Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 92)
За кілька останніх днів Вілан вивчив схему Церкви Бартеру, креслячи разом з Інеж мапи ніш на даху та альковів і малюючи ескізи нефів у довгих пальцях Ґхезенової руки. Він точно знав, де був, — в одній із каплиць на кінчику Ґхезенового мізинця. Підлога була вкрита килимом, єдині двері вели на сходи, а самотнє вікно відчинялося на дах. Навіть якби йому не заткали рот, хлопчик сумнівався, що його крики та прохання про допомогу почує хтось, окрім картин.
Позаду Ван Ека стояло двійко людей: дівчина в смугастих штанах із наполовину поголеною й наполовину вкритою світлим волоссям головою і гладкий хлопець у картатому вбранні та підтяжках. Обоє мали на руках багряні пов’язки, які повідомляли, що їх уповноважила міська варта. В обох були однакові татуювання Десятицентових Левів.
Хлопець вишкірився.
— Ви хочете, щоб я пішов за Пеккою Роллінзом? — поцікавився він у Ван Ека.
— Не треба. Я хочу, щоб він не зводив очей із приготувань до аукціону. А з цим я радо впораюся сам. — Ван Ек нахилився нижче. — Послухай, хлопче. Мару помітили з членами Тріумвірату Гриші. Я знаю, що Бреккер працює з равканцями. Попри всі твої вади, у твоїх жилах досі тече моя кров. Розкажи мені, що він запланував, і я попіклуюся про тебе. Ти отримаєш гроші на своє утримання. Зможеш зажити десь із комфортом. Я збираюся витягти твій кляп. Якщо ти закричиш, я дозволю Печчиним друзям утнути з тобою все, що їм заманеться, зрозумів?
Вілан кивнув. Батько витяг із його рота ганчірку.
Хлопчик провів язиком по губах і плюнув батькові в обличчя.
Ван Ек витяг із кишені білосніжний носовичок із монограмою. Він був вишитий червоним лавровим листям.
— Доречна відповідь від хлопця, який ледве може зв’язати два слова. — Чоловік витер з обличчя слину. — Спробуємо ще раз. Скажи мені, що запланували Бреккер із равканцями, і, можливо, я подарую тобі життя.
— Таке, яке подарував моїй матері?
Його батько майже непомітно відсахнувся, наче маріонетка, яку смикнули за нитку, а потім дозволили знову нерухомо заклякнути.
Ван Ек склав удвоє брудний носовичок і запхав його на місце. Він кивнув дівчині і хлопцю.
— Робіть усе, що маєте. Аукціон розпочнеться менше ніж за годину, і я хочу дістати відповіді до його початку.
— Потримай його, — наказав дівчині гладкий хлопець. Вона звела Вілана на ноги, а хлопець витяг із кишені два латунних кастети. — Після цього він уже не буде таким гарненьким.
— Кого це турбує? — заспокоїв його Ван Ек, знизавши плечима. — Лише переконайтеся, що він не знепритомніє. Мені потрібна інформація.
Хлопець скептично зміряв Вілана поглядом.
— Ти впевнений, що хочеш зробити це таким чином, маленький крамаре?
Вілан зібрав усі крихти показної хоробрості, якої навчився від Ніни, усю волю, якої навчився від Матаяса, зосередженість, якої навчився від Каза, сміливість, якої навчився від Інеж, і дику шалену надію, якої навчився від Джаспера, віру в те, що, хай би якими були шанси, йому якось удасться перемогти.
— Я нічого не скажу, — попередив він.
Перший удар зламав йому два ребра. Від другого він закашляв кров’ю.
— Може, нам варто переламати тобі пальці, щоб ти не міг грати на своїй диявольській флейті, — запропонував Ван Ек.
«Я тут заради неї, — нагадав собі Вілан. — Я тут заради неї».
Кінець кінцем він не був Ніною, чи Матаясом, чи Казом, чи Інеж, чи Джаспером. Він був просто Віланом Ван Еком. І він розповів їм усе.
32. Інеж
На час аукціону до Церкви Бартеру заборонили заносити зброю, тому Джасперова гвинтівка була прив’язана до спини Інеж. Дівчина непомітно перечекала, поки не побачила групу піхотинців міської варти, які підкотили до величезних подвійних дверей церкви візок із купою мотлоху. Мара припустила, що вони зводили якісь барикади довкола сцени чи нефів у пальцях. Вона почекала, поки візок зупинився, потім запхала свій каптур усередину туніки, щоб він не волочився по землі, й ковзнула під візок. Інеж втиснула своє тіло над віссю за кілька сантиметрів від бруківки й дозволила вартовим завезти її прямісінько до центрального проходу. Перш ніж візок доїхав до вівтаря, дівчина впала на підлогу й покотилася між лавицями, ледве уникнувши зустрічі з його колесами.
Інеж проповзла вшир усю церкву, відчуваючи животом холодну кам’яну підлогу, потім причаїлася в кінці проходу й кинулася за колони західної аркади. Вона рухалася від колони до колони, а тоді ковзнула до нефу, який мав привести її до капличок у великому пальці Гхезенової руки. Інеж знову опустилася на підлогу й поповзла, користуючись лавами в нефі як прикриттям. Вона не знала, де можуть чатувати патрулі, й не мала жодного бажання, щоб її спіймали, коли вона просто прогулюватиметься церквою.
