Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 46)

Настав четвертий тиждень червня. Напруження стало нестерпним. Всі — Ценіс, Муціан, Агріппа, Береніка — втратили нерви, бурхливо шарпали Веспасіана, щоб він нарешті об’явив себе. Важкий чоловік і не ворухнувся з місця. Він давав ухильні відповіді, усміхався, жартував, чекав.

У ніч проти 28 червня Веспасіан дуже таємно викликав до себе Йоханана бен-Заккаї.

— Ви дуже вчений пан, — сказав він. — Я прошу вас ще далі розповісти мені про суть вашого народу та вашої віри. Чи є у вас основний закон, золоте правило, до якого можна звести всі ваші моторошно численні заповіді?

Великий доктор похитав головою, заплющив очі, розказував:

— Століття тому були між нами два славнозвісні доктори, Шаммаї та Гіллель. Один неюдей прийшов до Шаммаї та сказав йому, що він хоче перейти в нашу віру, якщо Шаммаї з’ясує йому суть цієї віри за час, доки він може вистояти на одній нозі. Доктор Шаммаї розгнівано випровадив його. Тоді неюдей прийшов до Гіллеля. Доктор Гіллель згодився. Він сказав йому: «Чого ти не хочеш, щоб тобі робили, не роби того іншим. Це все».

Веспасіан серйозно обдумував. Він зауважив:

— Такі принципи добрі; але держати в порядку велику державу з такими принципами трудно. Маючи такі принципи, ви зробите краще, коли писатимете добрі книги, а політику залишите нам.

— Ви висловлюєте, консуле Веспасіане, — погодився юдей, — той погляд, який ваш слуга Йоханан бен-Заккаї обстоював і раніше.

— Я гадаю, — продовжував римлянин, — що ви найкращий чоловік у цій країні. Мені хотілося б, щоб ви зрозуміли мої мотиви. Повірте мені, я відносно рідко буваю мерзотником, тільки тоді, коли це неодмінно мусить бути. Дозвольте мені сказати, що проти вашої країни я не маю нічого ані найменшого. Тільки: добрий селянин робить огорожу навколо своєї власності. Ми мусимо мати огорожу навколо держави. Юдея є наша огорожа проти арабів і парфян. На жаль, із вас, коли залишити вас самих, поганий стовп. Отже, ми мусимо самі стояти тут. Це все. Що вас зрештою спонукує — це мало нас турбує. Живіть із нами в мирі, і ми житимемо з вами в мирі.

Йохананові очі дивилися дуже ясно, свіжо з в’ялого, зморщеного лиця.

— Це неприємно, — сказав він, — що ваша огорожа проходить якраз через нашу країну. Це дуже товста огорожа, і від нашої країни не залишається багато. Але гаразд, робіть вашу огорожу. Тільки ми теж потребуємо огорожі. Огорожі іншої, навколо закону. Про що я знову проситиму вас, консуле Веспасіане, це про цю огорожу. Вона скромна та нужденна, якщо рівняти з вашою: пара вчених і маленький університет. Ми не заважаємо вашим солдатам, ви даєте нам університету Ябне. Такий малесенький університет, — додав він переконуюче, і знову своєю крихітною рукою намалював він малість.

— Я гадаю, ваша пропозиція непогана, — сказав повільно Веспасіан. Він підвівся, раптом дуже змінившись.

Йоханан певним інстинктом зрозумів цю зміну. Досі старий сабінський селянин, що пережив багато, розмовляв із старим єрусалимським ученим, що пережив багато: тепер говорив Рим до Юдеї.

— Будьте готові, — сказав маршал, — післязавтра прийняти від мене документ, що задовольняє вашу вимогу. А ви, мій докторе й пане, будьте ласкаві передати мені з рук у руки документ про упокорення з печаттю Великої ради.

На другий день після того Веспасіан скликав урочисті збори на форумі в Цезарії. Була викликана влада окупованої Римом області, депутації всіх полків. Усюди ждали, що тепер нарешті відбудеться так палко жадане військом проголошення Веспасіана цезарем. Замість того на ораторській трибуні форуму з’явився маршал разом із Йохананом бен-Заккаї. Високий судовий урядовець говорив, а герольд оповіщав лунким голосом, що бунтівнича провінція побачила свою неправоту, з каяттям повертається під владу та охорону сенату й народу римського. На знак цього великий доктор Йоханан бен-Заккаї передасть зараз маршалові документ і печать найвищої влади Єрусалима. Юдейська війна, провадити яку держава надіслала полководця Тита Флавія Веспасіана, цим закінчується. Те, що залишається ще зробити, тобто усмирити місто Єрусалим, є поліцейська кампанія.

Солдати дивилися здивовано, розчаровано. Вони сподівалися, що зможуть вітати свого полководця як цезаря, дістати певність щодо своєї наступної долі, а можливо, й одноразову нагороду. Замість того вони повинні тепер бути свідками юридичного акту. Вони як римляни знали, що документи й юстиція були важливі речі, проте змісту того, що відбувалося, вони не тямили. Тільки дехто — Муціан, Ценіс, Агріппа — правильно визначали цю церемонію. Вони розуміли, що Веспасіанові як людині порядку важливо було до того, як повернутися в Рим цезарем, дістати від супротивної сторони лист і печать, щоб вважати своє завдання тут за виконане.

