Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 10)

Великий вогонь спалахнув у гарячих очах Йосифа. Він низько схилився, з ніжністю взяв руку цезаревої дружини, що лежала на поруччі стільця, і поцілував її довгим поцілунком.

— Коли ви зіграєте мені юдея? — питала тим часом Поппея в актора.

— Я нічого не обіцяв, — боронився Деметрій швидко й злякано.

— Дайте йому писану обіцянку про наших невинних, — просив Йосиф. Цезарева дружина усміхнулася похвально з цього «йому» і «наших». Вона звеліла покликати секретаря.

— Якщо актор Деметрій Лібан, — диктувала вона, — зіграє юдея Апеллу, тоді я доб’юся, що трьох юдейських примусових робітників на цегельні Тибура випустять на волю.

Вона звеліла дати собі дощечку. Поставила своє П унизу. Передала дощечку Йосифові. Подивилася на нього зеленими, ясними, глузливими очима. І він повернув їй погляд смиренний, але такий пильний і тривалий, що помалу зникло глузування з її очей, і ясність їхня потьмяніла.

Йосиф після аудієнції витав у хмарах. Інші вшановували бюсти цезаревої дружини, великої, божественної жінки, що, усміхаючись, звеліла вбити свою могутню супротивницю, імператрицю-матір, що, усміхаючись, примушувала ставати на коліна сенат і народ римський. А він сам говорив до цієї першої дами світу як до першої-ліпшої дівчини, яких бачиш щодня. Ілді, янікі. Він мусив тільки подивитися їй довго в очі, і вона вже обіцяла йому звільнити тих трьох чоловіків, чого не могла досягти Велика рада Єрусалима з усією її мудрістю й державним мистецтвом.

Окрилений ходив він у кварталах правого берега Тибру, серед юдеїв. З пошаною дивилися йому вслід. За ним чути було шепотіння: «Це доктор Йосиф бен-Маттіас із Єрусалима, священик першої черги, улюбленець дружини цезаря». Дівчина Ірена простилала йому своє поклоніння під ноги, як килим. Минув час, коли напередодні суботи Йосиф мусив сидіти серед мало поважаних. Тепер Кай бар-Цаароне почувався вшанованим, коли Йосиф сідав на почесне місце на канапі. Більше того. Він послабив, старий хитрий пан, свою стриманість, дав Йосифові зрозуміти деякі труднощі, які він пильно ховав від інших.

Його велика меблева фабрика знаменито процвітала, як і раніше. Але дедалі лихіше загрожувала тепер небезпека, яку він відчуває вже кілька років. Дедалі дужче заходить серед римлян мода на орнаменти зі звірячих фігур, на ніжки столів у формі звірів, взагалі є сотні нагод оздоблювати домашні речі тваринами. Але в законі сказано: «Ти не повинен творити собі ніякого образу», юдеям заборонено зображувати фігури живих істот. Кай бар-Цаароне теж уникав досі виготовлення орнаментів з тваринами. Але його конкуренти використовують це дедалі безцеремонніше, вони оголошують його фабрику застарілою, прямо боляче, скількох клієнтів це відбиває. Відмовляючись виготовляти фігурні орнаменти, Кай бар-Цаароне втрачає тепер, після великої пожежі, сотні тисяч. Він шукав пролазок, обходів. Адже він не користується сам меблями своїх крамниць, а продає їх іншим. Він збирав думки з цього приводу у цілого ряду богословів; доктори з Єрусалима, Александрії та Вавилона визнають виготовлення сумнівних орнаментів у цьому випадку за допустимий гріх або навіть за річ дозволену. Проте Кай бар-Цаароне вагається. Він жодній людині не казав про ці думки. Він знає точно: якщо він, спираючись на ці думки, відкине погляди ортодоксів, то його становище в Агріппінській громаді буде під серйозною загрозою. А його батько, древній Аарон, з горя, завданого таким лібералізмом, може навіть померти. Отже, так певний зовні чоловік має силу сумнівів і турбот.

Йосиф не дивився на це так строго, як ортодокси. Але «Ти не повинен творити собі ніякого образу» — це більше, ніж закон, це одна з основних істин юдейства. Слово й рукотворний образ виключали одне одного. Йосиф був літератор усім своїм єством. Він визнавав тільки незриме слово. Воно найдивніше з усього, що є в світі, воно впливає невидимо дужче, ніж будь-що видиме. Тільки той може справді володіти Божим словом, святим, незримим, хто не заплямував це плотськими уявленнями, хто відмовився від суєтності видимих зображень. Він слухав Кая бар-Цаароне із замкнутим обличчям, не погоджуючись із ним. Але якраз це вабило старого. Так, у Йосифа було враження, що його охоче мали б тут за зятя.

