Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 45)

Віланові знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, що вона має на увазі, а потім він просто стояв там, застібаючи валізу, киваючи головою, механічно всміхаючись, поки Еліс розповідала про їхні плани на канікули. Еліс була вагітна. Саме тому батько відсилав його геть. Ян Ван Ек готувався до іншого спадкоємця, порядного спадкоємця. Вілан перетворився на відпрацьований матеріал. Він зникне з міста і знайде собі заняття деінде. Час минатиме, і ніхто не зведе брову, коли дитину Еліс готуватимуть очолити імперію Ван Ека. «Поки люди не забудуть, що я мав сина». Це була не марна образа.

О восьмій годині з’явилися Міґґсон та Пріор, щоби провести Вілана до човна. Ніхто не прийшов востаннє попрощатися, а коли хлопчик минав батьків кабінет, двері були зачинені. Вілан поборов бажання постукати і благати про дрібку прихильності, наче тер’єр Еліс, коли випрошував ласощі.

Батькові люди були вбрані в чорні костюми, носити які дозволялося крамарям, і дорогою до доків майже не озивалися до Вілана. Вони купили квитки на рейс до Белендта і, щойно опинившись на борту, Міґґсон з головою поринув у читання газети, а Пріор відкинувся на сидінні, насунувши на обличчя капелюха, але не заплющивши повністю повіки. Вілан точно не знав, спить чоловік чи спостерігає за ним, наче якась ящірка із сонними очима.

О цій годині човен був майже порожній. Люди дрімали в задушливих каютах або їли вечерю, яку принесли із собою: рулети із шинки й термоси з кавою балансували в них на колінах.

Вілан не міг заснути, тому вийшов зі спекотної каюти й попрямував до носу човна. Зимове повітря було холодним і тхнуло скотобійнями, розташованими в передмістях. У Вілана щось перевернулося в шлунку, але незабаром вогні розпливлися, і човен опинився на чистому просторі. Хлопчик шкодував, що вони не подорожують удень. Йому хотілося побачити вітряки, що чатували над полями, овець, які паслися на вигонах. Він зітхнув, здригнувся в пальті й поправив лямку наплічника. Йому слід спробувати відпочити. Можливо, вдасться прокинутися раніше й побачити світанок.

Коли він обернувся, позаду стояли Міґґсон та Пріор.

— Вибачте, — сказав Вілан, — я... — І тоді Пріорові руки стиснулися на його шиї.

Вілан хапнув ротом повітря чи принаймні спробував; звук, що він видав, не дуже скидався навіть на хрип. Він учепився в Пріорові зап’ястя, але чоловік мав залізну хватку й тиснув безжально. Він був достатньо великий, щоб Вілан відчув, як трошки піднявся в повітря, коли Пріор притиснув його до бильця.

Обличчя в Пріора було незворушне, майже знуджене, і Вілан зрозумів, що ніколи не дістанеться до школи в Белендті. Він ніколи й не мав туди потрапити. Не було жодного секретаря. Жодного рахунку на його ім’я. Ніхто не чекав, що він приїде. Папери в його кишені, що начебто підтверджували зарахування, могли взагалі бути чистими. Вілан навіть не завдав собі клопоту й не спробував прочитати їх. Він мав зникнути, як і мріяв його батько, який найняв цих людей виконати роботу. Його батько, що читав йому перед сном і приносив солодкий мальвовий чай і стільники з медом, коли Вілан захворів на крупозне запалення легень. «Поки люди не забудуть, що я мав сина». Його батько збирався стерти його з гросбуху, наче помилку в розрахунках, наче витрату, яку можна викреслити. Підсумок неодмінно зійдеться.

Перед очима у Вілана затанцювали чорні цятки. Хлопчикові здалося, наче він чує музику.

— Гей, ви там! Що відбувається?

Схоже, голос пролунав звіддалік. Пріорові лещата дуже повільно розтиснулися. Віланові ноги торкнулися палуби човна.

— Геть нічого, — озвався Міґґсон, повертаючись обличчям до незнайомця. — Ми просто впіймали цього хлопаку, він копирсався в пожитках інших пасажирів.

Вілан задихнувся.

— Може, я... може, я тоді покличу міську варту? У каюті є двійко офіцерів.

— Ми вже попередили капітана, — збрехав Міґґсон. — Передамо його постовим міської варти на наступній зупинці.

— Ну, я радий, що ви, хлопці, такі пильні. — Чоловік повернувся, щоб піти геть.

Човен легенько накренився. Вілан не збирався чекати, що станеться потім. Він щодуху штовхнув Пріора, а потім, перш ніж устиг злякатися, перескочив через борт човна до темного каналу.

Він плив з усією швидкістю, на яку спромігся. У голові досі паморочилося, а горло нещадно боліло. На превеликий подив, хлопчик почув ще один «плюск» і зрозумів, що один із чоловіків пірнув у канал за ним. Якщо Вілан з’явиться десь досі живий, Міґґсон і Пріор, напевно, не отримають свою винагороду.

