Ли Бардуго – Біснуватий (страница 21)
— Алекс! — скрикнула дівчина, поки вони намагалися встояти на ногах.
— Ходімо, — сказала Стерн, тягнучи Доус назад через будинок.
— Що сталося? — запитала та й дозволила Алекс смикнути її за собою. — Тобі не слід було підійматися туди.
— Знаю.
— Ми не можемо бути певні, що маємо справу…
— Я знаю, Доус. Просто виведи мене звідси, і я все поясню.
Алекс розчахнула двері кухні, радіючи чистому ковтку холодного повітря. Вона чула голос Белбалм: «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них». Невже це означало, що й підземний світ відкритий? Вона подолала межу без опіків, простісінько як уві сні. А що станеться, якщо вона увійде до кола?
Алекс прохрипіла й запнулася, коли ступні торкнулися гравію.
Доус ухопила її за лікоть.
— Алекс,
Стерн сіла на килимок перед дверима, щоб натягнути шкарпетки й черевики.
Повертатися всередину вона не збиралася. У голові гуло. Тіло здавалося чужим.
— Що ти робила нагорі? — поцікавилася Доус.
Алекс почула в її голосі звинувачення й точно не знала, як відповісти. Подумала, чи не збрехати, але пояснювати потрібно було занадто багато. Наприклад, як вона опинилася в «Чорному В’язі» в піжамі.
— Я прокинулася тут, — сказала вона тепер, коли минулася паніка, затремтівши від холоду. — Мені снилося… мені снилося, що я була тут, а потім я тут опинилася.
— Ти ходила уві сні?
— Думаю, ходила. А потім усе було так, наче я продовжую снити. Не знаю, як я опинилася в бальній залі. Але… він говорив.
— Він розмовляв із тобою? — голос Доус зробився занадто гучним.
— Ага.
— Розумію. — Доус, здавалося, замкнулася в собі: стурбована подруга відступила, але з’явилася квочка. — Ну ж бо, зігріймо тебе.
Алекс дала їй допомогти підвести себе на ноги й погнати до машини, де Памела ввімкнула на повну потужність обігрівач, відтак злегка запахло сіркою, як бувало завжди після ночі ритуалу під місяцем-молодиком.
Доус поклала руки на кермо, наче шукала рішення.
Потім увімкнула передачу, і вони поїхали назад до кампусу. Вулиці були майже порожніми, і Алекс замислилася: чи хто бачив, як вона йде, чи зупинився б хтось, аби запропонувати допомогу наполовину оголеній босій дівчині, що тинялася в темряві так само, як було тієї ночі з Геллі.
Лише коли вони повернулися до «Іль-Бастоне», намастили ступні Алекс цілющим бальзамом, закинули їх на накриту рушником подушку, а поряд поставили горнятко з чаєм, Доус сіла поруч, розгорнула свій записник і сказала:
— Гаразд, розповідай.
Алекс очікувала більше емоцій, жування губ, може, навіть сліз. Але тепер Доус була Окулусом, перемкнулася в дослідницький режим, готова документувати й вивчати, за що Стерн була їй вдячна.
— Він сказав, що не має багато часу, — почала Алекс, а потім доклала всіх зусиль, аби розповісти решту: що він мало не подолав коло, що благав їх знайти Рукавичку, але не знав, де вона.
Доус тихенько замугикала щось.
— У нього не було жодних причин приховувати це від нас, — зауважила Стерн.
— Можливо, він не здатний. Це залежить… залежить від того, наскільки він став демоном. Демони люблять загадки, пам’ятаєш? Вони завжди ходять околяса.
— А ще говорив про Сендоу. Бачив його на тому боці. Сказав, що його господар гостинно привітав того.
— Це я й мала на увазі, — підкреслила Доус. — Він міг назвати свого господаря на ім’я, хай якому богові, демонові чи пекельній тварюці він служить, але не назвав. Що саме він сказав про свого господаря?
— Нічого. Лише те, що Сендоу вбивав заради прибутку. Він сказав, що жадібність — це гріх будь-якою мовою.
— Отже, Дарлінґтон може бути пов’язаний із Мамоною, Плутосом, Ґулльвейґ або якимось іншим богом жадоби. Це може допомогти нам, якщо вдасться здогадатися, де Рукавичка і як її знайти. Що ще?
— Нічого. Він хотів книжок, і я принесла йому книжки. Він сказав, що нудьгує.
— І це все?
— Це все. Він казав щось про любов до книжок, міцнішу за любов до власної матері.
Губи Доус розтягнулися в усмішці.
— Це єгипетське прислів’я. Воно пасує йому.
Єгипетське. Алекс випросталася, ступні зіслизнули з подушки.
Доус заверещала:
— Будь ласка, не замасти килимок!
— Коли книжки не зайнялися, він сказав, що історії непорушні.
— І? — перепитала Доус, кидаючись до кухні за рушником.
Алекс пригадала, як увійшла до Бібліотеки Стерлінга з Дарлінґтоном. Над входом у камені було вирізьблено чотири фрази. Одна з них єгипетською.
— Коли збудували Бібліотеку Стерлінга?
— Гадаю, 1931-го? — відповіла з кухні Доус. — Люди спершу її по-справжньому ненавиділи. Здається, називали
— Святе місце.
Вони з Доус занадто буквально сприйняли слова давно померлого Горбаня. І шукали не в тих місцях.
Доус повільно запливла назад до вітальні, з рушника в її руках досі крапала вода.
— Джон Стерлінг пожертвував гроші на бібліотеку. — Вона сіла. — Він був членом «Черепа і кісток».
— Це нічого не означає, — обережно озвалася Алекс. — У «Черепі і кістках» є чимало багатеньких чуваків.
Доус кивнула так само повільно, наче була під водою.
— Архітектор несподівано помер, і хтось інший мусив закінчити роботу.
Алекс чекала.
— Джеймс Ґембл Роджерс узявся до справи. Він був членом «Сувою та ключа».
«Хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку… У святому місці».
Тепер Доус стискала рушник обома руками, наче то був мікрофон, у який вона збиралася заспівати.
— «Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою». Цитата над входом, над кам’яним книжником. Написана ієрогліфами.
Історії були непорушні. А що таке бібліотека, як не сповнений історій будинок?
— Це Стерлінг, — промовила Алекс. — Бібліотека — портал до пекла.
ДЖОНА ВІЛЬЯМА СТЕРЛІНГА
НАРОДИВСЯ 12 ТРАВНЯ 1844