Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 37)
4 лютого 1942 року Гайдріх виголошує промову, яка мене неабияк зацікавила, бо стосується вона того шанованого цеху, до якого належу я сам: «Насамперед треба розправитися із чеськими вчителями й викладачами, адже саме їхній прошарок — це розплідник для опозиційних настроїв. Його треба знищити, а чеські ліцеї позакривати. Чеську молодь, природно, треба взяти під своє крило й витягти із цього згубного середовища, створивши умови для її виховання поза шкільними стінами. Я не бачу для цього кращого місця, ніж спортивний майданчик. Завдяки фізкультурі й спорту ми забезпечимо дітям і розвиток, і перевиховання, і освіту».
Таки так: цього разу це вже ціла програма.
Певна річ, можливість відновити роботу чеських університетів, закритих у листопаді тридцять дев’ятого на три роки за політичну агітацію, навіть не обговорюється. Моравцеві доручено знайти привід, щоб не відкривати їх і далі.
Ознайомившись із цією промовою, вдамся до трьох зауважень.
1. У Чехії, як і будь-де, честь народної освіти найгірше боронить міністр освіти. Колись затятий антифашист, після Мюнхену Емануель Моравець перетворюється на найактивнішого колабораціоніста в призначеному Гайдріхом чеському уряді. Німці значно охочіше провадять справи саме з ним, ніж зі старим маразматиком президентом Гахою. Місцеві історики зазвичай називають Моравця «чеським Квіслінґом»: прізвище відомого норвезького колаборанта Відкуна Квіслінґа стало синонімом слова «зрадник» у багатьох європейських мовах.
2. По-справжньому честь народної освіти боронять учителі й викладачі, чиє призначення — хай би що хто думав із цього приводу — полягає саме в тому, щоб бути підривними елементами, і за це вони заслуговують на неабияку шану.
3. Усе-таки спорт на службі у фашистів — це паскудство.
І знову нам доводиться торкатися жанрових обмежень. Жоден нормальний роман не стане бентежити читача, хіба що заради якогось особливого ефекту, наявністю трьох персонажів із однаковими прізвищами. Мені ж доводиться мати справу з полковником Моравцем, мужнім головою чеських спецслужб у Лондоні, родиною Моравців, героїчними учасниками чеського Опору, та Емануелем Моравцем, ницим міністром-колаборантом. А є ж іще капітан Вацлав Моравек, керманич підпільної мережі «Три королі». Прикро, що так багато героїв цієї історії мають однакові прізвища: це, мабуть, неабияк дошкуляє читачеві й заплутує його. Якби я писав звичайний художній твір, то миттю навів би лад з усім цим, перетворивши полковника Моравця, наприклад, на полковника Новака, а родину Моравців назвавши Швіґарами — чом би й ні? А зрадника охрестив би якимось зовсім неймовірним назвиськом: Нутелла, Кодак, Прада чи бозна ще яким. Звісно, я не хочу бавитися в ці ігри. Моєю єдиною поступкою читачеві є те, що я не відмінюю чеські прізвища за родами: хоча жіноча форма прізвища Моравець за всією логікою мала би бути Моравцова, я, одначе, лишаю основну форму, пишучи, наприклад, «тітонька Моравець» замість «тітонька Моравцова», щоб до однієї складності (однакові прізвища персонажів, які існували насправді) не додавати ще й другу (властива деяким слов’янським мовам зміна прізвища, якщо воно стосується жінки або цілої родини). Я ж не пишу російського роману. До того ж у французьких перекладах «Війни і миру» Наташа Ростова стає — чи то пак лишається — «Наташею Ростов».
Щоденник Ґеббельса, 6 лютого 1942 року: «Ґреґорі доповів мені про стан справ у Протектораті. Ситуація там дуже добра. Гайдріх блискуче попрацював. Він виявив стільки політичної мудрості й обачності, що тепер уже й мови нема ні про яку кризу. Однак, разом із тим, Гайдріх хотів би замінити Ґреґорі на когось із есесівських командирів. Я не згоден. Ґреґорі чудово знає Протекторат і чеське населення, а кадрова політика Гайдріха не завжди розумна, і до того ж їй бракує чіткої направленості. Саме тому я тримаюся за Ґреґорі».
Хто такий цей Ґреґорі, їй-богу, не маю ані найменшої гадки. І не дайте себе обманути моїм начебто невимушеним тоном: я справді шукав!
Щоденник Ґеббельса, 15 лютого 1942 року: «Довго розмовляли з Гайдріхом про стан справ у Протектораті. Ситуація там значно покращилася. Ужиті Гайдріхом заходи дають хороші результати. І, попри це, інтелігенція досі вороже налаштована до нас. У всякому разі, ту небезпеку, яку певні групи чеського населення становили для Німеччини, цілковито нейтралізовано. Гайдріх вдало маніпулює чехами, грається з ними в кота й мишку, а вони проковтують усе, що він їм каже. Гайдріх удався до цілої низки особливо популярних заходів, насамперед до активної протидії нелегальній торгівлі. До речі, просто дивовижно, скільки продовольчих припасів було виявлено в населення під час боротьби із чорним ринком. Гайдріхові з успіхом вдається проводити політику примусового онімечення значної частини чехів. Він просувається у цій сфері вкрай обережно, однак немає жодного сумніву, що результати, які будуть згодом, виявляться чудовими. Слов’ян, наголошує Гайдріх, не можна виховувати так само, як німців. Їх потрібно або ламати через коліно, або постійно привчати до покори. Він обрав другий шлях і миттєво
Разом із тим Гайдріх формує Службу безпеки для всіх окупованих територій. Вермахт створив йому чимало проблем у цій сфері, однак подібні складнощі виявляють тенденцію до врегулювання. Що далі, то більше вермахт демонструє свою неспроможність вирішувати ці питання самотужки.
