Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 51)

Головний суддя почав читати зі Святого Письма вірш про бичування:

— «Так повинно відбуватися: коли заслуговує грішник удари, то суддя велить їх йому дати, числом відповідно до міри гріха, і грішника б’ють при ньому. Сорока ударами б’ють його, не більше. Бо він не більше дає, як стільки, бо як забагато ударів, то твій брат принижений буде в очах твоїх».

Кат поклав 13 ударів на спину. Другий суддя рахував, потім помічники побризкали грішника. Тоді сказав третій суддя: «Бийте», і кат поклав 13 ударів на груди. Потім знову побризкали помічники грішника. Нарешті ще раз поклав кат 13 ударів на спину. Було дуже тихо в той час, коли він бив. Чути було, як різко ляскали удари, чути було здавлене хрипке дихання Йосифа, видно було, як колотиться його серце.

Йосиф лежав зв’язаний і старався, щоб йому під ударами не збило дух. Удари були короткі й різкі, але біль був — як безмежне, розхвильоване море; він підіймався високими хвилями, поривав Йосифа, підлипав, ніби на мить облишаючи його, підіймався знову та заливав Йосифа. Йосиф задихався, хрипів, відчував запах крові. Все це сталося заради Мари, доньки Лакіша, він її забажав, він ненавидів її, тепер бичем вибивали її з його крові. Він молився: «Із глибини волаю я до тебе, о Господи». Рахував удари, але числа плуталися в нього, вже було багато сотень ударів, а вони далі й далі били його. Закон приписує, що має бути не 40 ударів, а 39; бо написано ж «по число», а це ж однаково, як «приблизно», і тому має бути тільки 39. О, який м’який закон докторів! О, яке тверде Святе Письмо! Коли вони тепер не перестануть, то він помре. Вже досить йому, Йоханан бен-Заккаї скаже їм, що вони повинні перестати. Великий доктор був в Юдеї, в Єрусалимі чи в Ябне, але проте він буде тут, він розкриє рот. Йдеться тільки про те, щоб Йосиф витримав до того. Підлога і стовп під ним попливли, але Йосиф зібрав усю силу. Йому треба бачити ясно, точно розпізнавати підлогу та стовп, поки прийде Йоханан бен-Заккаї. Але Йоханан бен-Заккаї не приходив, і нарешті Йосиф утратив усе таки зір і свідомість. Так, на 24 ударі він став непритомним і безживно лежав у вірьовках. Але коли його побризкали, він знову прийшов до чуття і лікар сказав: «Він спроможний», і суддя сказав: «Бийте далі».

Серед глядачів була принцеса Береніка. Не було ніяких трибун, ніяких особливих місць. Але вона ще вночі перед тим послала своїх найдужчих каппадокійських невільників, щоб тримали для неї вільне місце. Тепер стояла вона в другому ряді, стиснута між багатьма іншими, довгі губи її були напіврозкриті, вона важко дихала, темні очі її невідривно спрямовані були на бичованого. У дворі було безмовно тихо. Чувся тільки голос головного судді, що читав вірші з Письма, дуже помалу, загалом тричі, та здалека з вулиці долинав шум натовпу. Дуже уважно дивилася Береніка, як цей гордовитий Йосиф приймав удари, щоб звільнитися від повії, з якою він мусив зв’язати своє ім’я. Так, він справді був її родич. І гріхи, і чесноти його були не малі. Глибоко змиритися, щоб із тим більшою гордістю піднестися — це вона розуміла. Вона сама в пустелі зазнала насолоди такого смиренства. Вона стояла дуже бліда; це не було легко — дивитися, але вона дивилася. Беззвучно ворушила губами, механічно рахувала. Вона зраділа, коли упав останній удар; але ще довго стояла б і могла б дивитися. Її зуби стали сухими під довгими губами.

Йосифа, непритомного та скривавленого, принесли в будинок громади. Його викупали, під доглядом лікаря Юліана, помазали пахучою мастю, влили в нього напій із вина та мира. Коли він опритомнів, сказав:

— Дайте катові двісті сестерціїв.

Мара, донька Лакіша, в цей час ходила ощасливлена, радувалася дитині, яку мала народити, з тисячею турбот охороняла її. Вона була дуже працьовита, але тепер не крутила ручний млинок, щоб дитина не стала п’яницею. Вона не їла нечистих фініків, щоб дитина не мала слізливих очей, не пила пива, щоб колір обличчя в дитини не був поганий, не їла гірчиці, щоб вберегти дитину від гультяйства. Навпаки, вона їла яйця, щоб очі дитини побільшали, морську рибу, щоб вона подобалася людям, лимонні цукати, щоб приємно пахла. Із страхом вона обминала все негарне на своєму шляху, щоб його вигляд не запам’ятався, ретельно шукала вродливих людей, щоб на них дивитися. З трудом роздобула чарівний орлиний камінь, що, бувши порожній від природи, мав у собі ще менший камінчик, образ матки, яка хоч і розкрита всередину, а плід із неї не випадає.

