Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 59)
Йосиф лежав без сну. Він переконав її легше, ніж сподівався. А йому самому не було так легко. Обережно він відняв її руки й голову від себе. Вона трохи помурчала, але не прокинулася.
Він лежав без сну і думав про свою книгу. Його книга стояла перед ним, велика, загрозлива, певний тягар, певне завдання, яке робило його проте щасливим. Слово Веспасіана про Гомера вразило його. Він не стане Гомером Веспасіана, а також і Тита. Він оспівуватиме свій народ, велику війну свого народу.
Коли справді мають бути гіркота та руїна, тоді він стане устами цієї гіркоти та руїни, але він уже не вірив у гіркоту й руїну, а у мир та існування. Він сам має бути посередником миру між Римом та Юдеєю, доброго миру, сповненого честі, розуму та щастя. Слово має перемогти. Слово вимагає, щоб він тепер рушив до Юдеї. Він бачить сплячу Доріон. Усміхається, гладить дуже ніжно їй шкіру. Він любив її, але був далеко від неї.
Розмова, у якій Веспасіан повідомив Тита про своє рішення, доручивши йому закінчення походу в Юдеї, була, терпка та сердечна. Веспасіан узяв свого сина за плечі, водив його туди й сюди, говорив довірливо, як добрий батько родини. Повноваження, які він йому тут залишав, були широкі та розповсюджувалися на увесь Схід. Крім того, він дав йому для Юдеї чотири леґіони замість трьох, якими мусив сам задовольнятися. Тит, сповнений вдячною радістю, говорив щиро. Він справді не прагне дочасно захопити владу. Він вільний від того прагнення влади, на яке хворіє «фрукт», він має римське серце. Він певен, що пізніше, після щасливої старості Веспасіана, він дістане державу, добре об’єднану й упорядковану, — і він твердо додержується цієї певності, він не дурень, щоб із такого твердого ґрунту кинутися в болото. Веспасіан слухав його з приємністю, вірив йому. Він дивився своєму хлопцеві в обличчя. Це обличчя, що дуже засмагло було під юдейським сонцем, тепер від александрійської зими побілішало, але все ще здатне було подобатися армії та масі. Лоб непоганий, підборіддя коротке, тверде та солдатське, тільки щоки трохи м’якуваті. Й іноді в очах у хлопця з’являється щось дике та безрозсудне, що зовсім не подобалося його батькові. Ще у хлопцевої матері Домітілли бували іноді такі очі; вона тоді влаштовувала істеричні ідіотські історії і, можливо, з цієї причини лицар Капелла, від якого Веспасіан перебрав жінку, розійшовся з нею свого часу. Та все ж хлопець не дурний, з рештою юдейського завдання він уже впорається, тим паче, що Веспасіан дав йому надзвичайно розумного начальника генерального штабу — Тиберія Александра. Грім і Геракл! Усе буде гаразд, якщо хлопець більше дбатиме про східних чоловіків, ніж про жінок. Обережно, щоб не зіпсувати цей інтимний настрій, став він говорити на стару неприємну тему: про Береніку.
— Я можу зрозуміти, — почав він приязну чоловічу розмову, — що ця юдейська дама в постелі має принади, яких не має грецька або римська жінка.
Тит високо підняв брови, він справді був тепер на вигляд, як дитина, хотів дещо заперечити. Веспасіанові слова шкребли його, але не міг же він сказати своєму батькові, що ще й досі не спав із юдейкою; той висипле тоді цілий водопад глузувань на нього. Отже Тит стулив довгий рот і мовчав.
— Визнаю, — продовжував старий, — що ці східні люди дістали від своїх богів деякі здібності, яких ми не маємо. Але, повір мені, що це не є важливі здібності. — Він поклав своєму хлопцеві руку на плече, умовляв його приязно. — Бачиш, східні боги старі та слабкі. Невидимий Бог цих юдеїв, наприклад, хоч він надихнув своїм вірянам добрі книги, може, як мені казали цілком певно, боротися тільки на воді. Він не міг нічого зробити проти єгипетського фараона, як тільки напустити на нього воду, і на початку свого правління не міг нічим іншим упоратися з людьми, як тільки наслати на них великий потоп. На землі він зовсім слабий. Наші боги, мій хлопче, молоді. Вони не вимагають так багато сумнівів совісті, як східні; вони не такі делікатні, вони задовольняються парою биків і свиней і міцним чоловічим словом. Раджу тобі, не зв’язуйся глибоко з юдеями. Це іноді дуже добре знати, що на світі є ще щось інше, крім ідей форуму та Палатина. Це не зашкодить, коли ти іноді схочеш, щоб тобі почухали шкіру та серце юдейські пророки й юдейські жінки: але, повір мені, сину, що римський військовий регламент і політичний підручник цезаря Августа є такі речі, з якими ти набагато краще стоятимеш у житті, ніж із усіма святими письменами Сходу.
