Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 44)

Вілан знову перевів погляд на воду. Раніше він вважав Джаспера безстрашним, проте бути хоробрим ще не означає не знати страху.

— Ти не зможеш завжди від цього тікати.

— Не віриш у мене?

Повз них промайнуло чергове фермерське обійстя, трохи більше за білий обрис у ранковій імлі, на полі перед ним пунктиром ламаних сузір’їв здіймалися лілії та тюльпани. Можливо, Джасперові й надалі вдасться тікати. Якщо поруч буде Каз із дивовижними перемогами, Джаспер, мабуть, зможе завжди лишатися на крок попереду.

— Шкода, що я не принесу їй квітів, — сказав Вілан.— Хоч якихось.

— Ми можемо назбирати дорогою, — запропонував стрілець, і хлопчик зрозумів, що той обома руками хапається за можливість змінити тему розмови. — Ти добре її пам’ятаєш?

Вілан похитав головою.

— Пам’ятаю її кучері. Вони були найгарнішого кольору червоного золота.

— Так само, як твої, — зауважив Джаспер. — Раніше.

Вілан відчув, як його щоки без будь-якої причини залилися рожевою фарбою. Зрештою, Джаспер лише констатував факт.

Хлопчик прокашлявся.

— Вона любила мистецтво й музику. Здається, я пам’ятаю, як сиджу з нею на стільчику для фортепіано. Але це могла бути нянька. — Вілан здвигнув плечима. — Одного дня вона захворіла, поїхала за місто, щоб вилікувати легені, і більше не повернулася.

— А як щодо похорону?

— Батько сказав, що її поховали в шпиталі. Та й по всьому. Ми просто припинили розмовляти про неї. Він казав, що немає сенсу зупинятися на минулому. Не знаю. Гадаю, він по-справжньому кохав її. Вони завжди сварилися, часом через мене, але я пам’ятаю також, що й багато сміялися.

— Мені складно уявити, як твій батько сміється чи хоча б посміхається. Якщо тільки він не потирає руки й не гиготить над купою золота.

— Він не такий лихий.

— Він намагався вбити тебе.

— Ні, він лише зруйнував наш корабель. А моє вбивство стало б додатковою вигодою. — Звичайно, правда була не зовсім такою. Джаспер був не єдиний, хто намагався триматися на крок попереду від своїх демонів.

— Ох, тоді геть-чисто твоя правда, — погодився стрілець. — Узагалі не лихий. Я переконаний, що він також мав поважну причину, щоб не дозволяти тобі побиватися за матір’ю.

Вілан посмикав нитку, що стирчала з рукава пальта.

— У цьому не лише його провина. Батько більшість часу здавався сумним. І наче перебував десь далеко. Приблизно в цей самий час він дізнався, що я не...

— Скільки тобі було?

— Мабуть, вісім. Мені вдавалося по-справжньому непогано це приховувати.

— Як?

Легка посмішка з’явилася на Віланових устах.

— Він часто читав мені, або я просив почитати няньок і запам’ятовував усе почуте. Я навіть знав, де зупинитися й перегорнути сторінку.

— Як багато ти міг запам’ятати в такий спосіб?

— Чимало. Я наче клав у голові слова на музику, як у піснях. Я стверджував, що не можу прочитати чийсь почерк і давав їм читати слова вголос, складати їх у мелодію. А її я міг утримати в пам’яті, допоки не знадобиться.

— Не думаю, що цим можна було б скористатися, щоб рахувати карти.

— Напевно. Але я й не збираюся.

— Розтринькуєш таланти.

— Хто б говорив!

Джаспер розлючено зиркнув на нього.

— Нумо насолоджуватися краєвидами.

Утім, дивитися не дуже було на що. Вілан збагнув, яким стомленим почувається. Він не звик до такого життя в постійному стразу, до руху від однієї миті неприємностей до іншої.

Хлопчик подумав, чи не розповісти Джасперові, як усе почалося. Чи відчує він полегшення, звіривши всю ту ганебну історію? Можливо. Проте якась Віланова частина хотіла, щоб Джаспер, та й усі інші вірили, наче він покинув батьків будинок, вирішивши оселитися в Бочці, що він сам обрав таке життя.

Поки Вілан старшав, Ян Ван Ек щоразу чіткіше давав зрозуміти, що синові не місце в його маєтку, особливо коли він побереться з Еліс. Але, схоже, чоловік не знав, як йому вчинити з хлопчиком. Батько став розповідати про свого сина, і кожна його репліка була страшнішою за попередню.

«Я не можу відіслати тебе до семінарії, бо ти не вмієш читати».

«Я не можу нікуди тебе влаштувати — ану всім стане відомо про твою неповноцінність».

«Ти наче їжа, що занадто швидко псується. Я навіть не можу запхати тебе кудись на полицю — одразу засмердить».

Потім, півроку тому, Віланів батько викликав хлопчика до свого кабінету.

— Я виклопотав для тебе місце в музичній школі в Белендті. Особистого секретаря вже найняли, він зустріне тебе вже там і поратиметься коло всіх листів та інших речей, на які ти не здатен. Я викидаю час і гроші на вітер, але, коли йдеться про тебе, мушу пристати на єдиний можливий варіант.

— Надовго? — запитав Вілан.

Батько здвигнув плечима.

