Ли Бардуго – Біснуватий (страница 2)

— Хто там? — захрипіла Алекс, ненавидячи страх у власному голосі. — Ходи до мене, мудаче боягузливий.　

Нічого.　

Вона спробувала намацати телефон, аби підсвітити собі, — блакитний екран був яскравий і страхітливий. Алекс спрямувала промінь на полиці зі старим розчинником для фарби, реманентом, коробками, підписаними зазубреним почерком, у якому вона впізнала руку Дарлінґтона, запилюженими ящиками, що були прикрашені круглим логотипом: «Арлінґтон і Ко. Гумове взуття». Аж раптом світло вихопило дві пари очей.　

Алекс мало не вдавилася криком і не впустила телефон. Це не люди, а Сірі, чоловік і жінка, вчепилися одне в одного, тремтячи від жаху. Але боялися вони не Алекс.　

Вона все не так зрозуміла. Підлога була мокрою не від течі, дощової води чи якогось старого прориву труби. Підлога була слизькою від крові. Її руки були нею вкриті. Вона розтерла її по джинсах.　

На старій цеглі купою лежали два тіла. Вони були схожі на скинутий одяг, купу ганчір ’я. Ці обличчя вона знала. «А Небо, їхню щоб уберегти красу, їх гнало»[2].　

Там було так багато крові. Нової крові. Свіжої.　

Сірі не покидали своїх тіл. Вона знала, що навіть у паніці це було б дивно.　

— Хто це скоїв? — запитала Алекс, і жінка застогнала.　

Чоловік притиснув палець до вуст, сповнені жаху очі роззирнулися підвалом.　

У темряві пролунав його шепіт:　

— Ми тут не самі.　

1

ЖОВТЕНЬ, ЗА МІСЯЦЬ ДО ТОГО

Алекс була неподалік від Тариного помешкання. На початку першого курсу вона їздила цими вулицями з Дарлінґтоном, ходила ними, полюючи на Тариного вбивцю. Тоді панувала зима, гілля було голим, крихітні подвір’я стояли вкриті брудними кучугурами. У досі теплі жовтневі дні цей район мав кращий вигляд: хмари зеленого листя пом’якшували гострі краї дахів, плющ звивався ланцюговими парканами, а мерехтіння ліхтарів, що виточували в м’яких надвечірніх сутінках золотаві кола, робило все лагідним і мрійливим.　

Вона стояла в затінку між двома рядами будинків, розглядаючи вулицю перед кафе «Телець»: цегляну купу без вікон, прикрашену вивісками, котрі обіцяли лото, лотерею і пиво «Корона».　

Алекс чула, як десь усередині гупає музика. Невеличкий гурт людей курив і базікав під ліхтарями попри знак біля дверей, який попереджав: «Не тинятися, повідомимо поліцію». Вона раділа галасу, проте перспектива того, що стільки свідків помітять, як вона прийшла й пішла, не тішила. Краще було б повернутися вдень, коли вулиця буде безлюдною, утім дозволити собі таку розкіш дівчина не могла.　

Вона знала, що в барі буде повно Сірих, яких приваблюють піт, скупчення тіл, глухий дзенькіт пивних пляшок; хотілося мати когось під боком.　

Ось Сірий у парці й шапочці попри гнітюче тепло занадто довгого літа завис біля парочки, яка саме сварилася. Вона подивилася йому в очі, дитяче личко неприємно вразило.　

Він помер молодим.　

— «Ходімо зі мною», — проспівала Алекс собі під носа, а тоді гидливо пхикнула.　

У голові застрягла дурнувата пісенька. Якась акапельна група репетирувала на подвір’ї, коли вона збиралася вийти з гуртожитку.　

— Як, вони вже починають це лайно? — пожалілася Лорін, перебираючи свої ящики з платівками; після літа, коли вона працювала рятувальницею на пляжі, її біляве волосся стало ще світлішим.　

— Це пісня Ірвінґа Берліна[3], — зауважила Мерсі.　

— Мені якось байдуже.　

— Вона ще й расистська.　

— Це расистське лайно! — крикнула у вікно Лорін, поставила на програвач «АС/DС» і збільшила гучність до максимуму.　

Алекс насолоджувалася кожною хвилиною. Сама здивувалася, як улітку сумувала за Лорін і Мерсі, їхніми легковажними балачками й плітками, спільними турботами через заняття, суперечками про музику й одяг — усе це було линвою, за яку вона могла схопитися, щоб повернутися до нормального світу. «Це моє життя», — казала вона собі, скрутившись калачиком на канапі перед вигадливим вентилятором, і дивилася, як Мерсі вішає гірлянду зірочок над каміном у їхній новій вітальні, що неабияк відрізнялася від тісних кімнат Старого кампусу. Канапа й розкладне крісло переїхали до їхнього нового блоку, кавовий столик, який вони зібрали разом на початку першого курсу, тостер і його, здавалося б, невичерпний запас «Поп-Тартс»[4], люб’язно надісланих мамою Лорін.　

Наприкінці минулого року Алекс попросила в Лети велосипед, принтер і нового наставника. Вони залюбки погодились, і вона пошкодувала, що не просила більшого.　

