Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 38)

Офіціант дуже вродливий. Його нещодавно взяли на роботу. Він молодий, усміхнений, із ясними очима, відкритим поглядом і тонкими рисами обличчя. Тут, у Пардубіце, він відгукується на ім’я Мірек Шольц. Апріорі в цьому офіціантові немає нічого, що змусило б когось ним зацікавитися. Однак ґестапо зацікавилося.

Зацікавилося, і одного прекрасного ранку викликало власника готелю. Його питають про Мірека Шольца: звідки узявся цей офіціант, із ким товаришує, чи відлучається з роботи й куди ходить. Власник відповідає, що Шольц приїхав із Острави, де його батько тримає свій готель. Поліціянти телефонують до Острави, але там ніхто не чув про хазяїна готелю на прізвище Шольц. Тоді пардубіцьке ґестапо викликає знову власника «Веселки», уже разом із офіціантом Шольцем. Власник приходить сам. Пояснює, що звільнив свого офіціанта, мовляв, той побив посуд. Ґестапо відпускає хазяїна «Веселки» і встановлює за ним нагляд. Однак Мірека Шольца знайти так і не вдається.

Усі десантники, скинуті на територію Протекторату, користувалися безліччю несправжніх імен. Мірослав Шольц було одним із них. І ось тепер нам слід приділити свою увагу тому, кому воно прислужилося, адже роль, яку відіграє цей чоловік у нашій історії, заслуговує на це. Насправді його звати Йозефом Вальчиком, і це ім’я, на відміну від Мірека Шольца, варто запам’ятати. Отже, саме Вальчик — це той молодий двадцятисемирічний красень, який працював офіціантом у Пардубіце. Тепер він утікач і прагне дістатися до Моравії, щоб перебути в родичів, бо ж Вальчик, як і Кубіш, із Моравії, але, правду кажучи, це не найголовніше, що їх поєднує. Власне, сержант Вальчик був у тому самому «галіфаксі», із якого вночі 28 грудня десантувалися Ґабчик і Кубіш, але належав до іншої групи, яка називалася «Сілвер А» і завдання якої полягало в тому, щоб за допомогою радіопередавача під кодовою назвою «Лібуше», якого також було скинуто з літака, через Моравека (із літерою «к»), останнього із трьох королів, безпалого керманича залишків Опору, відновити зв’язок між Лондоном і німецьким супершпигуном А-54, який повідомляв неоціненну інформацію.

Звісно, усе пішло не за планом. Вальчик під час десантування відбився від решти членів своєї групи. Із великими труднощами йому вдалося доставити радіопередавач на місце: після невдалих спроб привезти його на санях, Вальчик зрештою узяв таксі й приїхав до Пардубіце, де місцеві агенти влаштували його на роботу офіціантом. Чудове прикриття, а те, що до ресторану частенько навідувалися німці, Вальчик сприймав з іронією.

Шкода, але тепер він залишився без прикриття. Однак у певному розумінні саме це змусило Вальчика вирушити до Праги, де на нього чекали інші десантники і його доля.

Якби моя історія була справжнім романом, мені цей персонаж анітрохи не знадобився б. Навпаки, він скоріше заважав би, дублюючи двох головний героїв, адже Вальчик виявить себе таким самим веселим, оптимістичним, відважним і привабливим, як і Ґабчик із Кубішем. Однак не мені вирішувати, хто чи що знадобиться операції «Антропоїд». А операції «Антропоїд» невдовзі знадобиться дозорець.

Знайомитися їм не довелося: чоловіки потоваришували ще в Англії, де британське УСО разом готувало їх до десантування, а може, ще раніше, у Франції, де вони могли зустрітися в Іноземному легіоні або ж в одному з підрозділів Чехословацької визвольної армії, що воювала пліч-о-пліч із французами. Вони тезки, і тепер, коли чоловіки з неприхованою радістю міцно потисли один одному руки й назвали свої конспіративні імена, виявляється дивовижна річ:

— Привіт, я Зденек.

— Привіт, я теж Зденек!

Хіба можна було не всміхнутися такому збігові: Йозефа Ґабчика і Йозефа Вальчика наділили в Лондоні ще й однаковими фальшивими іменами. Якби я був параноїком і егоцентриком, то подумав би, що англійці вчинили так навмисно, щоб додати плутанини моїй розповіді. Хай там як, а це не має жодного значення, адже обидвоє користувалися багатьма різними іменами — ледве не кожному новому співрозмовникові вони називалися інакше. Я вже трохи підсміювався над легкістю, із якою Ґабчик і Кубіш говорили прилюдно про свою місію, одначе, коли потрібно, вони вміли бути й стриманими і виявляти справжній професіоналізм, щоб не помилитися й не забути, коли яким іменем користуватися.

Серед своїх, звісно, це зайве, і коли Ґабчик із Вальчиком відрекомендувалися так, наче зустрілися вперше, то лише для того, щоб кожен із них знав, як називати іншого, а точніше — адже імена постійно змінювалися, — яке ім’я використовується в документах іншого саме на цю мить.

— Мешкаєш у тітоньки?

— Так, але скоро перебираюся. Як мені з тобою зв’язатися?

— Лиши записку в консьєржа. Він людина певна. Попроси показати колекцію ключів, він зрозуміє, що тобі можна довіряти. Пароль «Ян».

— Тітонька мені казала, однак… «Ян», це через те, що Кубіш — Ян?

