Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 44)

Муціан не відповів ні так, ні ні. Йосиф говорив далі, і в його словах було одне визнання, за яке він заплатив гірким досвідом.

— Влада робить чоловіка дурнішим. Я ніколи не був таким дурним, як у той час, коли стояв при владі. Самуїл величніший за Саула.

— Я вважаю, — сказав усміхаючись Муціан, — що у вашій історії найсимпатичніший — молодий Давид. Шкода, — зітхнув він, — що проект з молодим Титом не вдався.

Дуже скоро після того, як Йосиф прибув до Антіохії, Береніка попрощалася з Муціаном. Вона відмовилася від своїх надій. Вона поїхала назустріч своєму братові, якого найближчими днями ждали в Цезарії. Він залишався досі в Римі, але тепер вважав, що Отон володарюватиме лише кілька тижнів, і поспішив своєчасно та непомітно зникнути з Риму, щоб не довелося брати на себе зобов’язання перед новим цезарем. Береніка дуже раділа, що має побачити брата, якого гаряче любила; ця радість робила не такою гіркою її невдачу в Антіохії.

— Мила принцесо, — сказав на прощання Муціан, — мушу вас запевнити, я не розумію, чому я не став заради вас претендентом.

— І мені це важко зрозуміти, — відповіла Береніка.

Вона зустрілася з братом у Тиверії. Будівництво нового палацу було закінчене. Кращий, ніж до цього, сяяв він над містом та озером. Окремі зали без вікон були побудовані з каппадокійського каменю, такого прозорого, що в них і при зачинених дверях не ставало темно. Усюди легкість, багато повітря, не почувалося тієї переобтяженості, яка була тепер у моді в Римі. Найвищої майстерності досягли архітектори в будуванні їдальні. Купол цієї зали був такий високий, що погляд ледве досягав його плит зі слонової кості; ці плити були поворотні, так що можна було зверху засипати присутніх у залі квітами або оббризкувати пахучою водою. Брат і сестра йшли через дім, взявшись за руки, глибоко радіючи одне одному. Почалася весна, дні вже стали довші, широкими грудьми дихали обоє вродливих, проходячи через просторі зали, де багато було повітря; по-знавецькому милувалися вони окриленою масою будівлі, її гармонійністю. Агріппа розповідав зі зовсім тихим глузуванням про нові палаци, які він бачив у Римі, про їхні пусто страховинні розміри, про їхню без смаку нагромаджену пишноту. Отон приділив на закінчення золотого дому Нерона п’ятдесят мільйонів; але й він навряд чи доживе до його закінчення. Береніка скривила губи.

— Вони можуть тільки хапати, ці римські варвари. Вони гадають, що коли врізьблять особливо незвичайний мармур у другий такий же незвичайний і додадуть до того якомога більше золота, то це буде вершиною будівельного мистецтва. Вони не мають ніякого таланту, крім як до влади.

— Дуже все-таки вигідний талант, — зауважив Агріппа.

Береніка спинилася.

— Я справді мушу виносити цього Веспасіана? — скаржилася вона. — Можеш ти мені з’ясувати, брате? Він такий незграбний і грубий, він сопе, як задихана собака.

Агріппа розповідав похмуро:

— Коли я був тепер у нього в Цезарїї, він звелів подати мені рибу і весь час підкреслював, що це риба з Генісаретського озера. І коли я не їв трупної риби, він гірко глумився з мене. Я знав багато добрих відповідей, але проковтнув їх.

— Він дратує мене аж до крові, — обурювалася Береніка. — Коли я чую його неотесані дотепи, то стою наче серед рою комарів. І цей чоловік має стати цезарем, а ми маємо допомагати в тому!

Агріппа умовляв її:

— Цезар, якого поставить Захід, розіб’є нам тут геть усе без розбору. Маршал розумний і поміркований. Він візьме те, що потребує, решту залишить нам. — Він знизав плечима. — Армія робить цезаря, армія присягає Веспасіану. Будь моєю розумною сестрою, — просив він.

Звістку про вбивство Гальби молодий Тит дістав у Коринфі, ще не прибувши до Риму. Було б безглуздим їхати далі. Він був певний, що Гальба усиновить його, це був важкий удар для нього, що цезар загинув передчасно. Він не хотів уклонятися цьому Отонові, про місце якого він сам мріяв. Він лишився в Коринфі, провів у цьому місті легковажного життя чотирнадцять гультяйних днів, сповнених жінками, хлопчиками, всякого роду розпустою. Потім він виїхав і, не зважаючи на погану пору року, повернувся назад до Цезарії.

