Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 56)
Йосифа обсипало холодом.
— Цезар — не варвар, — захищався він.
— Цезар — політик, — відповів Клавдій Реґін, — можливо, ваша правда, — продовжував він, — можливо, це справді благословення для нас усіх, що він — цезар. Можливо, він має добру волю врятувати Єрусалим. Але, — він кивнув Йосифу підійти ближче, і його масний голос став зовсім тихим, хитрим і таємничим, — хочу вам сказати дещо по-секрету. По суті, це однаково, хто цезар. Із десяти політичних рішень, які чоловік мусить ухвалити, хоч на якому посту буде цей чоловік, дев’ять продиктовані йому обставинами. І що вище хтось стоїть, то обмеженіша його воля рішень. Є піраміда, цезар її вершина, і вся піраміда обертається; але це не він її обертає, вона обертається знизу. Це має такий вигляд, наче цезар чинить по своїй волі. Але його п’ятдесят мільйонів підданих приписують йому його дії. Дев’ять вчинків із десяти кожен інший цезар мусив би робити так само, як і цей Веспасіан.
Йосиф слухав це з неохотою. Він спитав шорстко:
— Ви хочете допомогти мені здобути права громадянства?
Реґін відхилився від нього трохи розчаровано.
— Шкода, що ви не здатні на серйозні чоловічі розмови, — зауважив він. — Дуже шкодую, що немає тут вашого колеги Юста з Тиверії.
Кінець-кінцем він обіцяв йому підготувати Веспасіана до Йосифової справи.
Веспасіан, як тільки його панування стало здаватися певним і наближався час його від’їзду до Італії, дедалі дужче замикався перед Сходом. Він був великий римський мужик, який мав вказувати з Риму римський порядок для світу. Його ґрунтом називалася Італія, його совістю — Ценіс. Він радів, що має повернутися. Він почувався дужим, добре стояв на своїх ногах. Від Риму недалеко до його сабінських маєтків. Скоро він нюхатиме добру сабінську землю, бачитиме свої поля, свої виноградники й оливки.
Більше ніж будь-коли пильнував тепер цезар порядку у своєму приватному житті. Він педантично додержувався накресленого плану дня. Кожен понеділок, за приписом лікаря Гекатея, постився. Тричі на тиждень, у неділю, вівторок і п’ятницю, завжди безпосередньо після їжі, приводили до нього дівчат, щоразу іншу. В години після того він був зазвичай у доброму настрої. Дама Ценіс вимагала за аудієнції, які припадали на ці години, чималі комісійні.
Була якраз така година, і саме в п’ятницю, коли Йосиф стараннями Реґіна мав потрапити на прийом до цезаря. Для Веспасіана це було розвагою — бачити свого юдея; він любив культиваційні експерименти усякого роду. Тепер він, наприклад, намагався пересадити в свої сабінські маєтки африканські породи фламінго та фазанів, азійські сорти лимонів і слив. Чому не повинен він дати своєму юдеєві права громадянства? Але хлопець має гаразд попітніти для того.
— Ви дуже вимогливі, Йосифе Флавій, — докоряв він замислено. — Ви, євреї, заклято виняткові люди. Коли б я, наприклад, мав намір принести в вашому храмі жертву, або коли би я навіть тут, в Александрії, схотів почитати в синагозі ваше Святе Письмо, ви б чинили мені великі труднощі. Я б мусив щонайменше дати себе обрізати, грім і Геракл! І що там ще? А від мене ви вимагаєте, щоб я вам надав, раз, два, три, права римського громадянства. Чи ви вважаєте, що ваші заслуги перед державою такі важливі?
— Я гадаю, — скромно відповів Йосиф, — це заслуга, коли я перший оповістив, що ви є той чоловік, який врятує державу.
— А чи не занадто ви бистрий щодо жінок, мій юдейчику, — усміхнувся цезар. — Що, зрештою, робить мала? Я забув її ім’я. — Він вишукував арамейські слова: — Будь солодка, моя голубко, будь ніжна, моя дівчинко. Ви вже знаєте. Має вона дитину?
— Так, — сказав Йосиф.
— Це хлопець?
— Так, — сказав Йосиф.
— Сорок ударів, — усміхнувся цезар. — Ви, юдеї, справді люди виняткові. Вам це не дається дешево.
Він сидів вигідно і дивився на юдея, що, повний страху, стояв перед ним.
