Ли Бардуго – Біснуватий (страница 20)

«Це він. Живий».　

І він не сердився. Якщо то не був якийсь фокус. Він не повернувся націлений на помсту чи готовий покарати Алекс за те, що підвела його.　

Але що це було? Що привело її сюди?　

Алекс розмірковувала, чи не втекти їй. Доус незабаром буде тут.　

Можливо, вона вже повертала на цю вулицю. Та що вона скаже, вибігши з будинку? «Чудовисько вимагало, щоб я виконувала його накази! Домагалося, щоб я підібрала йому щось почитати!»　

Щиро кажучи, іти їй не хотілося. Не хотілося залишати його. Хотілося дізнатися, що буде далі.　

Вона піднялася нагору, на третій поверх, до Дарлінґтонової крихітної круглої кімнатки у вежі. Алекс не бувала там від ночі ритуалу під місяцем-молодиком, коли шукала інформацію про смерть Нареченого.　

Визирнула у вікно. Під’їзна доріжка звивалася між деревами, а дороги звідси не було видно. Жодного сліду Доус. Алекс сама не знала, непокоїться чи радіє.　

Утім вибір книжок для Дарлінґтона був жахливим завданням. Що може зацікавити демона з вишуканими смаками? Кінець- кінцем вона обрала книжку про модернізм в урбаністичному плануванні, біографію Бертрама Ґудг’ю з корінцем на спіралі та примірник «У собачій шкурі» Діани Війн Джонс у м’якій палітурці.　

— А вони не займуться? — поцікавилась Алекс, повернувшись до бальної зали.　

— Перевір на одній.　

Дівчина поклала книжку в м’якій палітурці на підлогу й щосили штовхнула. Та прослизнула крізь бар’єр, залишившись неушкодженою на вигляд.　

Дарлінґтонова рука смикнулася вперед і впіймала книжку. Комірець у нього на шиї замерехтів, рубіни скидалися на пильні　червоні очі.　

— Оце так прикраса, — зауважила Алекс.　

Насправді він був навіть завеликий, щоб називати його комірцем. Простягнувся від шиї аж на плечі, наче вбрання якогось фараона.　

— Ярмо. Думаєш про те, щоб закласти його?　

— Воно тобі не надто на користь.　

Хлопець ніжно торкнувся рукою м’якої палітурки. Здалося, наче літери під його пальцями засяяли й перетворилися на незнайомі символи.　

— «Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою»[26], — пробурмотів він.　

Його пальці закінчувалися золотавими пазурами, і Алекс пригадала, як притискалося до неї Дарлінґтонове тіло. «Я служитиму тобі до кінця днів».　

Попри жар у кімнаті дівчина здригнулася.　

— Чому це спрацювало? — запитала вона. — Чому книжка не згоріла?　

— Історії існують у всіх світах. Вони непорушні. Як і золото.　

Алекс точно не знала, як це розуміти. Вона проштовхнула решту книжок через коло.　

— Отак, є? — запитала вона.　

Тіло аж вібрувало, розриваючись між бажанням утекти й жагою лишитись. Перебування в цій кімнаті наодинці з ним, з особистістю, яка була не зовсім особистістю, зі створінням, яке вона знала й не знала, здавалося небезпечним.　

Дарлінґтон уважно поглянув на назви.　

— Наразі згодиться. Утім «Лицар на золотому коні» здається доречнішим за «У собачій шкурі». Ось, — сказав він, — лови.　

Хлопець підкинув книжку в повітря. Алекс, не подумавши, потягнулася до неї, занадто пізно зрозумівши, що розірве коло. Вона засичала, коли витягнута рука торкнулася його межі. Але нічого не сталося. Книжка, гучно ляснувши, приземлилася їй у долоню. Дівчина витріщилася на неї і на свою руку з протилежного боку тієї золотавої габи.　

Чому вона не обпеклася, як Доус?　

