Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 101)
— Це було так давно, хлопче.
— Ти видурив у нас усе. Кінець кінцем ми опинилися на вулицях і померли там. Кожен по-своєму. Але тільки один із нас переродився.
— Отже, увесь цей час річ була в цьому? Ось чому ти дивишся на мене з бажанням убити у своїх акулячих очах? — Пекка похитав головою. — Ви були двома баранцями, і так сталося, що я вас постриг. Якби не я, це зробив би хтось інший.
Темні двері відчинилися ширше. Каз хотів зайти до них. Він ніколи не стане цілісним. Джорді ніколи не повернеться назад. Але Пекка Роллінз може дізнатися, що таке безпомічність, яка була їм відома.
— Ну, тобі не пощастило, що це був ти, — уїдливо озвався він. — Тобі і твоєму синові.
— Гадаю, ти блефуєш.
Каз посміхнувся.
— Я поховав твого сина, — проспівав він, насолоджуючись словами. — Я поховав його живцем під трьома метрами землі в полі з кам’янистим ґрунтом. Я чув, як він увесь час плакав і кликав свого батька: «Татку, татку». Мені ніколи не доводилося чути нічого приємнішого.
— Казе... — звернулася до нього зблідла Інеж. Вона йому цього не пробачить.
Роллінз пропхнувся до Каза, ухопив його за вилоги і вдарив об стіну каплички. Каз дозволив йому. Роллінз пітнів, наче вкрита росою сливка, його обличчя смертельно зблідло від розпачу та жаху. Каз напивався ними. Він хотів запам’ятати кожну із цих миттєвостей.
— Скажи мені, де він, Бреккере. — Чоловік знову гупнув Казовою головою об стіну. — Скажи мені.
— Це звичайна торговельна угода, Роллінзе. Просто назви ім’я мого брата — і твій син житиме.
— Бреккере...
— Скажи ім’я мого брата, — повторив Каз. — Може, дати тобі ще одну підказку? Ти запрошував нас до будинку на Зельверстраат. Твоя дружина грала на піаніно. Її звали Марґіт. У вас був сріблястий пес, а доньку ти називав Саскією. Вона мала червону стрічечку в косі. Бачиш? Я пам’ятаю. Я все пам’ятаю. Це просто.
Роллінз відпустив його й обійшов каплицю, куйовдячи руками своє рідке волосся.
— Двійко хлопчиків, — несамовито повторив він, копирсаючись у пам’яті. Він обернувся до Каза, тицяючи в нього пальцем. — Я пригадую. Двійко хлопчиків із Ліжу. З дріб’язковими статками. Твій брат уявляв себе торговцем, хотів стати крамарем і розбагатіти, як і кожен новачок, що сходить із трапного човна в Бочці.
— Твоя правда. Ще двійко дурників, яких ти міг прихистити. А тепер скажи мені його ім’я.
— Каз і... — Пекка поплескав себе долонями по маківці. Він бігав капличкою вздовж і поперек, важко дихаючи, наче пробіг ціле місто. — Каз і... — Знову повернувся до Каза. — Я можу зробити тебе заможним, Бреккере.
— Я й сам можу зробити себе заможним.
— Я можу віддати тобі Бочку, такий вплив, про який ти ніколи не мріяв. Усе, чого захочеш.
— Поверни мого брата назад із того світу.
— Він був дурником, і тобі це відомо. Він нічим не відрізнявся від інших простаків, вважав себе розумнішим за систему, шукав швидкого заробітку. У чесної людини неможливо видурити гроші, Бреккере. Ти сам це знаєш!
«Жадібність — мій важіль». Цього навчив його Пекка Роллінз, і він мав рацію. Вони були дурниками. Можливо, колись Каз пробачить Джорді за те, що він не був тим ідеальним братом, якого Бреккер носив у серці. Напевно, він зможе навіть простити собі те, що був таким легковірним, довірливим хлопчиком, який не сумнівався, що хтось може просто захотіти бути добрим. Але Роллінз не дістане відстрочки.
— Ти скажеш мені, де він, Бреккере, — горлав йому в обличчя Роллінз. — Ти скажеш мені, де мій син!
— Назви ім’я мого брата. Промов його ім’я, як це роблять на виставах у Східній Клепці, — наче заклинання. Тобі потрібен твій хлопчик? Яке право він має на таке чудове, розпещене життя? Чим він відрізняється від мене й мого брата?
— Я не знаю імені твого брата. Не знаю! Я не пам’ятаю! Я заробляв собі ім’я. Заробляв собі трохи грошенят. Я думав, що ви двоє переживете кепський тиждень і повернетеся назад до села.
— Ні, ти так не думав. Ти взагалі більше ніколи про нас не думав.
— Будь ласка, Казе, — прошепотіла Інеж. — Не роби цього. Не будь таким.
Роллінз загарчав.
— Я благаю тебе...