На кораблі палили його шалено й люто честолюбні мрії його бабусі. Генерал Тит, хоч і був молодий, мав позаду бурхливе життя. Його батько то вибирався вгору, то падав униз, із консула перетворювався в експедитора, з розкішного почесного становища потрапляв у бідність, і все це відбивалося на долі його сина. Тит виховувався разом із Британніком, із цим юним, сяючим принцем, що чекав трону, він лежав за одним столом, їв однакові з ним страви, коли цезар Нерон отруїв його, і сам був захворів. Він знав блиск Палатина і непривітний міський дім свого батька, тихе життя на селі й авантюрні походи на германському й англійському кордонах. Він любив свого батька, його тверезу мудрість, його акуратність, його здоровий глузд; але часто ненавидів його за його мужицтво, його надмірну розважність, брак гідності. Тит міг тижні, місяці витримувати скруту й убозтво, потім, несподівано, опадав його дикий потяг до розкоші та розпусти. Він був вразливий щодо спокійної гідності староримських благородних родин, і ієратична розкішна пишність давніх царських родів Сходу хвилювала його серце. Він на домагання свого дядька Сабіна одружився дуже молодим із сухою, строгою дівчиною з великої родини, Марсією Фурніллою, вона народила йому доньку, але від того не стала йому любішою; самотня та нещасна сиділа вона в Римі, він не бачив її, він не писав їй.

Старий Веспасіан прийняв свого сина, скалячи зуби, зі задоволеним жалем:

— Ми маємо явно одну лінію, мій сину Тит, лінію вгору й униз. Ми повинні бачити, щоб наступного разу встати раніше та змайструвати все розумним способом. Рятівник виходить із Юдеї. Ти молодий, мій сину, ти не смієш осоромити мого юдея.

Агріппа та його сестра запрошували на свято, що мало відзначити закінчення палацу в Тиверії. Маршалові принцеса була несимпатична, і він послав сина.

Титові це доручення не було неприємне. Він любив Юдею. Народ був старий і мудрий, і мав інстинкт до потойбічного, до вічного. Дивний, невидимий Бог Ягве вабив і пригноблював молодого римлянина. Імпонував йому також цар Агріппа — своєю елегантністю, своєю меланхолічною розумністю. Тит охоче їхав до Тиверії.

Як дуже вподобалися йому Агріппа і його дім, так розчарувався він у принцесі. Він був представлений їй безпосередньо перед тим, як мали сідати до столу. Він звик швидко знаходити контакт із жінками; вона мала для його перших речень тільки байдуже-ввічливе вухо і нічого більше. Він вирішив, що вона холодна та зарозуміла, її тьмяний, трохи хрипкий голос неприємно вражав його. За їжею він мало турбувався Беренікою, ще менше — рештою товариства. Він був веселий, був кумедний оповідач, його слухали тепло й уважно. Він забув про принцесу, і за час довгого обіду вони обмінялися кількома лише скупими фразами.

Обід скінчився. Береніка підвелася; вона була одягнена своєрідно, це було звичне в цьому краї убрання з одного шматка, з коштовної, важко спадаючої парчі. Вона кивнула Титові, байдуже приязно, і стала підійматися вгору сходами, легко спершись рукою на плече свого брата. Тит механічно дивився їй услід. Він вдався в жартівливо запеклі дебати про військову техніку. Раптом, посеред речення, він урвав мову, його зацікавлені, безпорадні очі стали гострими, невідривно, заціпеніло дивилися вони на Береніку. Дрібнозубий рот на його широкому обличчі залишився трохи безглуздо розкритим. Його коліна тремтіли. Нечемно він залишив своїх розмовників, поспішив услід за братом і сестрою.

Як ця жінка йшла! Ні, вона не йшла, тут придатне було тільки одне слово, урочисте, гомеричне: вона виступала. Це, певно, було смішно, — велике гомеричне слово вживати для щоденного, та для ходи цієї жінки не було іншого.

— Але ви поспішаєте, — сказала вона своїм глибоким голосом. Досі цей трохи хрипкий голос неприємно вражав його, майже відштовхував, тепер звучав він для нього хвилююче і сповнений був тьмяними звабами. Він сказав щось про поквапність військових, це було не дуже вдало, він раніше знаходив кращі відповіді. Він поводився по-хлоп’ячому, з незграбною уважністю. Береніка добре помітила, яке враження вона справила, і він здавався їй приємним хлопцем, із певною вайлуватою грацією.

Вони розмовляли про фізіогноміку, графологію. На це на Сході, як і на Заході, була велика мода. Береніка забажала побачити почерк Тита. Той витяг свою обрамовану золотом воскову дощечку, засміявся лукаво, написав. Береніка здивувалася: це ж у кожному закрутку був почерк його батька. Тит згодився, що пожартував; власне, він не має більше свого особистого почерку, так часто гуляв він по почерках інших. Але от вона повинна тепер показати йому свій почерк. Вона перечитала, що він написав. Це був вірш із нового епосу: «Орли леґіонів та їхні серця розпускають свої крила для льоту». Вона стала серйозною, повагалася один момент, потім зрівняла його літери, написала: «Літ орлів не може закрити невидимого у святині святинь». Молодий генерал розглядав почерк; він був по шкільному правильний, досить дитячий. Тит подумав, не стер речення, він написав під ним: «Тит хоче бачити невидимого у святині святинь». Він знову передав їй віск і грифель. Вона написала: «Єрусалимський храм не повинен бути зруйнований». Тепер залишалося тільки дуже мало місця на маленькій дощечці. Тит написав: «Єрусалимський храм не буде зруйнований».