Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 54)
Можливо, я саме тому й пишу цю книжку, щоб пояснити їм: ви помиляєтеся.
Полеміка про чеський інтернет
Інтернет-сайт, створений для того, щоб зацікавити чеських підлітків історією селища Лідіце, повністю зруйнованого нацистами в червні 1942 року, пропонує інтерактивну гру, зміст якої полягає в тому, щоб «спалити Лідіце, витративши на це якомога менше часу».
Результати роботи ґестапо настільки мізерні, що мимоволі замислишся: а чи взагалі вони шукають убивць Гайдріха. Ґестапівцям потрібен цап-відбувайло, на якого можна зіпхнути свою безпорадність, і одного вони, здається, знайшли: чиновника з міністерства праці, який 27 травня ввечері дозволив відправлення потяга із чеськими робітниками до Берліна. А що трьох десантників досі не виявлено, то ця ниточка видається ґестапівцям не гіршою за будь-яку іншу. І ось уже «встановлено», що троє вбивць (ба ні, розслідування потроху просувається, якщо вже відомо, що вбивць було троє) були саме на цьому потязі. Слідчі з Печекового палацу можуть навіть повідомити подробиці втечі, часом просто приголомшливі: злочинці протягом усієї дороги ховалися під полицями, а потім скористалися короткою зупинкою в Дрездені, щоб вистрибнути з вагона і зникнути без сліду. Звісно, припущення, що терористи покинули Чехословаччину, щоб шукати сховку в Німеччині, може видатися дещо сміливим, однак ґестапівців не так легко збентежити. Але чиновник вирішує не здаватися, він захищається й заскакує їх зненацька: так, він дозволив відправлення потяга, але зробив це на вимогу Берліна, міністерства авіації. Тобто самого Ґерінґа. До того ж цей педантичний чиновник зберіг копію дозволу на відправлення з печаткою празької поліції. Тому, якщо він і припустився помилки, то ґестапо має розділити з ним відповідальність. У Печековому палаці вирішують забути про цю версію.
Ідея, як вибратися з цієї безвиході, приходить комісарові Паннвіцу, цьому стріляному вовкові, тонкому знавцеві людських душ. Паннвіц міркує так: атмосфера терору, яку німці свідомо створили після 27 травня, контрпродуктивна. Комісар не проти терору, але той має один недолік: він цілковито знеохочує всіх, хто хотів би зі своєї волі прийти з доносом. Від дня замаху минуло два тижні, і тепер уже ніхто не ризикне з’явитися до ґестапо і сказати, що має інформацію, але досі вагався, чи розповідати її. Треба пообіцяти амністію — і стримати обіцянку — усім, хто доброхіть повідомить щось, що стосується справи, навіть якщо вони самі були причетні.
Франк погоджується з комісаром і оголошує, що всім, хто
Пані Моравець, почувши про це, відразу розуміє, що це означає: німці йдуть ва-банк. Якщо в найближчі п’ять днів хлопців ніхто не видасть, далі донос їм не загрожуватиме і їхні шанси вижити значно зростуть. Справді, щойно спливе термін амністії, ніхто не наважиться піти до ґестапо. Надворі 13 червня 1942 року. Цього самого дня до Моравців приходить незнайомець. Не заставши нікого вдома, він іде до консьєржа й питає, чи пані Моравець не лишила для нього портфель. Цей чоловік — чех, однак пароля «Ян» він не знає. Консьєрж відповідає, що йому нічого не відомо. Незнайомець іде.
Карел Чурда ледве не сплив на поверхню.
Тітонька Моравець відправила свою родину на кілька днів до села, однак сама не поїхала: у неї надто багато справ у Празі. Вона пере білизну, прасує, купляє все необхідне, бігає по всьому місту. Щоб не привертати уваги, вона бере собі в помічниці дружину консьєржа, адже не потрібно, щоб тітоньку занадто часто бачили з повними сумками. Крім того, ніхто не повинен дізнатися, де переховуються десантники. Жінки домовляються зустрітися на Карловому майдані, і там серед натовпу й квітників дружина консьєржа передає пані Моравець сумки з продуктами. Відтак тітонька спускається вулицею Рессловою, заходить до церкви й щезає. Іншим разом жінки сідають на один трамвай, але дружина консьєржа виходить на дві-три зупинки раніше, залишаючи сумки, які забирає тітонька. Вона приносить у крипту гарячі, щойно з печі, пиріжки, цигарки, спирт для старенького пальника й новини із зовнішнього світу. У підземеллі холодно, усі хлопці трохи застуджені, але настрій покращився. Хоча смерті Гайдріха й недостатньо, щоб забути про Лідіце, але хлопці потихеньку усвідомлюють важливість свого вчинку. Вальчик зустрічає тітоньку в халаті. Він, правда, трохи блідий, натомість тепер має тоненькі вусики, які, їй-богу, надають йому елегантності. Вальчик цікавиться, як там його пес, Бевзь. Із Бевзем усе гаразд, розповідає йому тітонька, консьєрж передав його до родини, яка має великий сад. У Кубіша зійшли набряки з обличчя, і навіть до Ґабчика потроху повертається його природна веселість. Маленька громадка із семи чоловіків організовує своє життя: вони змайстрували із чиєїсь майки ситечко і дуже хотіли б зварити собі кави. Тітонька обіцяє дістати її. Учитель Зеленка наполегливо працює з іншими підпільниками над планами повернення десантників до Англії, поки що дуже гіпотетичними. Операцію «Антропоїд» вважали самогубством, і тому ніхто й подумати не міг, що таке питання постане. Насамперед треба вивезти їх у сільську місцевість. Однак ґестапо не дрімає, місто досі у стані найвищої бойової тривоги, потрібно зачекати. Незабаром день святого Адольфа, і щоб його відсвяткувати (тут слід зазначити, що Адольфом звуть лейтенанта Опалку), тітонька збирається роздобути десь ескалопів. А ще їй дуже хотілося б приготувати бульйон із печінковими фрикадельками. Усе дуже просто: хлопці вже кличуть її не «тітонькою», а «матінкою». Семеро вишколених чоловіків, що змушені марнувати час у бездіяльності, ув’язнені в цьому вогкому підземеллі, вразливі, як діти, вони цілковито покладаються на цю турботливу жіночку. «Мусимо протриматися до вісімнадцятого», — раз по раз повторює вона подумки. Сьогодні шістнадцяте.