— Справді?
— Ти, сучий сину...
Каз подивився на годинник.
— Мелеш язиком увесь цей час, поки твій хлопчик губиться в темряві.
Пекка зиркнув на своїх людей. Потер руками обличчя. А потім повільно, важко рухаючись, наче змушував кожен м’яз свого тіла зробити це, Роллінз став на коліна.
Каз бачив, як Десятицентові Леви захитали головами. У Бочці слабкість ніколи не заслуговувала на повагу, байдуже, що її спричинило.
— Я благаю тебе, Бреккере. Він — усе, що в мене є. Дозволь мені піти до нього. Дозволь урятувати його.
Каз подивився на Пекку Роллінза, на Якоба Герцуна, який нарешті вклякнув перед ним із набряклими слізьми очима і викарбуваним на червоному обличчі болем. «Цеглинка за цеглинкою».
Це був лише початок.
— Твій син у найпівденнішому кутку Тармейкерового Поля, за кілька кілометрів від Аппельбрука. Я позначив ділянку чорним прапором. Якщо вирушиш просто зараз, тобі знадобиться чимало часу, щоб дістатися до нього.
Пекка звівся на ноги й почав вигукувати накази.
— Відправте за хлопцями, які тримають напоготові коней. І приведіть мені медика!
— Чума...
— Того, який чергує в «Смарагдовому Палаці». Якщо доведеться, витягайте його власноруч із палати хворих. — Він тицьнув пальцем Казові в груди. — Ти заплатиш за це, Бреккере. Ти заплатиш і будеш довго розплачуватися. Твої страждання не матимуть кінця.
Каз зустрівся з Пеккою поглядом.
— Страждання схоже на все інше. Коли поживеш із ним достатньо довго, навчишся любити його смак.
— Ходімо, — наказав Роллінз. — Він пововтузився із замкненими дверима. — Де бісів ключ? — Один із Печчиних чоловіків підійшов із ключем, але Каз зауважив, на якій відстані від свого боса той тримався. Про те, як Пекка стояв на колінах, сьогодні вночі розповідатимуть історії по всій Бочці, і Роллінз теж мусив це знати. Він любив свого сина достатньо, щоб поставити на карту всю свою пиху і свою репутацію. Каз гадав, що це мало чогось вартувати. Можливо, вартуватиме для когось іншого.
Двері на вулицю розчахнулися, і за мить усі зникли.
Інеж сіла навпочіпки, притиснувши долоні до очей.
— Він встигне туди вчасно?
— Для чого?
— Аби... — Вона витріщилася на нього. Він мало не проґавив цей сповнений подивом вираз обличчя. — Ти цього не робив. Ти його не закопав?
— Я ніколи навіть не бачив цієї дитини.
— А лев...
— Я просто вгадав. Не складно передбачити, як Пекка пишається Десятицентовими Левами. У малого, напевно, є тисячі іграшкових левів і велетенський дерев’яний лев, на якому можна кататися.
— Звідки ти взагалі дізнався, що він має дитину?
— Я зрозумів це тієї ночі у Ван Ековому маєтку. Роллінз не припиняв молоти язиком щодо спадку, який він будує. Я знав, що він має будиночок у селі й любить виїжджати з міста. Припускав, що Пекка десь ховає коханку. Але те, що він сказав тієї ночі, змусило мене ще раз подумати.
— А те, що він має сина, а не доньку? Це ти теж вгадав?
— Це була розумна здогадка. Він назвав свою нову гральну залу «Каельський принц». Отже, це мусив бути маленький руденький хлопчик. А яка дитина не любить солодощів?
Дівчина похитала головою.
— Що він знайде на полі?
— Узагалі нічого. Безперечно, його люди відзвітують, що син у безпеці, неушкоджений і робить те, що й усі розпещені дітки, поки їхнього татка немає вдома. Але сподіваюся, що перед цим Пекка проведе кілька божевільних годин, порпаючись у багнюці й тиняючись кругами. Найважливіше те, що його не буде поруч, щоб підтвердити Ван Екові заяви, а люди почують, що він поспіхом утік із міста, прихопивши із собою медика.
Інеж глипнула на нього, і Каз зрозумів, що вона склала головоломку.
— Міста, де спалахнула епідемія.
— «Каельський принц». «Смарагдовий палац». «Крамничка солодощів». Увесь Роллінзовий бізнес зачинять і триматимуть у карантині кілька тижнів. Нікого не здивує, якщо місто передбачливо зачинить якісь інші його заклади, якщо люди думатимуть, наче його персонал розповсюджує хворобу. Щоб вичухатися з фінансової точки зору, йому знадобиться принаймні рік, а може, більше, якщо паніка триватиме достатньо довго. Звичайно, якщо Рада вважатиме, що він допомагав створити фальшиву Асоціацію, вони можуть більше ніколи не дати йому ліцензію на роботу.