Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 17)

Стрілець сподівався, що Каз із Матаясом знайшли якесь прикриття, але перейматися цим не було часу. Він стрілою понісся до дверей під демоном, що жував олівець. Вілан і батько чекали на нього всередині. Вони із гуркотом зачинили двері.

— Допоможіть мені, — попросив Джаспер. — Нам потрібно забарикадуватися всередині.

Чоловік, що сидів за столом, був убраний у сіру мантію науковця. Від їхнього нахабства його ніздрі роздулися так широко, що Джаспер злякався, що одна з них засмокче його.

— Молодий чоловіче...

Джаспер націлився в груди науковця своїм пістолем.

— Хутчіш.

— Джаспере! — гримнув батько.

— Не переймайся, та. У Кеттердамі люди весь час наставляють одне на одного зброю. Це практично як рукостискання.

— Це правда? — перепитав батько в науковця, який неохоче підійшов ближче, і вони разом підсунули до дверей важкий стіл.

— Щирісінька, — погодився Вілан.

— Зовсім ні, — заперечив науковець.

Джаспер махнув у їхній бік рукою.

— Залежить від району. Ходімо.

Вони кинулися вздовж головного проходу читацької зали між довгими столами, освітленими лампами на вигнутих шийках. Студенти притискалися до стін і зіщулювалися під стільцями, напевно, вирішивши, що всі ось-ось помруть.

— Гей, ви всі, не варто хвилюватися! — гукнув Джаспер. — Просто невеличка навчальна стрілянина на подвір’ї.

— Сюди, — сказав Вілан, проводячи їх крізь двері, укриті вигадливим звивистим орнаментом.

— Ох, ви не можете, — попередив науковець, кваплячись за ними, так що аж мантія розвівалася. — Тільки не до кімнати з рідкісними книгами!

— Ви хочете знову потиснути руки? — поцікавився Джаспер, а потім додав: — Обіцяю, що ми не стрілятимемо в те, у що не мусимемо. — Він легенько підштовхнув батька. — Угору сходами.

— Джаспере? — пролунав голос із-під найближчого стола.

Чарівна білявка визирнула зі своєї схованки, де скрутилася на підлозі.

— Мадлен? — перепитав Джаспер. — Мадлен Мішо?

— Ти казав, що ми поснідаємо разом.

— Я був вимушений поїхати до Фієрди.

— Фієрди?

Джаспер рушив за Віланом до сходів, потім знову запхав голову до читальної зали.

— Якщо виживу, куплю тобі вафель.

— У тебе немає достатньо грошей, щоб купувати їй вафлі, — буркнув Вілан.

— Тихенько. Ми в бібліотеці.

За час навчання Джаспер ніколи не мав причин навідуватися до зали з рідкісними книгами. Тиша тут була така глибока, що здавалося, наче ти під водою. Прикрашені кольоровими малюнками рукописи були виставлені в скляних вітринах, освітлених золотими променями штучного світла, стіни вкривали рідкісні мапи.

У кутку зали, задерши вгору руки, стояв Верескун у синій кефті, але коли вони увійшли, він позадкував.

— Шу! — крикнув Верескун, побачивши Вілана. — Я не піду з тобою! Я радше себе вб’ю!

Джасперів батько виставив руки, наче приручав коня.

— Спокійніше, юначе.

— Ми проходили повз, — пояснив Джаспер, знову підштовхуючи батька.

— Ідіть за мною, — сказав Вілан.

— Що робить Верескун у залі рідкісних книг? — поцікавився Джаспер, коли вони побігли підтюпцем крізь лабіринт полиць і вітрин, повз поодиноких науковців або студентів, що налякано горбилися над книжками.

— Волога. Він підтримує повітря сухим, щоб зберегти рукописи.

— Гарна посада, якщо вдасться її отримати.

Коли вони підійшли до найзахіднішої стіни, Вілан зупинився біля мапи Равки. Він озирнувся, щоб переконатися, що за ними не стежать, а потім натиснув на символ, що позначав столицю — Ос Альта. Здалося, наче країна розірвалася навпіл уздовж рубця Неморя, відкриваючи темну щілину, таку вузьку, що в неї насилу можна було протиснутися.

— Вона веде на другий поверх крамнички гравера, — повідомив Вілан, коли вони прослизнули всередину. — Її збудували для професорів, щоб ті могли дістатися з бібліотеки додому, не натикнувшись на розлючених студентів.

— Розлючених? — перепитав Джасперів батько. — Усі студенти мають зброю?

— Ні, проте це давня традиція протестів проти суспільних класів.

Мапа плавним рухом зачинилася, залишивши їх човгати манівцями в темряві.

— Не хочу бути товстошкірим, — пробурмотів Віланові Джаспер, — але я б не подумав, що ти бував у залі рідкісних книг.

— Я зустрічався тут зі своїми репетиторами за тих часів, коли батько думав... Репетитори знали чимало цікавих історій. А мені завжди подобалися мапи. Часом, якщо до літер торкатися пальцями, стає простіше... Так я знайшов прохід.

— Знаєш, Вілане, одного дня я перестану тебе недооцінювати.

Запала коротка пауза, а потім звідкись попереду пролунав Віланів голос:

— Тоді тебе буде значно важче здивувати.