— Ви, власне, не маєте ніякого права, — сказав він, — посилатися на свої раніші заслуги. Мені казали, що ви сильно блудите. Отже, за вашою власного теорією ви мусите втратити увесь ваш дар.
Йосиф мовчав.
— Ми зараз побачимо, — продовжував Веспасіан і задоволено засопів, — чи залишилося ще щось від вашого пророчого дару. Ну, лиш! Напророкуйте, чи справді я дам вам права громадянства, чи ні.
Йосиф повагався тільки дуже недовго, потім глибоко уклонився:
— Я прикладаю до цього тільки розум, а не пророчий дар, коли вірю, що мудрий і добрий володар не має ніякої причини відмовити мені в громадянських правах.
— Ти уникаєш відповіді, ти, в’юн в образі юдея, — наполягав цезар.
Йосиф бачив: те, що він сказав, не задовольняє. Він мусить знайти краще. Шукав судомно, знайшов.
— Тепер, — сказав він, — коли всі визнали, хто рятівник, моє попереднє завдання здійснилося. Я маю нове завдання.
Цезар скинув очима. Йосиф, дивлячись на нього своїми гарячими проймаючими очима, продовжував сміливо, з раптовою рішучістю:
— На мене покладено вже не майбутнє, а минуле зробити назавжди сучасним.
Він закінчив упевнено:
— Я хочу написати книгу про діла Веспасіана в Юдеї.
Веспасіан вражено дивився на прохача твердим, ясним поглядом. Підсунувся до нього ближче, дихнув йому в лице.
— Гм, це непогана ідея, хлопче. Правда, я уявляв собі свого Гомера трохи інакшим.
Йосиф, притиснувши руку до лоба, сказав смиренно, проте з цілковитою певністю:
— Це буде не недостойна книга.
Він бачив, що цезаря вабила ця думка. І він бурхливо домагався свого. Розірвав собі груди, заклинав:
— Дайте мені права громадянства. Це буде велика, глибока милість, за яку я на колінах мого серця оспівуватиму вашу величність аж до кінця свого життя.
І зовсім одверто, з дикою й смиренною довірливістю благав:
— Я мушу мати цю жінку. Ніщо не вдасться мені, коли я її не матиму. Я не можу взятися до діла. Я не можу жити.
Цезар сміявся. Не без прихильності він відповів:
— Ви навально напосідаєте, мій юдею. Ви інтенсивно провадите ваші справи, це вже я помітив. Повстанець, солдат, письменник, агітатор, священик, покутник, розпусник, пророк: те, що ви робите, робите цілком. Скажіть, зрештою, як це так? Чи ви, принаймні, посилаєте малій у Галилею досить грошей? Щоб вона там не мала нужди, мій юдею. Я не хочу, щоб мій син голодував.
Йосиф втратив свою смиренність. Виклично та нерозсудливо він відповів:
— Я не скупий.
Веспасіан звузив очі. Йосиф боявся, що в наступний момент він дико вибухне, але цього не сталося. Цезар хутко знову опанував себе.
— Ти не скупий, хлопче? Це помилка, — напоумлював він батьківським тоном. — Помилка, за яку відразу ж доведеться поплатитися. Я якраз скупий. Я мав намір взяти з тебе за права громадянства сто тисяч сестерціїв. Тепер ти заплатиш мені ці 100 000 і, крім того, 50 000 пошлеш малій у Галилею.
— Стільки грошей я ніколи не роздобуду, — сказав Йосиф в’яло.
Веспасіан підійшов до нього.
— Ви ж повинні написати книгу. Надзвичайну книгу. Закладіть цю свою книгу, — порадив він.
Йосиф стояв зажурено. Веспасіан дав йому маленького щигля, усміхнувся:
— Вище серце, мій юдею. Через шість або сім років ми скажемо прислати хлопця до Риму і подивимося на нього. Коли він схожий на мене, тоді ти дістанеш свої п’ятдесят тисяч назад.
Йосиф ніколи не клопотався грошима. Звісно, його ґрунти в Новому місті Єрусалимі конфіскували макавеїсти; але коли римляни стануть там знову панами становища, вони йому їх повернуть. Поки що він жив на утримання, яке виплачувалося йому як товмачеві й урядовцеві цезарського секретаріату. Частину цього утримання він звелів пересилати Марі. Бувши майже завжди гостем Тита, він міг в Александрії жити широко й приємно і не маючи багато грошей. Але вишукати з власних коштів 150 000 сестерціїв, які вимагав від нього цезар, він не міг і думати.