Він змінив ритм, створюючи якомога менше шуму, і змусив себе думати. Замість того щоб рушити навпростець до стінки каналу, шляхом, про який мріяло змерзле тіло, Вілан пірнув під сусідню торговельну баржу, виплив з іншого боку й поплив уздовж неї, користуючись судном як якорем. Наплічник мертвим вантажем сильно тиснув на плечі, але хлопчик не міг змусити себе покинути його. «Мої речі, — думав він безглуздо, — моя флейта». Не зупинявся, навіть коли дихання стало безладним, а кінцівки почали німіти. Змушував себе плисти вперед, щосили збільшувати відстань між собою й убивцями, найнятими батьком.

Але кінець кінцем Вілан виснажувався, він зрозумів, що більше борсається, ніж пливе. Якщо не дістанеться берега, то потоне. Хлопчик погріб до тіні моста і витягся з каналу, зіщулений, мокрий, тремтячий від крижаного холоду. Щоразу, коли він ковтав, у забитому горлі шкрябало, а від кожного плюскоту ставало страшно, що це Пріор прийшов завершити свою роботу.

Йому потрібно було вигадати якийсь план, але складно було сформулювати повноцінну думку. Вілан перевірив кишені штанів. У нього досі були надійно заховані крюґе, що йому дав батько. Хоча готівка і промокла до нитки, її прекрасно можна було витратити. Але куди Вілан міг піти? Він не мав достатньо грошей, щоб покинути місто, а якщо батько відправить людей на пошуки, його легко буде відстежити. Йому потрібно було податися в якесь безпечне місце, яке батько не подумає оглянути. Кінцівки здавалися налитими свинцем, холод поступився місцем утомі. Вілан боявся, що, якщо заплющить очі, більше ніколи їх не розплющить.

Урешті-решт він просто пішов. Рушив містом на північ, подалі від скотобоєнь, повз тихі житлові райони, де мешкало менше торговців, потім уперед; вулички ставали покрученішими й тіснішими, аж поки не почало здаватися, що будинки скупчилися над його головою. Попри пізню годину, у кожному вікні та в кожній вітрині світилося. Із жалюгідних кав’ярень лилася музика, а в провулках Вілан помітив тіла, що притискалися одне до одного.

— Хтось тебе намочив, малий? — гукнув із ґанку чоловік, якому бракувало зубів.

— Я можу його добряче намочити! — радісно верескнула якась жінка, обіпершись на сходи.

Він був у Бочці. Вілан ціле життя прожив у Кеттердамі, але ніколи сюди не заходив. Йому ніколи не дозволяли. Йому ніколи не хотілося. Його батько називав це місце «брудним лігвом гріхів та богохульства» й «ганьбою міста». Вілан знав, що це мурашник темних вулиць і прихованих переходів. Тутешні вбиралися в костюми й удавалися до непристойностей, а іноземці юрмилися на широких майданах у пошуках мерзенних вистав, люди набігали сюди та відступали, мов течії. Ідеальне місце для зникнення.

І було таким до тієї днини, коли надійшов перший батьків лист.

Здригнувшись, Вілан збагнув, що Джаспер смикає його за рукав.

— Наша зупинка, крамарику. Хутчіш!

Вілан поквапився за ним назирці. Вони зійшли на берег у порожньому доку поблизу Олендаала і вийшли по набережній до сонної сільської дороги.

Джаспер озирнувся.

— Це місце нагадує мені домівку. Скільки оком не кинь, усюди поля, непорушувана нічим, окрім бджолиного дзижчання, тиша і свіже повітря. — Він здригнувся. — Гидота.

Дорогою стрілець допомагав Віланові назбирати на узбіччях польових квітів. Коли вони дісталися до головної вулиці, він уже мав невеликий пристойний букетик.

— Гадаю, нам потрібно знайти шлях до кар’єру, — припустив Джаспер.

Вілан кашлянув.

— Ні, не потрібно. Зайдемо до універсальної крамниці.

— Але ти казав Бреккерові, що мінерал...

— Він міститься в усіх можливих фарбах та емалях. Я просто хотів запевнити, що маю причину навідатися до Олендаала.

— Вілане Ван Еку, ти збрехав Казові Бреккеру. — Джаспер притис руку до грудей. — І це зійшло тобі з рук! Ти десь цього навчався?

Вілан відчув сміховинне задоволення, аж поки не подумав, що Каз про все дізнається. А тоді з’явилося відчуття, що трохи нагадувало те, коли він уперше спробував бренді та все скінчилося тим, що він виблював усю вечерю собі на черевики.

Універсальну крамничку вони знайшли посередині головної вулиці, а щоб придбати все потрібне, їм знадобилося лише кілька хвилин. Коли вони поверталися, чоловік, який вантажив фургон, помахав їм рукою.

— Чи ви, хлопці, роботу шукаєте? — недовірливо запитав він. — Жоден із вас не здається спроможним пропрацювати цілий день у полі.

— Ви здивуєтеся, — озвався Джаспер, — нас найняли виконати деяку роботу поблизу Святої Гільди.

Вілан нервово чекав, що буде далі, але чоловік лише кивнув.

— Ви ремонтуєте шпиталь?

— Так, — охоче погодився Джаспер.

— Твій друг не з балакучих.

— Шуанець, — пояснив стрілець, здвигаючи плечима.

Літній чоловік у відповідь щось згідно буркнув і додав:

— Застрибуйте всередину. Я їду до кар’єру й можу підвезти вас до воріт. Для чого квіти?