Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 49)

— Ця штука супроводила вашого предка, коли ви були вигнані з Єгипта?

Йосиф усе ще не говорив нічого. Раптом страховинно бистрим рухом вихопив він з-за пояса свій важкий писемний прилад і вдарив ним запитуючого по голові. Вона розкололася. Йосиф гордовито, не повертаючись до поваленого, пройшов усередину купальні. «Біловзуті» хотіли кинутися за ним, але служники купалень і відвідувачі заступили їм дорогу.

Вдарений, чоловік на ім’я Хереас, із поважної родини, був поранений важко. Розпочато було слідство проти Йосифа, але скоро його припинили. Цезар сказав Йосифові:

— Ну-ну, хлопче, дуже мило. Але писемний прилад вам дарували, власне, не на те зовсім.

Щороку александрійські юдеї влаштовували на острові Фаросі велике свято на спогад про закінчення грецької Біблії. Другий Птолемей і шеф його бібліотеки, Деметрій із Фалерона, спонукали три століття тому до перекладу Святого Письма на грецьку мову. Сімдесят юдейських докторів, що однаково знали гебрейську та грецьку мови, закінчили важку справу, що передавала Боже слово юдеям Єгипту, які вже не розуміли первісного його тексту. Сімдесят два доктори працювали в самотині, кожен пильно відокремлений; проте текст кожного слово в слово збігався з текстом усіх інших. Це диво, вчинене Ягве, бо він схвалював примирення юдеїв та їхнє спільне життя з греками, зазначали александрійці на своєму щорічному святі.

Усі видатні чоловіки та жінки міста, а також і неюдеї, з’явилися цього дня на острів Фарос: тільки «біловзуті» залишалися осторонь. У святі взяли участь також цезар, принц Тит, багато великих панів із Риму й усіх провінцій, яких привабила до Александрії присутність тут двору.

Йосиф дістав завдання виголосити подяку іноплеменцям, які були на святі. Він робив це цікавим, проте не незначним способом, зворушливими словами вихваляв письменство, що об’єднує народи, світове місто Александрію, що об’єднує народи.

Для нього, щоб говорити з успіхом, треба було перевіряти вплив промови по обличчях слухачів, і він мав звичку, щоб дізнатися про враження, дивитися, промовляючи, на перше-ліпше обличчя з маси. Цього разу його око впало на м’ясисту і проте строгу, дуже римську голову. Але голова замкнулася перед ним і під час усієї промови залишалася нерухомою. Похмуро, надзвичайно безвиразно дивилася ця голова через нього, повз нього, з дивно тупою пихою, що майже виводила його з рівноваги.

Скінчивши свою промову, Йосиф довідався, що то за пан, якому належала голова. Виявилося, що це був Кай Фабулл, придворний живописець цезаря Нерона, що малював фрески Золотого дому. Йосиф пильно роздивлявся чоловіка, який із такою нечемною байдужістю вислухав його промову. На присадкуватому, товстому, майже безформному тілі — сильна, строга голова. Одягнений був Кай Фабулл особливо дбайливо та тримався церемонно, з підкресленою гідністю, що при його огрядності виглядало трохи комічно.

У Римі Йосиф багато чув про витівки цього Кая Фабулла. Живописець, переконаний еллініст, що запроваджував легке, радісне мистецтво, у своїй поведінці був підкреслено серйозний; він малював тільки в парадному убранні, був надмірно гордовитий, не розмовляв із своїми невільниками, порозумівався з ними тільки знаками та кивками. Таке славетне та популярне було його мистецтво — в кожному навіть найменшому провінційному місті існували його фрески, — проте йому не щастило проникнути у значні римські родини. Нарешті він одружився з елінізованою єгиптянкою і цим назавжди загородив собі вступ до пануючої верстви.

Йосиф дивувався, що взагалі Фабулл був тут; йому казали, що його вважають за одного з найзавзятіших прихильників «біловзутих». Йосифові було огидне всяке малярство, воно не подобалося йому. Припис закону — ти не повинен творити собі образу — глибоко вгризся в нього. І в Римі письменників цінували дуже високо, а художників вважали за істот нижчої касти; цього гонористого живописця Фабулла Йосиф розглядав із подвійно зневажливою огидою.

Цезар заговорив із Йосифом. У прекрасному примірнику грецької Біблії, який йому піднесли як почесний подарунок, він знайшов своїм пильним поглядом деякі еротичні моменти та рипучим голосом просив Йосифа їх розтлумачити.

— Ви таки трохи погладшали, мій юдейчику, — сказав він безпосередньо, здивовано. Звернувся до Фабулла, що стояв недалеко. — Ви повинні були б бачити мого юдея в Галилеї, майстре. Тоді він був чудовий. Виснажений, худющий, занехаяний. Справді пророк для малювання.

Фабулл стояв церемонний, похмурий; Йосиф ввічливо усміхався.

— Тут мене доглядає лікар Гекатей, — продовжував Веспасіан. — Він звелів мені раз на тиждень постити. Це знаменито мені допомагає. Як ви гадаєте, Фабулле? Якщо ми заставимо хлопця попостити тиждень, ви тоді змалюєте його мені?

