Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 42)
— Це слово, яке вона сказала: «бабінк», — зауважив він, — ти називала мене так раніше. Що воно означає?
Ніна зосередила увагу на стосі тоненьких, мов папір, налисників із маслом.
— Це означає «солодкий пиріжок».
— Ніно...
— «Варвар».
— Я просто запитав, не треба прозиватися.
— Ні, «бабінк» означає варвар. — Матаясів погляд смикнувся назад до літньої жінки, обличчя знову затягнув похмурий вираз. Ніна схопила його за руку. Це скидалося на намагання втримати брилу. — Вона не ображала тебе, присягаюся.
— Варвар — це не образа? — перепитав він гучніше.
— Ні. Гаразд, так. Але не в цьому контексті. Вона хотіла знати, чи не хочеш ти погратися в принцесу і варвара.
— Це така гра?
— Не зовсім.
— Тоді що це?
Ніна не могла повірити, що насправді збирається спробувати пояснити, що це. Коли вони рушили далі вулицею, вона озвалася:
— У Равці є кілька популярних історій про, гм, хороброго фієрданського воїна...
— Справді? — не повірив Матаяс. — Він герой?
— Можна й так сказати. Він викрадає равканську принцесу...
— Такого б ніколи не сталося.
— В історії сталося, і, — Ніна відкашлялася, — вони проводять багато часу, знайомлячись одне з одним. У його печері.
— Він живе в печері?
— Це дуже гарна печера. Хутра. Прикрашені коштовностями кубки. Медовуха.
— Ах, — схвально відгукнувся хлопець, — скарбниця, яку Ансґара Могутнього. Вони стають союзниками, правда?
Ніна взяла з іншої ятки пару вишитих рукавичок.
— Вони тобі подобаються? Може, переконаємо Каза надіти щось із квіточками? Це освіжить його вигляд.
— І чим закінчується історія? Вони б’ються в битвах?
Ніна кинула рукавички назад на купу, втративши надію.
— Вони знайомляться одне з одним інтимно.
У Матаяса відвисла щелепа.
— У печері?
— Розумієш, він дуже розсудливий, дуже мужній, — поспіхом додала Ніна. — Але закохується в равканську принцесу, і це дозволяє їй виховати його...
— Виховати його?
— Так, але аж у третій книжці.
— Їх три?
— Матаясе, хочеш сісти?
— Ця культура огидна. Сама думка про те, що равканка може виховати фієрданця...
— Заспокойся, Матаясе.
— Напевно, я напишу історію про ненаситних равканок, які полюбляють напиватися, скидати одяг і виносити непристойні пропозиції нещасним фієрданцям.
— Оце вже схоже на вечірку. — Матаяс похитав головою, проте Ніна помітила, як посмішка розтягла його губи. Вона вирішила скористатися перевагою. — Ми можемо якось пограти, — пробурмотіла вона так тихо, щоб не почув ніхто навколо.
— Швидше за все, не можемо.
— Якось раз він купає її.
Матаяс уповільнив ходу.
— Для чого йому?..
— Вона зв’язана, тож йому доводиться.
— Помовч.
— Уже наказуєш мені. Дуже по-варварськи з твого боку. Або ми можемо заплутати все. Я буду варваром, а ти — принцесою. Але тобі доведеться значно більше зітхати, тремтіти й кусати свою губу.
— А як щодо того, щоб укусити твою губу?
— Тепер ти вже доганяєш, Гелваре.
— Ти намагаєшся відтягти мою увагу.
— Намагаюся. І це працює. Ти вже два квартали не вирячуєшся ні на кого. І, диви-но, ми прийшли.
— Що тепер? — поцікавився хлопець, роздивляючись натовп.
Вони прийшли до якогось занепалого на вигляд шинку. Перед ним стояв чоловік із візком і продавав звичні ікони й невеличкі статуетки Санта-Аліни в новому образі: Аліна здійняла кулак і тримає в руці гвинтівку, а під її черевиками — розчавлені тіла крилатих волькр. На постаменті статуетки було написано «Ребе два Волькшія» — «Донька Народу».
— Чи можу я вам допомогти? — поцікавився чоловік равканською.
— Доброго здоров’я молодому Королю Ніколаї, — теж равканською відізвалася Ніна. — Нехай буде тривалим його царювання.
— Із легким серцем, — відповів чоловік.
— І міцним кулаком, — додала Ніна, завершуючи пароль.
Яточник озирнувся через плече.
— Коли зайдете, сідайте за другий столик ліворуч. Якщо хочете, замовте щось. Незабаром до вас хтось підійде.
У шинку після яскравості ринкової площі було темно і прохолодно, тож Ніні довелося покліпати, щоби розрізнити інтер’єр. Підлога була вкрита тирсою, а за кількома невеличкими столами зібралися люди, ведучи розмови за кухлем квасу й тарелем оселедцю.
Ніна з Матаясом сіли за порожній столик.
Позаду них гупнули двері шинку. Тієї ж миті всі відвідувачі відсунулися від столів, поперевертавши стільці на підлогу, і націлили на гостей зброю. Пастка.
Не задумавшись ані на мить, Ніна з Матаясом скочили на ноги і стали спиною до спини, готові до бою, — Матаяс зі зведеним пістолем, а Ніна підвівши руки.
Із затильної частини шинку з’явилася дівчина в каптурі та з піднятим комірцем, що затулив мало не все обличчя.
— Заспокойтеся, — сказала вона, зблиснувши в тьмяному світлі золотистими очима. — Немає причин для бійки.
— Тоді для чого вся ця зброя? — запитала Ніна, затягуючи час.
Дівчина підвела руку, і Ніна відчула, як поволі сповільнюється її пульс.
— Вона Серцетлумачниця! — крикнула Ніна.