Тим часом помалу виявилося, що звільнення трьох невинних пов’язане з однією умовою. Друзі юдеїв, почувши про цю умову, були прикро вражені. Що? Актор Деметрій Лібан повинен грати юдея Апеллу, може навіть у театрі Помпея, перед сорока тисячами людей? Юдея Апеллу! Юдеїв обсипало морозом, коли вони чули зле прізвисько, на якому відбилася огида Риму до прибульців правого берега Тибру. Глузливе слово зіграло лиху роль при погромах за цезарів Тиберія та Клавдія, воно означало різанину та плюндрування. Хіба не може ненависть, яка спить тепер, кожного моменту прокинутися? Хіба це не така ж дурна, як і злочинна річ — розворушувати те, що заспокоїлося? Були погані приклади того, чим може захопитися римська театральна публіка під впливом афекту. Це буде жахлива зарозумілість, якщо Деметрій Лібан викличе на театральну сцену юдея Апеллу.

З новою силою, з дедалі більшою завзятістю піднялися найстрогіші з юдейських докторів проти актора. Хіба не гріх вже в тому, щоб ставати на сцені в шкірі й убранні іншої людини? Хіба не дав Бог, хай славиться ім’я його, кожному своє лице і свою шкіру? Отже, хіба це не проти Божої волі — хотіти змінити їх? Але зображувати юдея, одного з насіння Абрамового, одного з обраних, виставляти його на глузування необрізаних — це був смертний гріх, це була гординя, це мусило викликати нещастя на голови всіх. І вони вимагали відлучити й бойкотувати Деметрія Лібана.

Ліберали серед докторів гаряче захищали актора. Хіба те, що він планує, не робиться заради блага трьох невинних? Хіба це не єдиний засіб врятувати цих трьох? Хіба не є допомога в’язням однією з найвищих заповідей закону? Хіба можна сказати акторові: не роби цього, залиш тих трьох гинути, як тисячі предків загинули в цегельнях Єгипту?

Жорстоко сперечалися. В богословських семінарах дотепно висували проти цитат із Біблії речення з Біблії ж. В усіх юдейських вищих школах обмірковували цікаву проблему, вона обговорювалася в Єрусалимі, в Александрії, між великими докторами Вавилона. Це була слушна нагода для богословів і юристів виявити гостроту свого розуму.

Сам актор вагався і показував кожному трагічний конфлікт між своєю релігійною та мистецькою совістю. Внутрішньо він давно вирішив зіграти юдея Апеллу хоч би що. І він добре знав, як він це зробить. Уже його лібретисти, насамперед вправний, гостродумний сенатор Марулл, намітили розвиток п’єси, вигадали сценічні, виграшні ситуації. Й особливо допомогло вигадувати гротескно-моторошні становища дивовижно механічне та сповнене покірністю перед долею хитання тіл трьох невинних у їхній в’язниці. Те, що він хотів показати, було сміливою сумішшю трагічного та комічного. Обережно, в популярних шинках торговельного кварталу, складського кварталу, бараків показував він окремі сцени, щоб краще випробувати, як вони впливають. Але потім знову вдавався в тугу, що він, мабуть, не зможе провести виставу, його совість забороняла це йому. Із задоволенням відчував він, як повсюди увесь Рим говорив про те, чи гратиме актор Деметрій Лібан юдея Апеллу? Там, де показувався його паланкін, здіймався задоволений крик, народ плескав у долоні й кричав: «Привіт тобі, Деметрію Лібан, зіграй нам юдея Апеллу!»

Він говорив і цезаревій дружині про те, на яку темну, непевну справу має він наважитися, які важкі його сумніви. Поппея сміялася, вона дивилася на нерішучого сміючись. На цегельню Тибура послано розпорядження добре піклуватися трьома примусовими робітниками-юдеями, щоб вони тим часом не померли. А втім, Поппея чекала відповіді міністерства прохань і скарг. Звільнення трьох не було великою справою; все ж східна політика Риму була заплутана, а Поппея була достатньою мірою римлянка, щоб ураз відмовитися від помилування, якщо найменші політичні міркування говоритимуть проти того.

Поки що ж вона принаймні розважалася тим, що підганяла актора. Вона розповідала йому, що в сенаті вже працює опозиція високих аристократів проти помилування. Отже він мусить наважитися, це неправильно — даремно продовжувати страждання тих трьох бідолашних. Вона усміхалася:

— Коли ви зіграєте нам юдея Апеллу, Деметрію?

Міністр Філіп Талас, начальник східного відділу цезаревої канцелярії, звелів удруге покликати масажиста, щоб він розтер йому руки й ноги. Ще була рання осінь, сонце добре гріло, ніхто інший ще не мерз, але міністр ніяк не міг нагрітися. Він лежав, маленький, хижоносий пан, на тапчані, товсто обгорнутий ковдрами, обтиканий подушками, перед ним стояли дві жаровні — одна для рук, друга для ніг. По другий бік канапи невільник-масажист злякано старався над старечою, поморщеною шкірою, з якої виступали сині й сухі жили. Міністр лаявся, погрожував. Масажист напружувався, щоб зігнати пошрамовані місця на плечах старого; ці місця, він це знав, виникли від ударів батогами, які міністр Талас дістав, коли ще був невільником у Смірні. Лікарі випробували тисячі засобів, щоб вивести ці шрами, вони робили операції, великий спеціаліст Скрибон Ларг вживав усі свої мазі, але старі рубці не хотіли сходити.