Крім того, за інформацією Гайдріха про деякі підрозділи вермахту, вони не придатні ні в політиці, ні в націонал-соціалістичній боротьбі, а що стосується управління народом, вони в цьому анічогісінько не тямлять».
16 лютого лейтенант Бартош, керівник диверсійної групи «Сілвер А», яку було десантовано тої самої ночі, що й Ґабчика з Кубішем, за допомогою радіопередавача «Лібуше» надіслав до Лондона рекомендації, що дають нам змогу дістати досить чітке уявлення про ті труднощі, які поставали перед десантниками в їхньому підпільному житті:
«Групи, які буде сюди направлено, споряджайте належним одягом і давайте їм якомога більше грошей. Не будуть зайвими невеличкий пістолет, що вмістився б у кишеню, і портфель (його важко тут дістати). Ампули з отрутою мають бути зручніші — менші. Групи по змозі десантуйте не в тому районі, де їм належить діяти. Так німецьким органам безпеки буде тяжче їх виявити. Найбільші труднощі тут із пошуком роботи. Ніхто не хоче брати працівника без трудової книжки, а ті, хто її мають, зареєстровані на біржі праці. Небезпека потрапити в примусові трудзагони дуже зростає навесні, а отже, влаштовуючи на роботу щораз більше підпільників, ми ризикуємо провалити всю мережу. Тому я вважаю доцільнішим залучати якомога більше тутешніх мешканців і обмежити до необхідного мінімуму появу нових людей. Підпис: Іце».
Щоденник Ґеббельса, 26 лютого 1942 року: «Гайдріх надіслав мені детальний звіт щодо стану справ у Протектораті. Ситуація загалом не змінилася. Із цієї доповіді цілком очевидно випливає те, що Гайдріх обрав правильну тактику. Він поводиться із чеськими міністрами так, наче вони його підлеглі. Гаха цілковито підкорився новій політиці Гайдріха. На цю мить щодо Протекторату можна не турбуватися».
Гайдріх не забуває про культуру. У березні він організовує виставку, що називається «Радянський рай». Це найбільша культурна подія його правління. Відкриває її з великою помпою відразливий Франк за участю старого президента Гахи й ницого міністра-колаборанта Емануеля Моравця.
Я точно не знаю, що демонстрували на тій виставці, але на меті малося показати, що СРСР — варварська й недорозвинена країна із цілковито жалюгідними умовами життя. Усе це вочевидь для того, щоб підкреслити збочену за своєю суттю природу більшовизму. А ще це нагода повихвалятися своїми перемогами на Східному фронті, виставивши як трофеї захоплені в росіян танки й зброю.
Виставка триває майже місяць, її відвідує півмільйона людей, серед них і Ґабчик із Кубішем. Це, мабуть, перший і останній раз, коли вони бачать радянський танк.
Спершу мені здавалося, що розповісти цю історію нескладно. Двоє чоловіків мають убити третього. Їм це вдається або не вдається, та й по всьому. Чи майже по всьому. Решта персонажів, думав я, — лише примари, які зграбно ковзають по полотну Історії. Мені було відомо, що примарами теж треба опікуватися, і це забирає чимало зусиль. Але я не знав — хоча мав би здогадатися, — що будь-яка примара прагне лише одного — відродитися. Я б залюбки їм допоміг у цьому, але ж у мене обов’язки перед історією, яку я пишу, і я не можу дати скільки завгодно місця армії тіней, яка безупинно зростає й переслідує мене, щоб помститися, мабуть, за недостатню увагу з мого боку.
Але це ще не все.
Пардубіце — місто на Ельбі, у Східній Богемії. Його населення — приблизно дев’яносто тисяч мешканців, у місті є гарний центральний майдан і прекрасні будинки в стилі ренесанс. Звідти родом Домінік Гашек, легендарний воротар, один із найкращих хокеїстів усіх часів і народів.
Тут є готель-ресторан, доволі шикарний, називається «Веселка». Сьогодні, як і щовечора, тут повно німців. Співробітники ґестапо галасують за столиками. Вони вже наїлися й напилися досхочу й кличуть до себе офіціанта. Той підходить, бездоганно вишколений, готовий прислужитися. Мені видається, що ґестапівці хочуть бренді. Офіціант записує замовлення. Один із німців підносить цигарку до рота. Офіціант миттю дістає з кишені запальничку й, злегка схилившись у шанобливому поклоні, пропонує ґестапівцю прикурити.