Отже, у солдатів повитягувалися обличчя, багато з них уголос висловлювали своє незадоволення. Але Веспасіан добре дисциплінував своє військо, й як тепер він вимагав від них вітати великою церемонією укладання миру, то вони мусили робити радісні обличчя, приписані військовим регламентом для такої нагоди. Отже, армія дефілювала перед маленьким доктором із Єрусалима. Повз нього проносили значки та штандарти. Римські леґіони вітали його, простягаючи руки з випрямленими долонями.

Чи не бачив уже колись Йосиф чогось подібного? Так бачив він колись східного царя в Римі перед лицем цезаря Нерона, але його шабля була заклепана у піхвах. Тепер римська армія вшановувала юдейську Божу мудрість, але після того, як вона потрощила меч Юдеї. Йосиф дивився на виставу з кутка великого майдану, зовсім ззаду, стоячи між маленькими людьми та невільниками, його штовхали, здавлювали, кричали. Він дивився прямо перед собою, не рухався.

Але маленький древній старець стояв на трибуні. Пізніше йому принесли крісло, бо він видимо втомився. Раз по раз він прикладав руку до лоба, дякував, вітав. Хитав своєю кволою головою, зовсім тихо посміхаючись.

Армія, коли закінчилася церемонія, лютувала. Муціан та Агріппа були певні, що маршал зумисне збільшував обурення війська. Вони напосідали на нього, доводили, що плід перестиг, він повинен нарешті проголосити себе володарем. А коли він і цього разу обачно удавав наївність, вони послали до нього Йосифа бен-Маттіаса.

Була прохолодна, приємна ніч, з моря віяв свіжий вітер, але Йосиф сповнений був гарячим, тремтливим збудженням, його римлянин стане цезарем, і він багато зробив для цього. Він не мав сумніву, що йому вдасться вивести Веспасіана з вагання. Певна річ, це вагання є не що інше, як розумна гра. Як бігун десять днів перед змаганням носить свинцеві черевики, щоб натренувати ноги, так і претендент на трон обтяжує біг відмовками та штучними ваганнями, щоб нарешті тим швидше досягти мети. Отже Йосиф із такою довідністю розстеле перед Веспасіаном відданість, певність, знання про долю, що він не зможе зробити нічого іншого, як тільки схилитися перед Богом і своєю долею та сказати «так».

Але Веспасіан зміг зробити інше. Цей чоловік справді був гордовитий і твердий, як кам’яна брила. Жодного маленького кроку він не хотів зробити сам, він хотів, щоб його штовхали та посували до останнього.

— Ви дурень, мій юдейчику, — сказав він. — Ваші східні царки можуть зліплювати свої корони з крові та бруду, а для мене це ніщо. Я римський мужик, про це не думаю. У нас цезаря роблять армія, сенат і народ, а не сваволя. Цезар Вітеллій затверджений по закону. Я не бунтівник. Я за закон і порядок.

Йосиф стиснув зуби. Він говорив із усією силою, на яку був здатний, але його слова відскакували від упертого чоловіка. Той хотів неможливого — законного та незаконного водночас. Безглуздо було далі умовляти його, не залишалося нічого більше, як відмовитися.

Йосиф не міг зважитися піти, і Веспасіан не відсилав його. П’ять довгих хвилин мовчки сиділи обидва чоловіки в нічній темряві. Йосиф спустошений, збезнадієний, Веспасіан певний себе, рівномірно дихаючи.

Раптом маршал заговорив знову, тихо, проте зважуючи кожне слово:

— Ви можете сказати своєму другові Муціану, що я сам не зважуся, що я можу скоритися тільки зовнішньому примусові.

Йосиф підвів очі, поглянув на нього, задихав сильно. Хотів ще раз упевнитися:

— Але примусові ви скоритеся?

Веспасіан знизав плечима:

— Звісно, бути вбитим я дамся неохоче. Шістдесят років для такого кремезного мужика, як я, ще зовсім не старість.

Йосиф попрощався так швидко, як тільки міг. Веспасіан знав: юдей одразу ж піде до Муціана, він сам завтра буде, на жаль, змушений стати усім на радість цезарем. Він був тверезий чоловік, суворо заборонив собі та Ценіс смакувати цю ціль, доки вона не осягнута. Отже, тепер він тішитиметься цим. Твердо через ніс видихував він. Ще мав часу освоїтися з цим; важкими солдатськими чобітьми тупав по холодній підлозі кімнати. «Т. Ф. Веспасіан, цезар, володар, бог», — усміхався він, оскалив широко зуби, потім обличчя знову стало різким.

— Ну, так, — сказав.

Він безладно кидав латинські та східні слова: цезар, адир, імператор, месія. Власне це кумедно, що юдей перший проголосив його. Це трішечки прикро йому; він почував себе пов’язаним із тим чоловіком трохи міцніше, ніж хотів би.

Йому схотілося збудити Ценіс, жінку, яка так довго ділила з ним піднесення та падіння, сказати їй: «Так, от ми й досягли». Але це бажання тривало тільки якийсь момент. Ні, він мусить тепер бути сам, жодної іншої людини не може бачити.