— Поки люди не забудуть, що я мав сина. Ох, не дивися на мене з таким ображеним виразом, Вілане. Я чесний, а не жорстокий. Для нас обох так буде краще. Ти вбережешся від нездійсненного завдання намагатися грати роль крамарського сина, а я врятуюся від ніякового споглядання за твоїми спробами.

«Я не поводжуся з тобою грубіше, ніж поводитиметься світ». Це був батьків приспів. Хто іще був би з ним такий чесний? Хто ще любив його так, щоб розповісти правду? Вілан мав щасливі спогади про батька, який читає йому історії — похмурі легенди про ліси, повні відьом, і ріки, що розмовляють. Ян Ван Ек щосили намагався піклуватися про сина, і, якщо йому це не вдалося, провина лежала на Віланові. Можливо, батькові слова звучали грубо, але він захищав не лише себе і Ван Екову імперію — він захищав також і Вілана.

Та й усе, що він казав, завжди мало сенс. Віланові не можна було довіряти статки, адже його занадто просто можна ошукати. Віланові не можна було йти до університету, оскільки там він стане мішенню для кепкувань. «Для нас обох так буде краще». Батьків гнів був неприємним, але Віланові не давала спокою саме його логічність, раціональний незаперечний голос, що лунав у хлопчиковій голові, щойно він думав спробувати щось нове чи знову повчитися читати.

Боляче було, що його відсилають геть, але Вілан не полишав надій. Життя в Белендті здавалося йому чимось чарівним. Він мало знав про нього, крім того, що це друге найстаріше місто в Керчу, розташоване на берегах Сонної ріки. Але він опиниться далеко від батькових друзів і ділових партнерів. Ван Ек — досить розповсюджене прізвище, і так далеко від Кеттердама те, що ти Ван Ек, ще не означало, що ти один із тих Ван Еків.

Батько простягнув йому запечатаний конверт і тонкий стосик крюґе, що їх мало вистачити на подорож.

— Там документи про твоє зарахування й достатньо грошей, щоб ти міг дістатися до Белендта. Коли будеш там, нехай секретар зустрінеться з університетським скарбником. На твоє ім’я відкрито рахунок. Я також найняв компаньйонів, які супроводжуватимуть тебе на траповому човні.

Від приниження Віланові щоки залилися червоним.

— Я можу сам дістатися до Белендта.

— Ти ніколи не подорожував самотою за межами Кеттердама, а тепер не час починати. Міґґсон і Пріор мають для мене придивитися за деякими справами в Белендті. Вони супроводжуватимуть тебе туди й переконаються, що ти вдало влаштувався. Зрозумів?

Вілан зрозумів. Він сам був неспроможний навіть сісти на човен за межами міста.

Але в Белендті все буде інакше. Хлопчик спакував невеличку валізу зі змінним одягом і кількома дрібничками, що знадобляться йому, перш ніж до школи привезуть його скрині, а ще свої улюблені аркуші з нотами. Якби він міг читати листи так само добре, як партитуру, у нього б узагалі не було проблем. Коли батько припинив йому читати, музика дала малому нові історії, які розгорталися під пальцями і які він сам міг записати кожною зіграною нотою. Вілан запхав флейту до наплічника — що, як у дорозі йому заманеться зіграти.

З Еліс хлопчик попрощався коротко й незграбно. Вона мила дівчина, але в цьому й полягала вся проблема: Еліс була лише на кілька років старша за Вілана. Він не розумів, як батько може, не соромлячись, іти поруч із нею вулицями. Проте Еліс не заперечувала, можливо, тому що поруч із нею його батько ставав тим чоловіком, якого Вілан пам’ятав зі свого дитинства, — добрим, шляхетним, терпеливим.

Навіть тепер Вілан не міг точно пригадати ту мить, коли збагнув, що батько зневірився в ньому. Усе змінювалося повільно. Терпіння Яна Ван Ека зношувалося поступово, наче позолота на грубішому металі, а коли воно зникло, здавалося, наче батько став цілковито іншою людиною, кимось геть не таким славним.

— Я хочу попрощатися й побажати тобі всіляких гараздів, — сказав хлопчик Еліс. Вона сиділа у своїй вітальні, а її тер’єр дрімав біля ніг.

— Ти їдеш? — запитала дівчина, підводячи погляд від свого шиття й помічаючи його валізу. Вона підшивала завіси. Керчинські жінки — навіть заможні — не гаяли час на щось легковажне на кшталт вишивки гладдю чи гарусом. Краще служити Ґхезенові заняттями, що принесуть господарству зиск.

— Я вирушаю до музичної школи в Белендті.

— Ох, як добре! — вигукнула Еліс. — Я так сумую за селом! Тобі дуже сподобається свіже повітря, і ти неодмінно матимеш чудових друзів. — Вона відклала голку й поцілувала його в обидві щоки. — Ти повертатимешся сюди на канікули?

— Напевно, — сказав Вілан, хоча знав, що не повернеться. Його батько хотів, щоб він зник, отже, він зникне.

— Тоді напечемо імбирного печива, — пообіцяла Еліс. — Розповіси мені про всі свої пригоди, а скоро ми матимемо нового друга, з яким можна буде бавитися. — Вона із задоволеною усмішкою поплескала свій живіт.