Джаспер усміхнувся, але йому було якось моторошно. Він чув, як стріляють позаду них, у залі рідкісних книг. Він висів на волосинці, з плеча текла кров, вони здійснили грандіозну втечу — саме заради таких миттєвостей стрілець жив. Він мав аж труситися, збуджений сутичкою. Напруга нікуди не поділася, вона пінилася в жилах, але поруч із нею з’явилося холодне незнайоме відчуття, що наче висмоктувало з нього радість. Джаспер спроможний був думати тільки: «Та могли поранити. Він міг померти». Хлопець звик, що люди стріляли в нього. Він навіть трохи образився б, якби вони припинили в нього стріляти. Але це було інакше. Його батько не обирав цієї битви. Його єдиний злочин — віра у власного сина.

«Ось вона, кеттердамська проблема, — подумав Джаспер, поки вони невпевнено затиналися в темряві: — Повіриш не тій людині — і тебе це може вбити».

6. Ніна

іна не могла змусити себе припинити витріщатися на Кольма Фахея. Він був трохи нижчий за свого сина, мав ширші плечі та класичні каельські риси: яскраве темно-руде волосся і білу, мов сіль, шкіру, яка під новоземським сонцем рясно вкрилася ластовинням. Попри те що його очі були такі самі світло-сірі, як у Джаспера, у них була серйозність, якесь упевнене тепло, що різнилося від Джасперової блискучої енергії.

Але Нінину увагу до фермера прикуло не лише задоволення від намагання знайти в батькових рисах Джаспера. Просто було якось дивно бачити, що така добропорядна людина стоїть у кам’яній оболонці порожнього мавзолею, оточена найгіршими представниками Кеттердама, зокрема поряд Ніни.

Ніна здригнулася і щільніше загорнулася в стару кінську попону, що її використовувала замість ковдри. Вона вела відлік свого життя, позначаючи хороші й погані дні, а сьогодні, завдяки роботі з Корнелісом Смеетом, день виявився дуже поганим. Вона не могла дозволити цьому відчуттю перемогти, лише не тепер, коли вони були так близько до порятунку Інеж. «Нехай із тобою все буде гаразд», — мовчки благала Ніна, сподіваючись, що думки можуть якимось чином розітнути повітря, промчати над водами кеттердамських гаваней і дістатися до її подруги. «Залишайся в безпеці та неушкодженою і чекай на нас».

Ніни не було на Велльґелуці, коли Ван Ек узяв Інеж у заручниці. Тоді вона ще намагалася очистити своє тіло від парем, застрягши в тумані страждань, що почалися під час подорожі з Дієрнгольму. Вона наказувала собі бути вдячною за спогади про ті муки, кожну хвилину тремтіння, болю, нудоти. За сором від того, що Матаяс бачив усе це, притримував її волосся, клав на чоло компреси і стримував її якомога ніжніше, коли вона сварилася, умовляла його лестощами або кричала, щоб отримати ще дозу парем. Вона змушувала себе пам’ятати всі ті жахливі слова, які сказала, всі бурхливі задоволення, які обіцяла, кожну образу та обвинувачення, що кидала йому. «Ти насолоджуєшся, дивлячись, як я страждаю. Ти хочеш, щоб я благала, еге ж? Як довго ти чекав, щоб побачити мене такою? Припини карати мене, Матаясе. Допоможи мені: будь добрим до мене, і я відповім тобі взаємністю». Він зносив усе це в стоїчному мовчанні. Вона міцно хапалася за ці спогади. Потребувала, щоб вони були якомога яскравішими, чіткішими й вельми нудотними, аби боротися проти наркотичного голоду. Їй ніколи не хотілося знову стати такою.

Тепер вона дивилася на Матаяса; його волосся стало густим і золотистим, відросло достатньо, щоб завиватися над вухами. Вона закохалася в цей його вигляд і водночас ненавиділа його. Тому що він не дасть їй того, чого їй кортить. Тому що він знає, як жахливо вона цього потребує.

Коли Каз оселив їх на Чорному Серпанку, Ніна пережила два дні, а потім зламалася і пішла до Кувея з проханнями про нову дозу парем. Невеличку. Хоча б скуштувати дрібку, щоб полегшити цю безжальну спрагу. Вона більше не пітніла, минули напади гарячки. Ніна могла ходити й розмовляти, слухати, як Каз із рештою виношують свої плани. Проте, коли вона забралася геть, випила по горнятку бульйону і чаю, що Матаяс заздалегідь на славу здобрив цукром, жага знову повернулася і невпинно рубцювала її нерви пилками: туди-сюди, хвилину за хвилиною. Сідаючи поруч із Кувеєм, свідомо вона не хотіла просити його. Ніна тихенько розмовляла з ним шуанською, слухала його скарги на вологу в гробниці. А потім слова самі вирвалися з рота:

— Маєш іще?

Він навіть не перепитав, що вона має на увазі.

— Я віддав усе Матаясові.

— Розумію, — озвалася вона. — Напевно, це на краще.

Ніна посміхнулася. Кувей посміхнувся. Їй захотілося роздерти його пику на клаптики.

Адже вона в жодному разі не зможе піти до Матаяса. Ніколи. Та й, наскільки вона його знала, фієрданець уже викинув усе, що дав йому Кувей, у море. Від цієї думки Ніну охопила така паніка, що їй довелося вибігти надвір і виблювати скромний вміст свого шлунка перед одним зі зруйнованих мавзолеїв. Вона притрусила цю гидоту землею, а потім знайшла собі тиху місцину під віттям плюща, сіла й залилася мінливими слізьми.