Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 60)
Тим дужче вони намагалися показати цезареві та його синові свою лояльність. Хоч багато з громади дивилися на це похмуро, гросмейстер Теодор бар-Даніель дав принцові Титові прощальний банкет. На ньому був цезар, Агріппа, Береніка, начальник Титового штабу Тиберій Александр. І Йосиф та Доріон були запрошені. Вони мали серйозний вигляд, були злегка бліді обоє, дуже підібрані, й усі дивилися на них.
І от лежала тут ця сотня людей, юдеїв і римлян, за вечерею, і вони святкували завтрашній виступ армії, що мала тепер чотири леґіони, п’ятий, десятий, дванадцятий і п’ятнадцятий, які мусили рушити зі Сирії й Єгипту, щоб обложити зухвалу юдейську столицю та назавжди її усмирити. «Твоє призначення, римлянине, керувати світом, з пощадою ставлячись до покірних і побиваючи зухвалих». Так співав поет, коли засновник монархії упорядковував державу, і вони тепер вирішили, римляни й юдеї, виконати ці слова, виконати їх мечем і письмом.
Урочиста вечеря тривала недовго. На коротку промову гросмейстера відповідав Тит. Він був у парадній формі полководця, тепер зовсім не мав хлоп’ячого вигляду, його очі були тверді, холодні й ясні, і всі бачили, наскільки він подібний до свого батька. Він говорив про римських солдатів, про їхню дисципліну, їхню м’якість, їхню твердість, їхні традиції.
— Інші глибше думали, — сказав він, — інші глибше відчували: нам боги дали в належний момент чинити належне. Грек має свої статуї, юдей має свої книги, ми маємо наші табори. Вони міцні та рухливі, вони постають щодня знову, як невеликі міста. Вони є охорона покірних, які скоряються законові, і жах для зухвалих, які не вважають на закон. Обіцяю вам, мій батьку, обіцяю Римові та світові, що Рим буде в моєму таборі, старий Рим, твердий, де він мусить бути твердим, і м’який, де він може бути м’яким. Це не буде легка війна, але це буде добра війна та провадитиметься вона римським способом.
Це не були тільки слова, які говорив молодий генерал, це був зміст і суть його породи, це була сама мужність, яка говорила в ньому, мужеська доблесть, яка зробила жителів маленького селища на горбах біля Тибру панами Лаціума, Італії, цілої землі.
Цезар задоволено та схвально слухав свого сина; тихо, машинально він погладжував свою подагричну ногу. Ні, юдейка не закрутить голови цьому його хлопцеві. І він із легенькою внутрішньою усмішкою дивився на Береніку. Вона слухала, схиливши темне, сміливе лице на руку, нерухома. Вона повна була смутку. Цей чоловік тепер її зовсім забув, вигнав її з останньої складки свого серця. Він не більше, як солдат, він навчився колоти, стріляти, вбивати, трощити. Це має бути дуже важко — стримати його руку, коли він уже її підняв.
Було дуже тихо в осяяному залі в той час, як принц говорив. Художник Фабулл був тут. Портрет принцеси Береніки був закінчений. Але принц не хотів його брати з собою, і це була велика похвала для живописця; бо картина, сказав принц, така жива, що вона завжди його непокоїтиме, коли вона буде біля нього, а він тепер повинен провадити похід і не потребує такого непокоєння. Живописець Фабулл став старший, його голова була ще суворіша, але його тулуб був менш огрядний. Він дивився перед собою застиглим поглядом, наче нічого не бачачи, як властиво було йому дивитися, але він це тільки удавав. Чоловік, що за ці тижні став старіший, бачив дуже добре. Він бачив сотні облич, римлян, панів, які виступали, щоб усмирити непокірних рабів, і юдеїв, упокорених, які лизали руку свого пана. Художник Фабулл був скупий на слова, слово було йому не потрібне, але він був майстер і розумів без слів, що відбувалося за цими обличчями, хоч би були вони ще замкнутіші. Він бачив маршала Тиберія Александра, що сидів тут холодний і елегантний і що повною мірою досяг того, чого він, Фабулл, марно домагався все своє життя, і він бачив, — цей твердий, розумний і могутній пан не був щасливий. Ні, ніхто з усіх цих юдеїв не був щасливий, ні цар, ні Клавдій Реґін, ні гросмейстер. Щасливі і згодні з своєю долею були тільки римляни. Вони не були глибокі, мудрість і краса не були для них ніякою проблемою. Їхній шлях був прямий і простий. Це був твердий шлях, і дуже довгий, але вони мали міцні ноги та мужні серця: вони йшли своїм шляхом до кінця. Юдеї й єгиптяни та греки тут, у залі, правильно робили, вшановуючи їх, як панів.
