Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 81)
Каз узявся за бильце і звівся на ноги. Бітл підвів руки вгору, наче забув, що досі має у своєму розпорядженні дрючок, а Каз неозброєний. Бреккер схопив у жменю Бітлове волосся, смикнув його голову назад і тріснув нею об бильце; пролунав звук, схожий на пістолетний постріл, віддача була такою сильною, що Бітлова голова відлетіла від дерева, наче гумовий м’ячик. Він повалився невеличкою тхорячою купкою.
Каз витер рукавом обличчя, розмащуючи по носу та чолу кров, і плюнув. Потім поправив рукавички, подивився зі сходового майданчика другого поверху згори вниз на Пера Гаскеля й посміхнувся. Зуби в нього були мокрі та червоні. Від початку бійки натовп значно поменшав.
— Хто наступний? — поцікавився Нечисторукий, наче в нього була призначена зустріч деінде. — Ще хтось іде? — Інеж не знала, як йому вдається розмовляти таким урівноваженим тоном. — Саме це я роблю цілодобово. Я б’юся. Коли ви востаннє бачили, щоб Пер Гаскель дав комусь стусана? Керував завданням? Дідько, коли ви востаннє бачили, щоб він встав із ліжка до полудня?
— Гадаєш, ми аплодуватимемо твоїй здатності отримувати прочухана? — фиркнув Пер Гаскель. — Це не компенсує спричинених тобою неприємностей. Ти притягнув до Бочки закон, викрав крамаревого сина...
— Я казав вам, що не маю до цього жодного стосунку, — нагадав Каз.
— Пекка Роллінз каже протилежне.
— Приємно знати, що ви цінуєте слово Десятицентових Левів більше за слово своїх людей.
У натовпі почулося стурбоване бурмотіння, наче вітер зашурхотів у листі.
— Ваша банда була вашою родиною, ці пута міцні, наче кревні.
— Ти настільки божевільний, щоб протидіяти крамареві, Бреккере.
— Настільки божевільний, — погодився Каз, — але не настільки дурний.
Тепер деякі Покидьки бурмотіли щось одне одному, наче ніколи не припускали, що Ван Ек міг сфальсифікувати звинувачення. Звичайно ні. Ван Ек мав статус. Чому б шановний крамар звинувачував якогось канального щура, якщо це не було правдою? Та і зрештою, Каз робив усе потрібне, аби довести, що здатен на що завгодно.
— Тебе бачили на Худмедбриджі з крамаревою дружиною, — наполягав Пер Гаскель.
— З його дружиною, але не з сином. Його дружиною, яка тепер удома в безпеці, поруч зі своїм злодійкуватим чоловіком, плете капчики й розмовляє зі своїми пташками. Замисліться на мить, Гаскелю. Який мені зиск із крамаревого шмаркача?
— Хабар, викуп...
— Я протидію Ван Екові, тому що він нечесно обійшовся зі мною, а тепер користується поплічниками в місті, Пеккою Роллінзом та всіма вами, аби поквитатися. Ось так просто.
— Я не просив цих неприємностей, хлопче. Не просив їх і не хотів.
— Ви хотіли всього іншого, що я приносив до ваших дверей, Гаскелю. Якби не я, ви б досі керували тими самими злочинцями без шеляга за душею й пили розбавлене водою віскі. Ці стіни впали б вам на голову. Ви не погребували жодною дрібкою грошей та удачі, які я вам пропонував. Ви нажиралися прибутками від П’ятої Гавані і «Воронячого клубу», наче вони належали вам, дозволяючи мені воювати й виконувати вашу брудну роботу. — Каз обвів поглядом Покидьків, які стояли внизу. — Ви всі отримували зиск. Отримували винагороду. Проте, щойно випала нагода, кожен із вас готовий підлизатися до Пекки Роллінза заради задоволення кинути мене йому на поталу. — У натовпі знову стурбовано зашепотіли. — Але я не гніваюся.
На Каза знизу вгору дивилося двадцятеро озброєних Покидьків, та все ж Мара могла заприсягтися, що відчула їхнє полегшення. Тоді вона збагнула: бійка була лише розігрівом. Покидьки знали, що Каз крутий. Їм не потрібні були його докази. Цього хотів сам Бреккер. Щоб спробувати влаштувати путч проти Пера Гаскеля, йому довелося б вишукати Покидьків по одному, марнувати час і ризикувати, що його схоплять на вулицях Бочки. А тепер Каз мав глядачів, а Пер Гаскель радів усьому водночас: можливості трохи розважитися, драматичному кінцю Каза Бреккера, приниженню Нечисторукого. Але це не була дешева комедія. Це був кривавий ритуал, і Пер Гаскель дозволив зібратися громаді, не розуміючи, що справжнє дійство почнеться тільки зараз. Каз стояв на своїй трибуні нагорі, поранений, укритий синцями й готовий до проповіді.
— Я не гніваюся, — повторив він, — через це. Але знаєте, що змушує мене шаленіти? Коли я по-справжньому серджуся? Коли бачу, як Ворони слухаються наказів Десятицентових Левів. Коли дивлюся, як ви дефілюєте за Пеккою Роллінзом, наче там є чим пишатися. Одна із найсмертоносніших банд у Бочці похилила голови, наче букет молодих лілій.