їхній гуртожиток для першокурсників у Старому кампусі був найгарнішим місцем, де Алекс доводилося жити, але коледж- гуртожиток — що належав ДжЕ — здавався таким реальним, солідним й елегантним, чимось стабільним. їй подобалися заляпані скляні вікна, кам’яні фасади з усіх боків внутрішнього двору, потерті дерев’яні підлоги, ошатно вирізьблений камін, який не працював, але вони прикрасили його свічками й вінтажним глобусом. їй навіть подобалася маленька Сіра в старомодній сукенці — дитина з накрученим у тугі локони волоссям, яка полюбляла сидіти на гіллі над прив’язаною до дерева гойдалкою.　

Алекс із Мерсі ділили кімнату на двох, тому що Лорін виграла одинарну, коли вони тягнули жереб. Ґелексі була певна, що подруга змахлювала, проте не надто заперечувала. Легше було б приходити і йти, якби кімната належала тільки їй, але було щось заспокійливе в можливості лежати вночі в ліжку й чути, як хропить Мерсі з протилежного боку спальні. Принаймні вони більше не тулилися на двоповерховому ліжку.　

Алекс планувала, перш ніж піти поспостерігати за ритуалом у «Книзі та змії», кілька годин позависати з Мерсі та Лорін, слухаючи платівки та намагаючись ігнорувати набридливе мекання та охання співочого гурту, який мучив пісню «Александерз регтайм бенд».　

«Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Дозволь мені повести тебе за руку».　

Аж тоді надійшло повідомлення від Ітана.　

Тож тепер вона витріщалася на кафе «Телець». Алекс уже збиралася вийти із затінку, коли повз неї проїхала чорно-біла нова патрульна автівка, гладенька й тиха, як хижак із глибини морів. Вона зблиснула вогнями й коротко вивергнула сирену, підтверджуючи, що поліційний відділок Нью-Гейвена справді повідомили.　

— Ага, іди в сраку, — заревів хтось, але натовп розсипався: частина потягнулася до клубу, а частина вже волоклася хідником до своїх машин.　

Ще було не надто пізно. Вони досі мали достатньо часу знайти іншу вечірку, ще один шанс на щось гарне.　

Алекс не хотілося думати про копів, чи те, як її схоплять, чи те, що скаже Тернер, якщо її заскочать за зломом із проникненням бо навіть гірше — звинуватять у нападі. З кінця першого курсу вона нічого не чула від детектива й сумнівалася, що він був би радий побачити її навіть за найкращих обставин.　

Щойно патрульна автівка зникла, Алекс переконалася, що на хіднику не залишилося можливих свідків, і перетнула вулицю до потворної двоповерхівки за кілька будинків від бару. Кумедно, як усі сумні місця схожі одне на одне. Переповнені смітники. Порослі бур’янами подвір’я й захаращені ганки. «Я візьмуся до справи або ні». Але саме біля цього будинку стояла новенька вантажівка, доповнена персоналізованим номерним знаком: БКМКР. Принаймні тепер Алекс знала, що опинилася в потрібному місці.　

Дівчина витягнула з кишені джинсів складане дзеркальце. Улітку вона або малювала мапи нескінченних церков Нью- Гейвена для Доус, або копирсалася в шухлядах арсеналу в «Іль- Бастоне». Запевняла себе, що це гарний спосіб згаяти час, познайомитися з Летою, може, знайти щось вартісне, аби поцупити його, якщо до цього дійде, але насправді копирсалася в шафках арсеналу, читаючи рукописні картки: «Озимандський килим»; «Монсонові кільця для закликання дощу, неповний набір»; «Palioiios del Dios» — Алекс могла уявити Дарлінґтона поряд із собою, як він зазирає їй через плече. «Ці кастаньєти відлякають полтергейст, Стерн, якщо вибити ними правильний ритм. Але все однаково закінчиться підпаленими аж до чорного пальцями».　

Це водночас заспокоювало й бентежило. Той сумирний голос науковця незмінно повнився звинуваченнями. «Де ти, Стерн? Чому не прийшла?»　

Алекс поворушила плечима, намагаючись позбутися почуття провини. їй потрібно було залишатися зосередженою. Уранці вона потримала кишенькове дзеркальце перед телевізором, щоб перевірити, чи зможе вполювати трохи чарів з екрана. Непевна була, що це спрацює, але спрацювало. Тепер вона розчахнула дзеркальце, і з нього випала ілюзія. Дівчина підтюпцем побігла до сходів, що вели на ґанок, і постукала.　

Чоловік, котрий відчинив двері, був м’язистим велетнем із товстою і рожевою, наче мультяшна шинка, шиєю. Звірятися з фотографією на телефоні не довелося. Це був Кріс Овенс, також відомий як Букмекер, з послужним списком завдовжки, як він сам, і вдвічі товщим.　

Алекс підвела руку й помахала.　

— Я… я можу вам допомогти? — запитав Букмекер.　

Дівчина смикнула підборіддям у глиб квартири.　

Букмекер похитав головою, наче прокидаючись зі сну.　

— Ага, авжеж. — І він ступив крок убік, змахнувши рукою в щедрому гостинному жесті.　

Вітальня була навдивовижу охайною: у кутку притулилася галогенна лампа, велика шкіряна канапа з таким самим відкидним кріслом були поставлені так, аби добре бачити велетенський телевізор із пласким екраном, ввімкнений на ESPN[5].　

— Хочете чогось випити чи… — Він завагався, і Алекс розуміла, які розрахунки крутяться в його голові. Існувала лише одна причина, чому знаменитість з’явилася на його порозі в четвер увечері… власне, увечері будь-якого дня. — Хочете зробити ставку?