Він бачив також обличчя чоловіка, до якого перебігла його донька, негідника, собаку, покидь, до якого вона перекинулася. Але, дивись, це не було обличчя негідника, це було обличчя чоловіка-борця, що довго змагався проти сили, що став знаючим та упокорився, що визнав силу та владу, але з тисячею хитрих застережень, борця, що визнав, але не здався. Художник Фабулл нічого не тямить у літературі, він не хоче про неї знати, він ненавидить її, він сповнений гіркоти, що Рим шанує літераторів, а не митців. Але художник Фабулл тямить дещо в обличчях. Він бачить, як слухає Йосиф, коли промовляє Тит, і він знає, що цей чоловік, який спить із його донькою, негідник, собака, пожертвує собою, буде супроводжувати Тита і дивитися, як загине його місто, і опише це. Він бачить усе це за обличчям цього чоловіка. І скоро після того, як Тит скінчив, він підходить до Йосифа, трохи вагаючись, не так твердо та поважно, як завжди. Доріон дивиться йому назустріч, злякана, вона боїться, що має щось статися. Але не стається нічого. Художник Фабулл каже до Йосифа, і його голос не цілком такий певний, як завжди:
— Бажаю вам щастя, Йосифе Флавію, з тією книгою про війну, яку ви повинні написати.
Другого дня в Нікополісі Йосиф зійшов на довгий корабель, який мав везти його Нілом у стріть води. Набережна захаращена була солдатами, ящиками, скринями, паками. Тільки небагато цивільних допустили сюди, бо прощання з розпорядження військового проводу вже відбулося в Александрії. Тільки один не пропустив нагоди провести Йосифа до Нікополіса: Клавдій Реґін.
— Ширше розкривайте ваше серце і ваші очі, молодий пане, — сказав він, коли Йосиф піднявся на корабель, — щоб ваша книга була чимось. Сто п’ятдесят тисяч сестерціїв — це нечуваний аванс.
Тит одразу ж після того, як зійшов на корабель, звелів розставити знову пости вогневого телеграфу, що мав сповістити Рим про здобуття Єрусалима, яке Веспасіан відкликав свого часу.
Книга п’ята
ЄРУСАЛИМ
Після 1 ніссана на дорогах Юдеї показалися прочани, які тяглися до Єрусалима, щоб зарізати на вівтарі Ягве пасхальне ягня і відбути урочисту пасхальну вечерю у святому місті. Була громадянська війна, на дорогах повно було розбійників і солдатів, але фанатики не хотіли відмовитися від своєї пасхальної прощі. Вони йшли, люди усякого віку понад тринадцять років, поодинці та великими походами. Більшість ішла пішки, боса, зі прочанським костуром, шкіряною флягою для води та рогом для дорожніх припасів через плече. Деякі їхали ослами, кіньми, верблюдами, багаті люди в екіпажах, паланкінах. Зовсім багаті мали з собою жінку та дітей.
Вони йшли від Вавилона великим широким царським шляхом. Вони йшли і багатьма поганими польовими дорогами з півдня. Вони йшли також трьома добрими військовими дорогами римлян. Скрегочучи проходили вони повз колони бога Меркурія, що були споруджені скрізь уздовж цих шляхів, скрегочучи платили вони високе дорожнє та мостове. Але враз знову яснішали і тяглися далі з радісними обличчями, як приписував закон. Увечері вони мили ноги, намащувалися миром, промовляли благословення, раділи, що побачать храм і святе місто, посмакують пасхальне ягня — непорочне, чоловічої статі, однолітнє.
А за прочанами йшли римляни. Чотири сильні леґіони, потім контингенти васалів, загалом близько ста тисяч людей. 23 квітня, 10 ніссана юдейського літочислення, рушили вони від Цезарії, 25-го вони розбили свій табір у Габадсаулі, найближчому великому місті перед Єрусалимом.
Солдати, рядами по шість осіб, маршируючи, займали усю ширину шляху і відтісняли прочан на польові дороги. Зрештою вони не чіпали прочан. Тільки тих, хто носив заколотницьку стьожку із словами Макавеїв, вони хапали. Прочан кидало в мороз, коли бачили вони, як підповзав до міста велетенський хробак леґіонів. Можливо, що той чи той повагався якийсь момент, але вони не поверталися, вони прискорювали, ці фанатики, свою ходу. Оглядаючись назад, боязко тиснулися вони вперед, зрештою це скидалося на втечу. Коли 14 ніссана, напередодні свята, в день урочистої пасхальної вечері останні прочани досягли міста, ворота замкнулися за ними, бо позад них на вершинах з’явилися вже передові загони римлян.
Здавна це вважалося за диво, яким відзначив Ягве свій народ, що простір Єрусалима не ставав тісний від великої кількості прочан. Цього року, стиснутий своїми стінами, відрізаний від навколишніх сіл, які раніше давали притулок прибульцям, Єрусалим розпирався людьми. Але прочани не зважали на тісноту. Вони переповнювали велетенські палати, галереї та двори храму, дивувалися з пишноти Єрусалиму. Вони принесли зі собою гроші, вони юрбилися на базарах. Приязно знайомилися один із одним, охоче давали один одному місце, в доброму настрої торгувалися з крамарями, передавали знайомим подарунки. У цьому місяці ніссані Ягве врятував юдеїв із рук єгиптян. Вони дивилися зі здивуванням і цікавістю на римлян, які підступили до міста, але страху не мали. Вони відчували святий ґрунт під своїми ногами. Вони були убезпечені, були щасливі.