— Ні, тут він зветься Ота, так випадково сталося.

— A-а, ну гаразд.

Не дуже багато користі від цієї сценки, до того ж я її майже повністю вигадав. Мабуть, видалю її.

Тепер, після приїзду Вальчика до Праги, у місті перебуває з десяток десантників із Лондона. Теоретично, кожен із них виконує завдання, із яким сюди надіслано його групу. За правилами підпільної діяльності, членам різних груп бажано якомога менше спілкуватися між собою, адже в такому разі, якщо попадеться хтось один, він не потягне за собою решту. Однак на практиці це майже неможливо. Адрес, де десантники можуть знайти собі притулок, зовсім не багато, тимчасом як обережність змушує їх перебиратися з місця на місце якомога частіше. У дійсності виходить так, що ледве одна група полишає квартиру, як туди відразу ж заселяється інша, і таким чином усі члени всіх груп більш-менш регулярно перетинаються.

Зокрема, через помешкання сім’ї Моравців пройшли ледве не всі десантники, що перебували в Празі. Голова родини нікому ніколи не ставив жодного запитання, його дружина, яку квартиранти любляче називали «тітонькою», пекла їм пиріжки, а їхній син, Ата, захоплено дивився на таємничих чоловіків, що ховали пістолети в рукавах.

Ось так і сталося, що, внаслідок усієї цієї метушні з переїздами, Вальчик, який попервах належав до групи «Сілвер А», швидко сходиться з хлопцями з «Антропоїда». Невдовзі він уже допомагає Ґабчику й Кубішу розвідувати місцевість.

Ось так і сталося, що Карел Чурда з групи «Аут дистенс» зустрічається майже з усіма: і з десантниками, і з тими, хто дає їм притулок. А отже, може назвати багато імен, вказати багато адрес.

«Я обожнюю Кундеру, однак найменше мені подобається той його роман, дія якого відбувається в Парижі. Там він усе ж таки не у своїй стихії, неначе одягнув дуже гарний піджак, але чи то на піврозміру більший, чи то на піврозміру менший (сміється). А ось коли Мілош і Павел простують Прагою, я в усе вірю».

Це цитата з інтерв’ю Маржан Сатрапі[43] журналу «Інрокс» із приводу виходу її дуже доброго фільму «Персеполіс». Прочитавши ці слова, я відчуваю невиразну тривогу. Я розповідаю про нього жінці, у домі якої переглядаю цей часопис, і вона мене заспокоює: «Ти ж бував у Празі, ти жив там і любиш це місто». Так, але Кундера також жив у Парижі й любив його! Утім, ось що Маржан Сатрапі каже далі: «Навіть попри те, що я живу у Франції вже двадцять років, виросла я не тут, і в моїх творах завжди буде трішки відчуватися Іран. Звісно, я люблю Рембо, але Омар Хайям (відомий перський поет XII століття — прим. ред.) досі мені ближчий». Дивно, я ніколи над цим не замислювався, та ще й із такого боку. Хіба Деснос мені ближчий за Незвала? Не знаю. Я не думаю, що Флобер, Камю чи Араґон ближчі мені, ніж Кафка, Гашек чи Голан. Утім, як і Маркес, Гемінґвей чи Анатолій Рибаков. Невже Маржан Сатрапі відчує, що я виріс не в Празі? Невже не повірить мені, коли «мерседес» мчатиме до повороту? Ще вона таке каже: «Хоча Любіч[44] і став голлівудським режисером, він раз по раз, знову й знову, вигадував, вифантазовував свою Європу, Європу східноєвропейського єврея. І коли дія його фільмів відбувається в Сполучених Штатах, мені здається, ніби це Відень чи Будапешт. Але так навіть краще». То значить, у Маржан складеться враження, що дія моєї розповіді відбувається в Парижі, де я народився, а не в Празі, куди я прагну всім своїм єством? Невже коли я поведу «мерседес» передмістями Праги, по вулиці В Голешовичках до повороту на Тройський міст, у неї перед очима поставатимуть образи паризьких околиць?

Ні, моя історія починається в одному з міст на півночі Німеччини, продовжується в Кілі, Мюнхені й Берліні, далі переміщується до Східної Словаччини, на хвильку затримується у Франції, потім перебирається до Лондона, Києва, повертається до Берліна й завершиться у Празі, Празі, Празі! Прага — Місто ста веж, серце світу, око циклону моєї уяви, «Прага з пальцями дощу», барокова мрія імператора, кам’яний камін Середньовіччя, музика душі, що лине над мостами, імператор Карл IV, Ян Неруда, Моцарт і князь Вацлав, Ян Гус, Ян Жижка, Йозеф K., «Praha s prsty deště»[45], шем y чолі Ґолема[46], вершник без голови на вулиці Ліліовій, залізний чоловік, що чекає на дівчину, яка може з’явитися лише раз на сто років, щоб звільнити його, меч, замурований у бруківку моста, і цей тупіт чобіт, який я чую зараз… скільки ж іще він звучатиме? Рік. Може, два. Насправді три. Я в Празі — не в Парижі, а в Празі. 1942 року. Надворі провесінь, а в мене немає куртки. «Екзотика — ось що я ненавиджу», — розповідає далі Маржан. У Празі ніде немає екзотики, тому що це серце світу, самісінький центр Європи, тому що тут навесні 1942-го розіграється одна з найвеличніших сцен великої всесвітньої трагедії.