Карел Чурда стоїть на тротуарі, на вулиці Бредовській, яку згодом перейменували на Ружову, тобто «рожеву», хоча чехи на згадку про минуле називають її також «вулицею в’язнів». Ця вулиця веде аж до Центрального вокзалу, колишнього Вільсонового. Перед Чурдою Печеків палац — показна будівля із сірого каменю, що стоїть на розі вулиці, похмура і вкрай тривожна. Цю масивну споруду після Першої світової війни збудував чеський банкір, власник майже всіх кам’яновугільних шахт Північної Богемії. Можливо, вугільно-сірий колір фасаду мав нагадувати про походження статків, на які було зведено цей будинок. Однак просто перед німецьким вторгненням обачливий банкір вирішив за краще продати і шахти, і палац державі й переїхав жити до Англії. У наші дні в Печековому палаці міститься міністерство торгівлі й промисловості Чеської республіки, однак 1942 року тут розташовувалася штаб-квартира богемсько-моравського відділення ґестапо. Тут роблять свої чорні справи близько тисячі працівників, а коридори настільки похмурі, що навіть серед білого дня здається, ніби надворі ніч. Цей будинок у самому центрі столиці, обладнаний за останнім словом техніки: тут є своя друкарня, лабораторія, пневмопошта й телефонна станція, і з погляду функціоналу це оптимальне приміщення для нацистської поліції. Його численні льохи й підземелля облаштовано як слід. Управляє всім господарством доктор Гешке, молодий штандартенфюрер, від одного погляду на фотографію якого в мене холоне кров: від його шраму на обличчі, його ніжної жіночої шкіри, його божевільних очей, жорстоких губ, бічного проділу й поголених скронь. Одним словом, Печеків палац є втіленням нацистського терору в Празі, і навіть щоб просто зупинитися перед ним, потрібна певна сміливість. Карелові Чурді сміливості не бракує, але основний його мотив — отримати двадцять мільйонів крон. Потрібна неабияка сміливість, щоб здати своїх товаришів. Потрібно добре зважити всі «за» і «проти». Ніхто йому не гарантує, що німці додержать слова. Він збирається поставити на кін своє життя: пан або пропав, багатство або смерть. Але Чурда — авантюрист. Колись саме жага пригод підштовхнула його записатися до вільних збройних сил Чехословаччини. Та сама жага спонукала його зголоситися добровольцем для виконання спеціальних місій у Протектораті. Однак повернення на батьківщину було йому не до вподоби, у підпільній роботі не виявилося для нього нічого цікавого. Після замаху на Гайдріха він жив у своєї матері, у провінції, у містечку Колін, за шістдесят кілометрів на схід від Праги. Утім, до цього він устиг зустрітися з багатьма людьми, причетними до чеського Опору, серед них Кубіш і Вальчик, із якими він брав участь у пльзенській операції «Шкода», та Ґабчик і Опалка, із якими він неодноразово перетинався, міняючи житла, де вони переховувалися в Празі. Серед інших, йому була відома квартира Сватошів, які дали виконавцям замаху велосипед і портфель. А найголовніше — йому відома адреса Моравців. Я не знаю, навіщо він заходив до них три дні тому. Збирався зрадити їх також? Чи, може, прагнув відновити контакт із підпільниками, від яких уже давно не мав жодної новини? Але навіщо йому повертатися до Праги, якщо тільки не за винагородою? Хіба ж не безпечніше жити в матері, у невеличкому мальовничому містечку Колін? Правду кажучи, ні, не безпечніше: 1942 року Колін був німецьким адміністративним центром; крім того, саме тут збирали євреїв з усієї Центральної Богемії, а місцевий вокзал слугував залізничним вузлом, звідки в’язнів відправляли до Терезіну. Тому цілком можливо, що Чурда не хотів наражати свою родину на небезпеку — окрім матері, у Коліні жила ще його сестра — і повернувся до Праги, щоб відшукати товаришів, які допомогли б йому й прихистили. Яку ж тоді роль відіграли зачинені двері, перед якими від опинився, коли прийшов до Моравців? Схоже, тітонька Моравець чекала на нього, бо ж, коли консьєрж розповів їй про таємничого відвідувача, запитала, чи не з Коліна той приїхав. Але тоді її не виявилося вдома… І нам уже ніколи не дізнатися, чому все сталося так, як сталося: була це насмішка злого випадку чи нестримна воля чоловіка, який рухався до своєї мети? У всякому разі, 16 червня 1942 року Карел Чурда, схоже, усе вирішує. Він не знає, де переховуються його товариші-десантники, але й того, що він знає, цілком достатньо.