Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 13)

П’єса «Юдей Апелла» стала першою народною оперетою, що виставлялася в приватному цезарському театрі. Театр вміщав тільки близько тисячі осіб, широке римське суспільство заздрило тим, хто дістав запрошення на прем’єру. Всі міністри були тут, сухий Талас, товстий, добродушний Юній Тракс, міністр прохань і скарг, також і командувач гвардії Тігеллін. Зокрема, жадібна до всього нового, життєрадісна настоятелька весталок. Клавдія Реґіна, цілком зрозуміла річ, теж не забули. З юдеїв було тут небагато: елегантний Юліан Альф, президент Фелійської громади, і його син. Йосиф із великим трудом дістав запрошення і Каєві бар-Цаароне, і дівчині Ірені.

Завіса опустилася. На сцені стояв юдей Апелла, чоловік середнього віку, з довгою, гострою бородою, що почала вицвітати. Він живе в невеликому місті в Юдеї, його будинок маленький, він, його дружина, його численні діти мешкають в одній кімнаті. Половину з його скупих заробітків забирають у нього великі пани в Єрусалимі; половину з решти забирають римляни в Цезарії. Коли його дружина вмирає, він виїздить із країни. Він бере з собою маленький сувій із символом віри, щоб прибити його на одвірку свого дому, далі бере він свої молитовні ремені, свою огрівну скриню для суботньої страви, свій суботній світильник, своїх численних дітей і свого невидимого Бога. Він перебирається на Схід, у землю парфян. Він будує тут будинок, прибиває до одвірка маленький сувій із символом віри, обвиває голову й руки молитовними ременями, стає так, щоб лице було на захід, до Єрусалима, де міститься храм, і молиться. Він харчується нужденно, заробляє зовсім небагато, однак він задоволений, він посилає навіть дещо до Єрусалима на храм. Але тут приходять інші, одинадцять клоунів, вони парфяни, вони знущаються з нього. Вони беруть маленький сувій із одвірка і його молитовні ремені, розглядають, що там є, знаходять списаний пергамент і сміються з кумедних богів цього чоловіка. Вони хочуть його примусити поклонятися їхнім богам, ясному Ормуздові і темному Аріманові, а коли він не наважується, то хапають його за бороду й волосся і шарпають доти, доки він падає на коліна, і це дуже комічно. Він не визнає їхніх видимих богів, а інші не визнають його невидимого Бога. Але про всяк випадок вони відбирають у нього ті мізерні гроші, які він встиг собі заощадити на вівтар своїх богів, і вони вбивають трьох із його семи дітей. Він ховає трьох дітей, ходить між трьома маленькими могилками, сідає на землю і співає старої пісні: «На ріках Вавилонських там сиділи ми й плакали», і в його рухах щось дивно гойдливе, гротескне й трагічне. Потім він омиває руки і знову мандрує, цього разу на південь, у Єгипет. Маленький будиночок, який він собі збудував, він залишає, але бере сувій із символом віри, молитовні ремені, огрівну скриню, світильник, решту дітей і свого невидимого Бога. Він будує собі новий будиночок, бере собі нову дружину, роки проходять і минають, він здобуває нові гроші, замість трьох убитих дітей робить він четверо нових. Тепер, коли він молиться, він стає лицем на північ, де лежить Єрусалим, і він не забуває щороку послати в країну Ізраїлю свій внесок. Але й на півдні його вороги не дають йому спокою. Знову приходять одинадцять клоунів, цього разу це єгиптяни, і вимагають, щоб він молився їхнім богам, Ізіді й Осірісу, бикові, баранові й яструбові-перепелятнику. Але тут приходить римський губернатор і велить їм облишити його. Одинадцять клоунів мають дуже комічний вигляд, коли розчаровано йдуть геть. Але сам він, юдей Апелла, зі своєю радістю перемоги ще комічніший. Знову розхитує він дивним способом своє худе тіло; але цього разу танцює перед богом, він танцює перед скринею зі святими книгами. Гротескно підіймає він ноги аж до злинялої бороди, його пошарпане вбрання розвивається, сухою, брудною рукою б’є він у бубон. Він розхитується, всі його кістки славлять невидимого Бога. Так танцює він перед скринею з книгами, як колись цар Давид танцював перед кіотом заповіту.

