Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 36)

Учора помер Рауль Гільберґ. Він був одним із найпомітніших «функціоналістів», істориків, які вважають, що винищення євреїв не замислювалося наперед, а швидше було продиктоване обставинами, на відміну від «інтенціоналістів», для яких увесь цей план цілком зрозумілий ще від самого початку, тобто від написання «Майн кампф» 1924 року.

З приводу смерті вченого газета «Ле Монд» опублікувала уривки з його інтерв’ю 1994 року, де викладено основні тези розробленої Гільберґом теорії: «Я гадаю, що німці спершу не знали, що робитимуть далі. Вони неначе вели потяг у напрямку насилля проти євреїв, яке зростало дедалі більше, але не мали гадки, куди цей потяг зрештою має прибути. Не забуваймо, що нацизм — це значно більше ніж партія, це рух, спрямований уперед, завжди тільки вперед, жодної зупинки. Коли перед німецьким чиновництвом постало безпрецедентне в історії завдання, вони не знали, що робити. І ось у цьому-то й полягала роль Гітлера: потрібно було, щоб хтось нагорі ввімкнув зелене світло для чиновників, консервативних за своєю природою».

Один із головних аргументів інтенціоналістів — фраза з промови Гітлера, виголошеної в січні 1939 року: «Якщо міжнародним єврейським фінансовим магнатам у Європі й поза нею знову вдасться втягнути людей у світову війну, наслідком її стане не більшовизація всього світу й перемога єврейства, а цілковите знищення єврейської раси в Європі». Функціоналісти ж, натомість, найочевиднішим доказом своєї думки, вважають те, як довго нацисти шукали місце, куди б депортувати євреїв: Мадаґаскар, Арктика, Сибір, Палестина, — Айхман сам навіть мав кілька зустрічей із активними сіоністами. Однак хід подій на війні змусив нацистів облишити всі ці плани. Зокрема, перевезти євреїв на Мадаґаскар було неможливо без панування на морі, тобто без перемоги над Великою Британією. А те, як обернулися справи на Східному фронті, прискорило пошуки радикального вирішення проблеми. Нехай навіть вони собі в цьому не зізнавалися, але нацистам було відомо, що їхні завоювання на Сході ненадійні, а запеклий опір, який чинили радянські війська, змушував їх боятися — не найгіршого, тому що ніхто в сорок другому році не міг подумати, що Червона армія ступить у Німеччину й дійде аж до Берліна, але принаймні втрати окупованих територій. А отже, треба було квапитися. І таким чином, потроху-потроху, вирішення єврейського питання набуло промислового розмаху.

Вантажний потяг зі страшним скреготом зупиняється. Довга платформа вздовж колії. У небі кряче вороння. Наприкінці колії — великі ґратовані ворота з надписом німецькою нагорі. За ворітьми — будівля з темного каменю. Ґрати відчиняються. Ми опиняємося в Аушвіці.

Уранці Гайдріх отримує листа від Гіммлера, обуреного подіями в Гамбурзі, де поліція затримала п’ять десятків молодих німців за те, що вони витанцьовували свінґ, цей чужинницький дегенеративний танець, який виконується під негритянську музику: «Я проти будь-яких напівзаходів у цій справі. Усіх заводіяк треба відправити до концтабору. Там цих молодиків добряче провчать. Нехай їхнє перебування в таборі буде достатньо довгим: два чи три роки. Звісно, вони повинні втратити своє право на навчання. Лише завдяки жорстким заходам ми зможемо позбутися небезпечної пропаганди англофільских нахилів».

Гайдріх так і вчинить — запроторить до таборів усіх п’ятдесятьох. Хоча фюрер і довірив йому історичне завдання знищити в Європі всіх євреїв до останнього, та це не означає, що можна нехтувати дрібними справами.

Щоденник Ґеббельса, 21 січня 1942 року: «Гайдріха зрештою призначили новим очільником Протекторату. Гаха виконав його вимогу й заявив про солідарність із Райхом. Політику, яку Гайдріх проводить у Протектораті, справді можна вважати зразковою. Він легко подолав кризу в країні, і, як наслідок, становище в Протектораті значно покращилося, на відміну від інших окупованих територій і держав-сателітів».

Гітлер, як завжди, поринає в нескінченний монолог, аналізує політичну ситуацію, шаленіючи перед аудиторією, яка покірливо й мовчки його слухає. Якоїсь миті нестримний словесний потік повертає, і Гітлер береться до ситуації в Протектораті: «Нойрат дозволив чехам пошити себе в дурні! Ще півроку такого управління, і промисловість упала би на двадцять п’ять відсотків! Із усіх слов’ян чех найнебезпечніший, тому що він робітник. Чех дисциплінований, методичний, він уміє приховувати свої наміри. Тепер вони будуть працювати по-справжньому, адже знають, що ми жорстокі й не маємо жалю».

Це таким чином фюрер дає зрозуміти, що дуже задоволений Гайдріхом.

Невдовзі Гітлер приймає протектора в Берліні. Гайдріх опиняється в товаристві Гітлера, чи то радше все ж навпаки. Гітлер просторікує: «Якщо політика наша щодо чехів буде послідовною, ми зможемо виправити весь той безлад, який там панує. Чимало чехів мають німецьке походження, і онімечити їх назад цілком реально». Ці слова фюрера також повинні заохотити підлеглого, який викликає у Гітлера щонайбільшу повагу, нарівні зі Шпеєром, мабуть, хоча там ідеться зовсім про інше.