Тит спокійно слухав його. Багато з того, що казав батько, було правильне. Але в уяві він бачив принцесу Береніку, як вона підіймається сходами на терасу, і перед її ходою всі римські державні мудрості йшли за вітром. Коли вона сказала: «Дайте мені час, мій Тите, доки ми побачимося в Юдеї, і доки я відчую юдейський ґрунт під ногами. Тільки тоді зможу з’ясувати собі, що я повинна робити і чого ні», — коли вона говорила зі своїм тьмяним, тривожним, злегка хрипким голосом, тоді не могла встояти проти неї ніяка воля переможця та цезаря. Можна панувати над світом і мати владу перекидати леґіони від одного кінця землі до другого: царство цієї жінки, успадковане від багатьох матерів, було законніше, царственіше, ніж таке міцне, розсудливе панування. Його батько був старий чоловік. По суті те, що говорило зі слів цього старого чоловіка, було страхом. Страхом, що римлянин не впорається з внутрішніми спокусами Сходу, з його тоншою логікою, його глибшою мораллю. Але Рим перетравив грецьку мудрість і грецькі відчування. Він тепер досить освічений, щоб без небезпеки проглинути й юдейські відчування, й юдейську мудрість. Принаймні, він, Тит, почувається досить сильним, щоб об’єднати це — східну неясність і глибину та пряму, ясну римську філософію панування.
Звістка, що Тит має закінчувати юдейський похід, а цезар у недалекому часі повернеться до Риму, схвилювала місто Александрію. «Біловзуті» радісно зітхнули. Вони раділи, що цезар виїде, а також їхній суворий губернатор Тиберій Александр. І це давало їм велике задоволення, що нарешті мають виступити проти зухвалої Юдеї з чотирма леґіонами. Старе підбурливе слово про юдея Апеллу знову ожило. Де тільки показувалися юдеї, лунало їм услід: «Апелла, Апелла». Потім це слово витіснене було іншим, коротшим, різкішим, що хутко поширилося в усьому місті, на всьому Сході, по всьому світу. Його винайшов «біловзутий» Хереас, той молодий пан, якому одного разу Йосиф пробив голову своїм писемним приладом. Це були ініціали речення: Hierosolyma est perdita, Єрусалим загинув. «Геп, геп!» — лунало тепер там, де показувалися юдеї. «Геп, геп!» — кричали особливо діти, і це слово зв’язували з іншим, і по всьому місту різко лунало: «Геп, Апелла, геп, Апелла, Апелла геп».
Йосиф не зважав на цей крик. Він, Береніка, Агріппа, маршал Тиберій Александр, що народився як юдей, були надією юдеїв, і знову, де тільки він з’являвся, його вітали словами: «Морон, морон». Він сяяв певністю. Він знав Тита. Це було неможливо, щоб маршал Тиберій Александр, від чийого батька походять найкращі обітовані подарунки храму, допустив, щоб цей храм загинув. Це має бути твердий, короткий похід. Потім Єрусалим знову підійметься, країна буде очищена від «Месників Ізраїлю», знову розквітне. Він уже бачить себе самого, як одного з найперших людей у ній, чи буде римське провінційне управління, чи буде Єрусалимський уряд.
Звісно, завдання, яке лежить безпосередньо перед ним, дуже важке. Він хоче бути чесним посередником між юдеями та римлянами. Обидві партії будуть йому недовіряти. Коли римляни зазнають невдачі, тоді це поставлять йому на карб; коли юдеям ітиметься погано, то він у тому буде винний. Але, проте, в ньому не було гіркоти, він без гіркоти триматиме свої очі та серце розкритими. «О, Ягве, дай мені більше серця, щоб осягти многогранність твого світу. О, Ягве, дай мені більше голосу, щоб славити велич твого світу». Він бачитиме, він відчуватиме і цю війну, її безглуздя, її жахи й її велич, він опише так, що вона далі житиме для наступних поколінь.
Єгипетська зима закінчилася, відлинула нільська повідь. Дощові потоки, що робили пісковиту землю проти Пелузіума дуже трудно прохідною, припинилися, можна було транспортувати армію від Нікополіса Нілом устріть води, а потім рушити її старою дорогою через пустелю до Юдеї.
Проводирі александрійських юдеїв ходили гордо, тримаючись певно, як і раніше, з спокійними обличчями; але всередині сповнені вони були болючого неспокою. Вони самі брали участь у мобілізації, вони робили добрі справи на озброєнні та забезпеченні харчами армії. І вони також відчували велику злість проти повстанців у Юдеї і від щирого серця схвалювали те, що тепер Рим підняв ногу та збирався остаточно розтоптати цих повстанців. Але як легко може ця нога розтоптати не тільки повстанців, а й місто, а, може, навіть храм. Єрусалим був найтвердіша твердиня світу, повстанці були засліплені аж до саморозтерзання, і коли доводиться брати місто силою, на чому тоді спиняється сила і хто може сказати силі спинитися.
Рим ставився до александрійських юдеїв коректно та прихильно. Війна провадиться проти бунтівників провінції Юдеї, а не проти юдеїв, що живуть у державі. Але коли уряд робив цю різницю, то маси її не робили. Місто Александрія мусило велику частину свого гарнізону віддати для походу. Юдеї не показували цього, але вони були сповнені турботою, боялися погрому, подібного до того, який був чотири роки тому.