Великі римські пани в залі глядачів сміялися дуже, виразно крізь загальний регіт чувся тягучий сміх міністра Таласа. Але більшість була дещо відчужена, і пара юдеїв дивилася збентежено, майже злякано на чоловіка на сцені, що скакав, танцював, розхитувався. Вони думали про левітів, як вони побожно стояли зі срібними сурмами на високих східцях храму, і про первосвященика, як він, величний і сповнений гідності, в прекрасному убранні та храмових самоцвітах виступає перед Богом, і чи не святотатство те, що робить чоловік там, на сцені? Але нарешті і римський губернатор не може більше захистити юдея. Бо єгиптян занадто багато, з одинадцяти клоунів стало одинадцять разів по одинадцять, і вони вливають отрутні обвинувачення у вухо цезаря, і вони кумедно танцюють, і вони колють, і шарпають, і стріляють маленькими, смертовбивчими стрілами, і вбивають знову трьох дітей і його дружину. І, кінець кінцем, знову рушив юдей Апелла геть, зі сувоєм і скринею, і світильником, і ременями, і своїм невидимим Богом, і цього разу прибуває він у Рим. Але тепер гра стає зовсім ризикованою та сміливою. Клоуни не наважуються притісняти його фізично, вони спиняються на краю сцени. Все ж вони вилізають, підскакуючи, як мавпи, на дах його дому, вони вдираються також усередину, вони заглядають, що є в сувої і що в огрівній скрині. Вони пародіюють його, як він стає на молитву, цього разу повертаючись на схід, де Єрусалим і храм. Одинадцять провідних клоунів носять тепер дуже сміливі маски, портретні, без великого зусилля можна впізнати міністра Таласа, великого юриста сенату Кассія Лонгіна, філософа Сенеку й інших дуже високих ворогів юдеїв. Тільки цього разу вони нездольні проти юдея Апелли, його захищають цезар і цезарева дружина. Але вони шпигують, поки він дасть якийсь привід. І от він справді дає привід — одружується з тубільною жінкою, вільно відпущеною. Тоді вони заходжуються коло його жінки і вливають їй у серце всю свою зневагу. Були проспівані надзвичайно злі куплети про обрізаного, його часник, його сморід, дух його посту, його огрівну скриню. Доходить до того, що його жінка при його дітях глузує з нього, що він обрізаний. Тоді він проганяє її геть і залишається сам зі своїми дітьми і своїм невидимим Богом, під охороною римського цезаря. В розпачі і буйній тузі, хитаючись, співає він старої пісні: «На ріках вавилонських там ми сиділи й плакали»; здалека, зовсім тихо, пародіюють його одинадцять клоунів.

Глядачі дивилися і не знали достеменно, чи їм робити веселі, чи сумні обличчя. Усі позирали на цезареву ложу. Цезарева дружина сказала виразно своїм ясним дитячим голосом, який чути було далеко, що навряд чи зацікавить її якась інша сучасна п’єса так, як ця. Вона говорила компліменти сенаторові Маруллу, що з фальшивою рішучістю заперечував авторство тексту. Цезар був стриманий; його вчитель літератури Сенека так багато проповідував йому про традиції, що він поки що не міг гаразд розібратися з новою технікою цієї вистави. Цезар був молодий, білявий, його інтелігентне лице було трохи одутле; зайнятий своїми думками, він неуважно дивився на глядачів, що не сміли залишити театр, доки він не рушить. Юдейські пани в залі глядачів стояли збентежено. Клавдій Реґін перев’язував крекчучи ремінці на черевиках і квакав, коли до нього зверталися, щось незрозуміле. Йосиф кидався від гніву до похвали. Гірка життєва правда, з якою юдей Апелла стояв на сцені, завдала болю його очам. Те, що так нещадно примішали усе смішне, яке було в цьому юдеєві, до його серйозної долі, сповнювало його таким же незадоволенням, як і подивом. Власне, так було з більшістю. Глядачі були зацікавлені й незадоволені, юдейські пани — просто засмучені. Справді задоволений був тільки міністр Талас.

Цезар покликав його й міністра юстиції Юнія Тракса в ложу і сказав задумливо, що він заклопотаний тим, як сприймуть юдеї певне відоме рішення. Цезарева дружина, перед тим, як вийти, повідомила Йосифу, що другого дня троє невинних будуть звільнені.

Другого дня, зразу після сходу сонця, трьох мучеників випустили. В дачному місті Тибурі, у віллі Юліана Альфа, президента Фелійської громади, їх скупали під доглядом лікарів, нагодували, забезпечили коштовними вбраннями. Потім посадили в гарний екіпаж Юліана Альфа. Всюди при дорозі від Тибура до Риму стояли групи юдеїв, і коли екіпаж, поперед якого бігли вістуни, а позаду їхав великий обоз, проїздив, вони говорили благословення, приписані після врятування від великої небезпеки, і вони кричали трьом:

— Благословенні ті, що прибувають сюди! Мир вам, мої доктори й панове!

Але біля Тибурських воріт був страшний тиск. Тут посередині оточеного поліцією й військом простору чекали на мучеників президенти п’яти юдейських громад, потім державний секретар Поліб із міністерства прохань і скарг, церемоніймейстер дружини цезаря, а насамперед письменник Йосиф бен-Маттіас, делегат Великої ради Єрусалима, й актор Деметрій Лібан. Звісно, і тут актор найбільше привертав увагу, але всі без винятку — римські пани й юдеї, показували один одному стрункого молодого чоловіка з худим, фанатичним лицем, сміливим носом і гарячими очима — це був доктор Йосиф бен-Маттіас, що домігся помилування трьох. Це була велика година для Йосифа. Він виглядав молодо, серйозно, схвильовано і гідно, він являв собою добру фігуру навіть поряд з Деметрієм Лібаном.