Зі Шпеєром можна говорити не тільки про політику, війну та євреїв, а й про музику, картини, літературу. Завдяки йому має втілитися в життя проект столиці світу Германії — так у майбутньому називатиметься Берлін, — плани якої вони вже креслять разом і звести яку доручено геніальному архітекторові фюрера. Шпеєр для Гітлера — наче ковток чистого повітря. Шпеєр розважає його, це фюрерове вікно у зовнішній світ із націонал-соціалістичного лабіринту, який Гітлер сам створив і в якому сам себе ув’язнив. Звісно, Шпеєр — член партії та всією душею відданий їхній справі. До того ж, коли на додачу до посади особистого архітектора фюрера його було призначено міністром озброєння та боєприпасів, Шпеєр усі свої здібності, увесь свій розум спрямував на перебудову промисловості. Його вірність, його ефективність поза всякими сумнівами. Однак Гітлер надає йому перевагу не через це. Щодо вірності, то нікому не дорівнятися до Гіммлера (недаремно ж фюрер називає його «мій вірний Генріх»), Щодо ефективності, до речі, так само… Але Шпеєр має такий першокласний вигляд, він такий елегантний у своїх костюмах бездоганного крою, настільки вільно почуває себе в будь-яких ситуаціях… Здавалося б, це один із тих інтелектуалів, яких Гітлер, художник-невдаха й колишній мюнхенський жебрак, мав би ненавидіти. Але Шпеєр вочевидь дає йому те, чого фюрер не отримує ні від кого іншого, — дружбу й захоплення яскравої людини, яка невимушеністю спілкування здобуває собі визнання в будь-якому середовищі.

Причини, через які Гітлер любить Гайдріха, певна річ, зовсім інакші, може, навіть протилежні. Наскільки в Шпеєрові втілюється еліта «нормального» світу, до якого Гітлер ніколи не міг належати, настільки Гайдріх є зразком ідеального нациста: високий, світлявий, безжалісний, покірний у всьому і вбивчо ефективний. Оце так іронія долі, якщо має рацію Гіммлер, який вважає, що в Гайдріху є єврейська кров! Але ж та лють, яку він виявляє, борючись із цим своїм ґанджем і перемагаючи його, доводить у Гітлерових очах перевагу арійської сутності над єврейською. А якщо фюрер і справді вірить, що його підлеглий має єврейське коріння, то тільки більше насолоджується, призначаючи Гайдріха відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання» і роблячи таким чином його ангелом смерті народу Ізраїлевого.

Мені були добре відомі ці кадри: Гіммлер і Гайдріх у цивільному розмовляють із фюрером на терасі його гірської резиденції Берґгофу — велетенського розкішного будинку в Баварських Альпах. Одначе я й гадки не мав, що їх фільмувала сама коханка Гітлера. Довідався, коли на одному з кабельних телеканалів увечері показали програму, присвячену Єві Браун. Для мене це було наче маленьке свято. Мені подобається дізнаватися якомога більше про особисте життя моїх героїв. Тому я залюбки поспостерігав за Гайдріхом на гостині в Гітлера, за цим високим блондином із горбуватим носом, вищим на голову за своїх співрозмовників, усміхненим і розслабленим, у бежевому костюмі з короткуватими рукавами. Але кіно німе, і це, звісно, дуже прикро. Однак автори цієї програми підготувалися як слід: вони запросили спеціалістів, які вміють читати по губах. І ось що, виявляється, сказав Гіммлер Гайдріхові, стоячи перед кам’яним парапетом, який нависає над залитою сонцем долиною: «Ніщо не повинно завадити нам у вирішенні нашого завдання». Гаразд. Я бачу, вони неабияк заповзялися. Я і дещо розчарований, і задоволений водночас. Але все ж таки це краще, ніж нічого. До того ж на що я очікував? Що він скаже: «Слухай-но, Гайдріх, а чи не завербувати нам цього Лі Гарві Освальда?»

Попри дедалі важчий тягар велетенської відповідальності за «остаточне вирішення єврейського питання», Гайдріх не занедбав внутрішні справи Протекторату. У січні 1942 року він знаходить час на реорганізацію чеського уряду, який від вересня, коли до Праги гучно прибув новий намісник, фактично перебував у підвішеному стані. Напередодні Ванзейської конференції, тобто 19 числа, Гайдріх призначає нового прем’єр-міністра, хоча це цілковита формальність, адже жодного реального повноваження ця посада не має. Одне з двох ключових міністерств у цьому маріонетковому уряді, міністерство економіки, протектор доручає німцеві, ім’я якого не є важливим для нашої історії, а друге, освіти, — Емануелеві Моравцю. Призначивши німця міністром економіки, Гайдріх впроваджує німецьку робочою мовою чеського уряду, а віддавши міністерство освіти Моравцю, забезпечує собі послуги людини, яка — протектор це добре бачить — неабияк прагне співпрацювати. Обидва міністри мають спільне завдання: підтримувати й розвивати промисловість, необхідну Райхові. Щоб досягнути цього, міністр економіки повинен підпорядкувати всі чеські заводи воєнним потребам Німеччини. Що ж до Моравця, то його роль полягає в тому, щоб система чеської освіти працювала з єдиною метою: підготувати кваліфікованих робітників. Як наслідок, чеських школярів тепер навчатимуть суто того, що потрібно для їхнього майбутнього фаху: дітям даватимуть головним чином навички ручної праці, доповнюючи їх мінімальними технічними знаннями.