Її татуювання змінилися. Вони сяяли золотом і здавалися живими: колесо крутилося; лев над ним скрадався передпліччям; півонії розквітли, потім скинули пелюстки, а тоді знову розквітнули. Алекс відсмикнула руку, впустивши книжку.　

— Якого хріна?　

Демон пильно дивився на неї, і дівчина похиталася на п’ятках, усотуючи зміст того, що тільки-но сталося. Якщо вона може потрапити всередину, то чи може він…　

— Я не можу вийти, — відповів Дарлінґтон.　

— Доведи.　

— Не думаю, що це слушна ідея.　

— Чому ні?　

У нього між бровами з’явилася невелика зморшка, і дівчина відчула, як стиснулося серце. Попри роги й плями це був Дарлінґтон.　

— Бо щоразу, намагаючись прорвати коло, я трохи менше почуваюся людиною.　

— А що ти таке, Дарлінґтоне?　

— А що ти таке, Колесоходко?　

Це слово вдарило Алекс, наче ляпас. Звідки він дізнався? Що саме він знав? Белбалм назвала її Колесоходкою. Вона присягалася, що й сама така, проте дівчині не вдалося знайти жодної згадки про них у зібранні Лети.　

— Звідки ти знаєш це слово? — перепитала вона.　

— Сендоу. — Він так проревів це ім’я, що аж підлога здригнулася.　

— Ти бачив його… за Серпанком?　

Дарлінґтон подивився на неї своїми дивними золотавими очима.　

— Ти боїшся сказати це вголос, Стерн? Ти знаєш, де я був, далеко від прикордоння, дуже далеко від Серпанку. Мій господар радо привітав у своєму світі Сендоу, цього вбивцю, який убивав заради прибутку. Жадібність — це гріх будь-якою мовою.　

На його обличчі змінилося два вирази, котрі змагалися між собою: огида й майже непристойне задоволення. Якійсь частині його подобалося карати Сендоу. А якась інша гидилася від цього.　

— Невеличка помста може бути корисною для душі, Дарлінґтоне.　

— Це не те слово, яке можна промовляти всує, Стерн.　

Вона не думала, що він мав на увазі помсту.　

— Алекс? — Голос Доус долинув із нижнього поверху.　

— Краще буде, якщо вона не бачитиме тебе тут.　

— Що це, Дарлінґтоне? — прошепотіла дівчина. — Як нам тобі допомогти? Як нам витягнути тебе?　

— Знайдіть Рукавичку.　

— Повір, ми намагаємось. У тебе немає жодних ідей, де вона може бути?　

— Якби ж вони були, — озвався хлопець із розпачем у голосі, хай навіть після цих слів він зайшовся сміхом, від якого в Алекс на руках волосся стало дибки. — Але я тільки людина без жодного спадку. Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Я не можу довго існувати між двома світами. Кінець-кінцем натягнута линва лусне.　

— І ти назавжди застрягнеш у пеклі?　

Знову вираз його обличчя зробився мінливим. Безпорадність. Передчуття.　

— Або те, чим я став, вирветься у світ. — Тепер хлопець стояв близько до краю кола. Алекс не бачила, як він підійшов, не бачила навіть, як він підвівся. — У мене є апетити, Стерн. І вони не зовсім… здорові.　

Його пазуристі пучки протнули золотаве коло, і Алекс незграбно позадкувала, з її рота вирвався тоненький вереск.　

Здавалося, Дарлінґтон змінився. Він був вищий, кремезніший; роги видавалися гострішими. У нього були ікла. «Я трохи менше почуваюся людиною».　

А тоді він ніби смикнув себе до центру кола. Знову сидів, поклавши руки на коліна, наче ніколи й не ворушився. Можливо, справді медитував, намагаючись утримати під контролем власне демонічне «я».　

— Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Прийди за мною, Стерн. — Тієї миті він змовк, і золотаві очі розплющились. — Прошу.　

Це слово було таким чистим і людським, що стерпіти більше було неможливо. Алекс кинулася бігти коридором, униз сходами. Біля підніжжя сходів наштовхнулася на Доус.