Можливо, він міг би позичити гроші у великих панів із юдейської громади, але боявся пересудів, безпутних, патетичних ганьблень макавеїстів, диких вульгарних дотепів «біловзутих». Його бистра фантазія вже бачила на стінах будинків малюнки, які брудним способом пов’язували його з дівчиною Доріон. Ні, він мусить знайти інший шлях.
Після повної гіркими думками ночі він поклав піти до Клавдія Реґіна. Видавець похитав головою.
— Я не можу думати, — твердив він уперто, — що ваше серце вірить ще в існування храму. Інакше ви не скидали б свій священицький пояс.
Йосиф відповів:
— Моє серце вірить у те, що храм стоятиме, і моє серце палко бажає єгиптянку.
— Я шість разів був у Юдеї, — сказав Реґін. — Шість разів був у храмі, звісно, тільки в передньому дворі для неюдеїв, і стояв перед ворітьми, крізь які необрізані не сміють проходити. Я неюдей, але охоче постояв би перед цими ворітьми усьоме.
— Ви стоятимете там, — сказав Йосиф.
— Я, можливо, стоятиму, — фатально усміхнувся Реґін. — Але чи стоятимуть ще ті ворота.
— Дасте мені 150 000 сестерціїв? — спитав Йосиф.
Реґін поглянув на нього своїм неприємно пильним поглядом.
— Поїдьмо зі мною за місто, — запропонував він. — Я хочу там це обміркувати.
Вони поїхали удвох. Реґін відпустив екіпаж, вони пішли далі пішки. Спочатку Йосиф не знав, де вони були. Потім він побачив будівлю, не дуже велику, білу, з трикутним фронтоном. Він ніколи тут не був, але він знав із картин, що це була могила пророка Єремії. Різка, гола, бентежлива стояла вона на пустельному піщаному полі, під ясним сонцем. У передобідню пору багато прочан одвідувало зазвичай могилу великого чоловіка, що провістив наперед руйнування першого храму й оплакав його з такою пекучою тугою. Тепер була пообідня пора й обидва чоловіки були самі. Реґін ішов прямо до пам’ятника, а Йосиф неохоче ступав по піску слідом за ним. За двадцять кроків до могили Йосиф спинився; як священик, він не смів ближче підходити до мертвого. Але Реґін пішов далі і, наблизившись до могили, схилився до землі в позі глибокої жалоби. Йосиф стояв на віддалі своїх двадцяти кроків і чекав, що інший зробить і скаже. Але Реґін не говорив нічого, він скорчився там, цей важкий чоловік, у незручній позі, у піску й білому поросі, і він трохи хитався своїм товстим тулубом. Йосиф поволі зрозумів, що чоловік тужить за Єрусалимом і храмом. Як пророк, що лежав тут похований, понад шістсот років тому, коли храм ще сяяв і Юдея пишалася, провістив поневолення та залишив твір, сповнений дикої туги з приводу руйнування міста, що стояло ще у всьому блиску, так тепер великий фінансист корчився в піску, жмуток туги і нічого, безмовно оплакуючи місто та храм. Сонце зайшло, стало відчутно холодно, але Реґін не підводився. Йосиф стояв і чекав. Він міцно стулив губи, він переступав із одної ноги на другу, він мерз, він стояв і чекав. Той чоловік чинив зухвальство, примушуючи його дивитися, як він сумує. Це, власне, мало бути обвинувачення. Йосиф відкидав це обвинувачення. Але він стояв тут заради грошей і не смів говорити. Поволі його думки відвернулися від чоловіка і грошей, і проти його волі проходили крізь його серце жалі, заклинання, прокляття пророка, що лежав тут похований, добре відомі, раз-у-раз цитовані, найбурхливіші, найболючіші з усіх, які будь-коли висловлювала людина. Холод ставав дедалі гостріший, його думки дедалі гіркіші, холод і гіркі думки пекуче гризли його й спустошували вкрай. Коли нарешті Реґін підвівся, Йосиф почувався так, наче він мусив тягти далі кожну свою кістку окремо. Реґін усе ще не говорив нічого. Йосиф плентався за ним, як собака, він був маленький, зневажений перед іншим і перед собою самим, як ніколи в своєму житті. І коли вони підійшли до екіпажу і Реґін своїм звичайним масним голосом запропонував йому сісти, Йосиф відмовився і сам пішов назад довгою курною дорогою, повний гіркоти та болісної муки.