— Роллінз має владу, хлопче, — втрутився Пер Гаскель. — Ресурси. Повчиш мене, коли будеш тут за кілька років. Моє завдання — піклуватися про безпеку цієї банди, що я й роблю. Бережу їх від твого безрозсудства.
— Ви вважаєте себе недоторканними завдяки тому, що кланяєтеся Пецці Роллінзу? Гадаєте, він радо вітатиме це перемир’я? Гадаєте, його апетити не поширяться на те, чим ви володієте? Невже вам здається, що це схоже на Пекку Роллінза?
— Ні, чорт забирай! — озвалася Аніка.
— Коли лев зголодніє, кого ви захоче побачити біля отих дверей? Ворона? Чи облізлого півня, який піятиме й пихато розгулюватиме, а потім піде з Десятицентовими Левами і якимось брудним крамарем проти власних людей?
Згори Інеж бачила, як ті, хто стояв найближче до Пера Гаскеля, трохи відсунулися від нього. Дехто кидав на нього довгі погляди, оцінював пір’я на капелюсі та ціпки в руках — Бреккерів, який, як вони побачили, був криваво точний, і палицю з фальшивою воронячою головою, яку вигадав Гаскель, аби поглузувати з хлопця.
— У Бочці ми не доплачуємо за безпеку, — вів далі Каз, і його відшліфований випалений голос лунав над юрбою. — Тут існують лише сильні та слабкі боки. Тут не просять про повагу. Її заслуговують.
«Прощення не потрібно просити. Його потрібно заслужити». Він украв її слова. Інеж мало не всміхнулася.
— Я не ваш друг, — вів далі Бреккер. — Я не ваш батько. Я не збираюся пропонувати вам віскі чи плескати по спині й називати «синком». Але я збережу гроші в нашій скарбниці. Я триматиму наших ворогів у достатньому страху, щоб вони тікали, побачивши татуювання на ваших руках. То кого ви хочете побачити біля отих дверей, коли сюди навідається Пекка Роллінз?
Тиша набрякала, серце гупало частіше, живлячись передчуттям насильства.
— Ну? — проревів Пер Гаскель, випинаючи груди. — Відповідайте йому. Вам потрібен ваш справжній лідер чи якийсь зарозумілий каліка, який не може навіть рівно йти?
— Я не можу рівно йти, — погодився Каз, — та принаймні не ухиляюся від бійки.
Він став спускатися сходами.
Варіан уже підвівся з підлоги після падіння. Попри те що хлопець, схоже, не зовсім стійко тримався на ногах, він рушив до сходів, й Інеж мусила визнати, що поважає його відданість Гаскелю.
Пім відштовхнувся від стіни й перегородив Варіану шлях.
— Із тобою вже закінчили, — нагадав він.
— Приведи Роллінзових людей, — наказав Варіанові Пер Гаскель. — Бий на сполох! — Але Аніка витягнула довгий ніж і загородила собою вхідні двері.
— Ти Десятицентовий Лев? — поцікавилася вона. — Чи Покидьок?
Повільно пересуваючи ноги, але випроставши спину, Каз подолав останні сходинки, важко спираючись на бильце. Коли він дійшов до підніжжя сходів, ті, хто залишалися в натовпі, розділилися. Сірувате Гаскелеве обличчя почервоніло від страху й обурення.
— Ти не виживеш, хлопче. Для того щоб пройти повз Пекку Роллінза, знадобиться більше, ніж у тебе є.
Каз висмикнув із Гаскелевої руки свій ціпок.
— Ти маєш дві хвилини, щоб забратися з мого будинку, старий. Це місто вимагає крові, — озвався він, — і я радо розрахуюся з ним твоєю.
28. Джаспер
— Усі Святі, — озвався Джаспер. — Здогадуюся, що все непогано вдалося.
— Приблизно так, як очікувалося.
Матаяс похитав головою із виразом обличчя, який був чимось середнім між захопленням і невір’ям.
— Скільки ти маєш життів, дем’їне?
— Сподіваюся, ще одне залишилося.
Каз виборсався з пальта і спромігся стягнути із себе сорочку, обіпершись на умивальник.
— Заради Святих, дозволь нам тобі допомогти, — попросила Ніна. Каз затиснув кінчик бинта зубами і відірвав шматочок.
— Мені не потрібна ваша допомога. Працюйте далі з Кольмом.
— Що з ним не так? — буркнула Ніна, коли вони повернулися до вітальні, щоб вивчити з Кольмом його легенду.
— Те саме, що завжди, — пояснив Джаспер. — Він — Каз Бреккер.
Ще й години не минуло, коли Інеж прослизнула до кімнати й передала Казові записку. Було пізнє пообіддя, і вікна номера люкс палали олійним золотим світлом.
— Вони прийдуть? — поцікавилася Ніна.
Інеж кивнула.
— Я віддала твого листа вартовому біля дверей, і це спрацювало. Мене одразу відвели до двох членів Тріумвірату.