Фабулл стояв, як пень, трохи скрививши обличчя. Йосиф сказав ухильно:

— Це радує мене, ваша величність, що сьогодні ви можете так задоволено жартувати з приводу Йотапати.

Цезар сміявся.

— Коли змінюється погода, — сказав він, — я щоразу відчуваю ще ногу, яку ваші люди приперчили мені каменюкою. — Він вказав на даму, що стояла поряд із художником. — Ваша донька, Фабулле?

— Так, — сказав художник сухо, стримано, — моя донька Доріон.

Всі дивилися на дівчину. Доріон була досить висока, тонка та ніжна, зі жовто-смаглявою шкірою, довгою, тонкою головою, скошеним і високим лобом, з очима кольору моря. Вилиці опуклі, ніс тупий, трохи широкуватий, сміливий рот видавався на ніжному, гордовитому обличчі.

— Миленька дівчина, — сказав цезар. — І потім, прощаючись: — Ну-ну. Подумайте, Фабулле, чи хочете ви змалювати для мене мого юдея.

Він відійшов. Інші безмовно та вражено стояли якийсь час укупі. Фабулл прибув на свято тільки з огляду на новий режим. Він насилу вмовив Доріон піти з ним. Тепер каявся, що прийшов сюди. Він не думав про те, щоб малювати портрет неприємного, пустославного юдейського літератора. Йосиф теж не думав про те, щоб дозволити зарозумілому, нетямущому художникові робити свій портрет. Проте дівчина Доріон справді була істотою вражаючою. Миленька дівчина, сказав цезар. Це сказано банально і, крім того, неправильно. Як вона стояла тут, ніжна аж до кволості, тримаючись знадливо і, проте, строго, з легенькою тріумфуючою та непристойною усмішкою на губах великого рота! Йосиф мимохіть смакував її дику привабність.

— Ну-ну, — трохи глузливо повторила дівчина Доріон улюблені слова цезаря. — Ходімо і ми, батьку.

Вона мала високий, тонкий, злосливий голос. Йосиф розкрив рота, щоб заговорити до неї, але йому, зазвичай такому вправному, нічого путнього, що варто сказати, на думку не спадало. В цей момент він відчув, як щось треться об його ногу. Глянув униз — це була велика, руда кішка. Єгиптяни пестили кішок, священних тварин, римляни й юдеї терпіти їх не могли. Йосиф намагався її прогнати. Але вона лишалася, обтяжувала його.

Він нахилився, схопив тварину. Раптом пролунав голос дівчини:

— Облиште кішку!

Це був різкий, неприємний голос. Дивно, який він став ніжний, коли вона звернулася тепер до кішки:

— Іди, моя тваринко. Моя люба, моя маленька богине. Він нічого не тямить щодо тебе, той чоловік. Він злякав тебе?

І вона гладила кішку. Гидка тварина мурчала.

— Вибачте, будь ласка, — сказав Йосиф, — я не хотів чіпати вашу кішку. Це корисні тварини, в роки, коли багато мишей.

Доріон добре чула його глузування. Вона мала єгиптянку матір і єгиптянку бонну. Кішка — божественна тварина, в ній є частина богині левів Бастет, сила та влада прадавніх часів. Юдей хотів принизити її бога, юдей був для неї занадто мізерний, щоб відповідати йому. Не треба було йти на це свято. Мистецтво її батька єдине в своєму роді, жоден уряд, жоден цезар не обійдеться без нього, не було потреби робити поступки новому режимові. Вона нічого не говорила, стояла тихо, з кішкою на руці, й являла собою гожу картину: вродлива дівчина грається з кішкою. Коли вона, приємно перебільшуючи, відчувала на собі багато поглядів, то міркувала. Миленька дівчина, сказав цезар. Її батько повинен малювати цього юдея. Який грубий, недотепний жарт. Цезар вайлуватий, справжній римлянин. Шкода, що її батько не зумів ураз добрати способу боронитися від такого жарту. Він міг протиставити йому тільки свою дещо похмуру серйозність. Юдей із своєю догідливою іронією краще дав собі раду. Вона добре розуміла, що Йосифові, хоч він і говорив зухвало про кішку, вона сподобалася. Якщо вона скаже ще хоч одне речення, тоді він відповість багатьма облесними та примирливими словами. Але вона вирішила не казати нічого. Коли він заговорить знову, тоді, може, вона побажає відповісти. Коли він не заговорить, тоді вона піде, і це буде її остання зустріч із юдеєм.

Йосиф теж міркував. Ця дівчина Доріон глузлива та гордовита. Якщо він зв’яжеться з нею, то скоро будуть труднощі, неприємності. Найкраще було б залишити її стояти з своєю дурною, гидкою кішкою. Руки в неї коричневі і кішка коричнева. Але яка чудова коричневість! Руки дивно смагляві, а коричневість кішки — гидка рудизна. Незвичайно тонкі, довгі руки в неї.

Вона наче з однієї з тих старих угластих різких картин, якими тут поплямовано все.

— Вам не здається це надмірним — ще потоншати мені заради того, щоб ваш батько змалював мене? — сказав він, і доки промовив це, вже пошкодував, що не пішов геть.