Коли надійшов час, Мару посадили в пологове крісло, станок із брусків, у якому вона могла напівсидіти, напівлежати, і прив’язали до цього станка курку, щоб її пурхання прискорювало пологи. Це були болісні пологи, тільки через день Мара відчула гіркий холод у стегнах. Бабка промовляла, заклинаючи, над нею, рахувала кликала її на ім’я, рахувала.

І от дитина народилася, і, дивись, це був хлопець. Синьо-чорна, брудна, в слизі та крові була його шкіра, але він кричав, і кричав так, що крик його відбивався від стіни. Це була добра ознака, і що дитина з’явилася на світ у суботу, теж було доброю ознакою. Не зважаючи на суботу, взяли теплої води на купання, і влили в неї вина, коштовного єшкольського вина. Обережно виправляли руки та ноги дитини, і покрили м’який череп її кашкою з нестиглого винограду, щоб відстрашити всяку нечисть. Її намазали теплою оливою, обсипали її порошком із мирри, завинули її у тонке полотно. Мара ощаджувала на своїх убраннях, щоб дістати для дитини найкраще полотно.

Янікі, янікі, або добре також ілді, моє дитя, моя дитиночка, моє маленятко, і гордо звеліла вона посадити другого дня кедр, бо це був хлопець.

Геть усі дев’ять місяців думала вона про те, яке ім’я повинна дати хлопцеві. Але тепер, у цей тиждень перед обрізанням, коли вона мусила це вирішити, довго вагалася. Нарешті вирішила. Сказала покликати до неї писаря і продиктувала листа:

«Мара, донька Лакіша, вітає свого пана, Йосифа, сина Маттіаса, священика першої черги, цезаревого друга.

— О, Йосифе, мій пане, Ягве побачив, що недогодна була тобі служниця твоя, і він благословив моє тіло і вдостоїв мене народити тобі сина. Він народився в суботу, і він важить 7 літрів 65 цуців, і його крик відбивався від стіни. Я назвала його Симеоном, тобто «сином послухання», бо почув мене Ягве, коли я була недогодна тобі. Йосифе, мій пане, вітаю тебе, і стань великим у світлі цезаревого сонця, і хай лице Господа сяє над тобою. І не їж пальмової капусти, бо від того тобі завжди давить на груди».

В цей самий час, ще до того, як він відібрав від неї листа, стояв Йосиф у церемоніальному залі александрійської громади. Він був ще блідий і дуже слабий після бичування, але тримався прямо. Поряд нього стояли як свідки гросмейстер Теодор бар-Даніель і президент августівської громади Нікодим. Головний суддя Базілід сам провадив засідання, і три доктори брали в ньому участь як судді. Перший секретар громади писав під диктовку головного судді, він писав, як встановлено законом, на пергаменті з телячої шкіри, писав гусячим пером і густо-чорним чорнилом, і пильнував, щоб документ мав точно дванадцять рядків, по числовому значенню слова Гет, гебрейського слова для розлучного листа.

Йосиф, у той час, як гусяче перо скрипіло по пергаменту, чув у своєму серці шум, дужчий за це скрипіння. А був це той різкий шум, із яким Мара, донька Лакіша, роздирала своє убрання й свої сандалії, безсловесно, ґрунтовно, коли вона одного сірого світанку повернулася від римлянина Веспасіана. Йосиф гадав, що він забув цей шум, але тепер він знову чувся тут, і дуже голосний, голосніший за рипіння пера. Але він робив свої вуха глухими і серце своє тугим.

А секретар писав так:

«Сімнадцятого дня місяця кізлев у році 3830 після створення світу, в місті Александрії, на Єгипетському морі.

Я, Йосиф бен-Маттіас, названий Йосифом Флавієм, юдей, що перебуваю зараз у місті Александрії на Єгипетському морі, згодився власною волею і без примусу відпустити тебе, звільнити, дати тобі розлуку, тобі, моїй шлюбній жоні Марі, доньці Лакіша, що перебуваєш нині в місті Цезарії на Юдейському морі. Ти була досі моєю дружиною. Але тепер будь вільна, відпущена, розлучена зі мною, так що тобі дозволено розпоряджатися в майбутньому собою, так що в майбутньому ти будеш дозволена для кожного.

Цим ти дістаєш від мене повідомлення про звільнення та розлучний лист по закону Мойсея й Ізраїлю».

Документ був переданий особливому довіреному з писаним дорученням приставити його Марі, доньці Лакіша в Цезарії, і передати їй у присутності президента цезарійської громади та дев’яти інших дорослих чоловіків-юдеїв.

Того ж дня, коли кур’єр прибув до Юдеї, покликали її. Вона не здогадувалася, для чого її кличуть. При президентові громади Йосифів довірений передав їй листа. Вона не вміла читати, просила, щоб прочитали їй. Їй прочитали, вона не зрозуміла, їй прочитали ще раз, пояснили, вона впала. Секретар громади надірвав повідомлення, на знак того, що воно було, у згоді з приписом, передане та прочитане, поклав його до своїх актів і видав про це кур’єрові відповідне свідоцтво.

Мара пішла додому. Вона розуміла, що не запобігла ласки перед Йосифовими очима. Коли жінка не запобіжить ласки перед чоловіковими очима, тоді чоловік має право відіслати її. Жодна її думка не йшла проти Йосифа.