежить трохи західніше за, наприклад, Відень, усе ж достатньо обернена до сходу, щоб чиста ранкова прохолода обіймала її ще під час сну. Коли з’являється комісар Паннвіц із невеличкою групою своїх людей, увесь квартал уже оточено. Перекладач, який супроводжує комісара, вдихає пахощі, які линуть із квітників на Карловому майдані (мабуть, це дуже добрий перекладач, якщо він ще досі тут після того, як дозволив пані Моравець піти в туалет, щоб накласти на себе руки). Комісарові Паннвіцу доручено оточити й арештувати диверсантів. Це, звісно, честь, але й неабияка відповідальність: у жодному разі не можна повторити невдачі, якої вони зазнали 28 травня; треба уникнути того несусвітнього рейваху, до якого комісар, на превелике щастя, не був причетний. Якщо все пройде як слід, ця операція стане вінцем його кар’єри. Однак якщо все закінчиться не арештом або смертю терористів, а якось інакше, у Паннвіца, поза всяким сумнівом, будуть серйозні неприємності. Ставки максимальні з кожного боку, навіть із боку німців, адже в очах керівництва відсутність результату запросто можуть сприйняти за саботаж, тим паче коли йдеться про те, щоб приховати помилки самого керівництва й угамувати його жадобу крові (тут поєднуються обидва ці чинники). «Цапа-відбувайла за будь-яку ціну!» — таким міг би бути девіз Райху. Тому Паннвіц і докладає всіх зусиль, щоб тільки не втратити прихильності начальства, і дорікнути тут йому нема за що. Це професійний поліціянт, який працює методично. Він дав своїм людям абсолютно чіткі вказівки. Цілковита тиша. Кілька кордонів оточення. Висока щільність поліції у кварталі. Ніхто не стріляє без дозволу. Диверсантів брати живими. Не те щоб комісаром будуть незадоволені, якщо диверсантів уб’ють, але спійманий живцем ворог — це обіцянка десяти нових арештів. Мерці ж не надто балакучі. Хоча труп Моравцової певним чином усе ж таки зумів їм дещо розповісти. Тут Паннвіц, мабуть, посміхається подумки. Тепер, коли нарешті потрібно арештувати вбивць Гайдріха, які три тижні насміхалися з усієї поліції Райху, комісар у будь-якому разі мав би трохи нервуватися. Зрештою невідомо, що чекає на них у церкві. Вирішивши діяти обережно, Паннвіц посилає одного зі своїх людей подзвонити у двері до священика. Цієї миті ще ніхто не знає, що Прага доживає останні хвилини тиші. Поліціянт дзвонить. Минає якийсь час, доки двері нарешті починають рухатися на завісах і на порозі з’являється заспаний ризничий. Перш ніж він устигає розтулити рота, його хапають і надівають на нього наручники. Однак тепер усе ж треба пояснити причину такого раннього візиту. Паннвіц висловлює бажання оглянути церкву. Ризничому перекладають. Кілька поліціянтів проходять коридором, наказують відімкнути другі двері й опиняються в приміщенні церкви. Люди в чорному розповзаються, наче павуки, із тою лише різницею, що не бігають по стінах, а їхні кроки відлунюють попід високим кам’яним склепінням. Поліціянти обшукують усе, але нікого не знаходять. Лишається глянути угорі, на хорах. Паннвіц помічає гвинтові сходи за замкненими ґратами й вимагає в ризничого ключ. Однак той божиться, що не має його. Тоді за наказом комісара поліціянти розбивають замок ударами прикладів. Тої миті, коли ґратовані дверцята відчиняються, униз сходами скочується кулястий і довгастий предмет. Я впевнений: коли лунає дзенькіт металу об сходинки, Паннвіц одразу все розуміє. Він розуміє, що виявив криївку десантників, що вони ховаються на хорах, що вони озброєні й не збираються здаватися. Граната вибухає. Усю церкву затягує димовою завісою. Одночасно лунають автоматні черги — у бій вступають «стени». Один із поліціянтів — найстаранніший, за свідченнями перекладача, — кричить від болю. Паннвіц негайно наказує відступити, але його люди, осліплені й дезорієнтовані, розбігаються під перехресним вогнем по всій церкві й луплять із пістолетів хто куди. Битва в храмі розпочалася. Гості вочевидь не були готові до такого прийому. Може, вони гадали, що все пройде легко, адже зазвичай самого лише запаху шкіри їхніх плащів вистачало, щоб усі кам’яніли від жаху. Отже, ефект несподіванки повністю на боці тих, хто захищається. Сяк-так ґестапівцям удається зібрати своїх поранених і винести їх із церкви. Стрілянина з обох боків призупиняється. Паннвіц вирушає по роту есесівців, яку він веде на приступ, та їх очікує такий самий прийом. Стрільці, які ховаються вгорі, на хорах, добре знають свою справу. Ізнизу їх не видно, у них чудова позиція, із якої прострілюється кожен куток церкви, вони ціляться ретельно, не поспішаючи, стріляють ощадливо й раз по раз влучають. Кожна черга супроводжується вереском когось із нападників. Вузькі й незручні гвинтові сходи роблять хори такими самими неприступними, як найміцніша барикада. Штурм захлинається вдруге. Паннвіц розуміє, що наївно сподіватися взяти десантників живими. Наче щоб посилити навколишній хаос, хтось наказує відкрити вогонь із кулеметів на даху будинку навпроти. МГ-42 гатять у вітражні вікна собору, розбиваючи їх на скалки.