Інеж дісталася до першої каплички, а потім видряпалася сходами до апельсинової каплички нагорі. Її вівтар був відлитий із золота, але своїми обрисами скидався на ящики з апельсинами та іншими екзотичними фруктами. Вони обрамляли написану олією картину Де Капелля, на якій крамарська родина, убрана в чорне, гойдалася на Гхезеновій руці, зависнувши над лимонним гаєм.
Мара оцінила висоту вівтаря й поспіхом кинулася до купола каплички, чіпляючись за нього так, що висіла майже догори дриґом. Діставшись до його центру, Інеж притиснулася спиною до невеличкої маківки, яка вінчала велику баню мов капелюх. Попри те що дівчина сумнівалася, що її можуть тут почути, вона дочекалася, поки в соборі завищали пили й загупали молотки, а тоді піднесла ногу до одного з вітражних вікон, через яке до каплички лилося світло, і вдарила. Із другої спроби скло розбилося й розсипалося друзками назовні. Інеж загорнула долоню рукавом, щоб почистити свій шлях від надлишку скалок, і вилізла на верхівку бані. Вона прив’язала до вікна линву і спустилася боком купола на дах нефу, де залишила Джасперову гвинтівку. Дівчина не хотіла втратити через неї рівновагу.
Мара була на вершечку Гхезенового великого пальця. Ранковий туман почав розсіюватися, і вже відчувалося, що день буде спекотним. Інеж повернулася вздовж великого пальця до крутих загострених вістер головного собору і знову полізла вгору.
Це була найвища частина церкви, але рельєф був знайомий, і це допомагало легше просуватися. Серед усіх дахів Кеттердама дах собору був улюбленим місцем Інеж. У неї не було особливих причин добре вивчити його. Коли робота вимагала, було чимало інших місць, звідки можна спостерігати за Біржею чи Борсканалом, але Мара завжди обирала Церкву Бартеру. Її шпилі можна було побачити майже з будь-якої точки Кеттердама, мідь на її даху давним-давно позеленіла й була помережена виступами металевих завитків, які досконало пасували для того, щоб ухопитися за них рукою, й забезпечували безліч можливостей для укриття. Цей дах нагадував дивакувату сіро-зелену країну фей, яку в цьому місті більше ніхто не бачив.
Линвохід у голові Інеж уявив, як бігає линвою між найвищими шпилями церкви. «Хто наважиться кинути виклик самій смерті? Я!» У Керчі, мабуть, вважали б акробатичні виступи на вершині їхнього собору богохульством. Хоча, якби вона заплатила за дозвіл, усе, звісно ж, було б інакше.
Інеж поклала вибухівку, що її Каз називав їхньою «страховкою», на те місце, про яке вони з Віланом домовилися, креслячи мапу собору. Лише в Казовій голові безлад міг вважатися безпечним. Бомби мали зчинити багато галасу, але нічого не зруйнувати. До того ж, якщо щось піде не так і знадобиться когось відтягнути, вони лежатимуть тут напоготові.
Упоравшись, Інеж улаштувалася в одній із металевих западин, звідки розгортався краєвид на апсиду[3] і просторий неф церкви. Тут нічого не заважатиме їй спостерігати за розвитком подій, окрім хіба що кількох широких поперечин і металевої сітки між ними. Бували часи, коли Інеж приходила сюди, аби тільки послухати орган і голоси, спів яких здіймався вгору. Високо над містом, де акорди органних труб відлунювали між камінням, Мара почувалася ближчою до Святих.
Акустика була достатньо доброю, щоб Інеж могла почути кожне слово проповіді, якби захотіла, проте вона вирішила проігнорувати цю частину служби. Ґхезен не був її богом, і дівчина не мала ніякого бажання слухати лекції з приводу того, як вона може йому найкраще послужити. Також їй не подобався Гхезенів вівтар — незграбна пласка кам’яна брила, довкола якої була збудована церква. Дехто називав її Першою Кузнею, інші — Ступкою, але сьогодні вона гратиме роль аукціонної трибуни. Від цієї думки в животі Інеж щось перевернулося. Вона вважалася контрактницею, яка прибула до Керчу зі своєї власної волі. Так стверджували документи. Вони не розповідали історії про її викрадення, її жах у трюмі корабля работорговців, приниження, якого вона зазнала в пазурах Цьоці Гелін, чи страждання у «Звіринці». Керч звели на торгівлі, але яка частина цієї торгівлі була людяною? Священик Гхезена міг стояти біля вівтаря і протестувати проти рабства, але скільки відсотків цього міста збудували за рахунок податків від будинків задоволень? Скільки членів його парафії наймали хлопців і дівчат, які майже не розмовляли керчинською, зате шкрябали брудні підлоги і складали білизну за копійки, працюючи, щоб сплатити свої борги, які, схоже, ніколи не зменшувалися?