Ли Бардуго – Біснуватий (страница 17)
— І?
— А тепер скидається на те, що вона тебе впіймала.
9
Алекс приземлилася в аеропорту Лос-Анджелеса о дев’ятій ранку в неділю. Майкл Ансельм і Лета розщедрилися на перший клас, тож вона замовила дві порції безкоштовного віскі, аби відрубитися, і проспала весь політ.
їй снилася остання ніч у «Ґраунд-Зіро», поруч із нею лежала холодна Геллі, відчуття ваги битки в руці. Цього разу Лен озвався до того, як вона вперше замахнулася.
«Не всі двері залишаються зачиненими, Алекс».
Після цього він змовк.
Вона прокинулася мокра від поту, крізь брудну шибку ілюмінатора пекло лос-анджелеське сонце.
Для світшота було занадто спекотно, та Алекс натягнула й застібнула його про той випадок, якщо Ітан стежив за прильотами; потім упіймала таксі до супермаркету «7-Елевен» неподалік від маминої квартири. Лічильник накрутив майже на сто баксів. Місто здавалося туманним і бляклим, невиразно жовтувато-сірим, наче переварений жовток.
Вона купила каву з льодом і «Дорітос»[19] та влаштувалася за шв кварталу від квартири. Хотіла побачити матір, переконатися, що з нею все гаразд. Подумувала про те, щоб просто постукати у двері, але Міра здійняла б паніку, якби вона з’явилася на порозі без попередження. І як Алекс пояснила б, де взяла гроші на політ додому? Вона ще й зараз відчула неприємний укол, побачивши Андреа, материну подругу, біля домофона. За хвилину Міра з’явилася в штанях для йоги й футболці оверсайз, прикрашеній декоративною хамсою[20], на плечі в неї висіли полотняні торби- шопери. Жінки рушили кудись разом, енергійно рухаючи кінцівками, і Алекс якийсь час ішла назирці. Вона знала, що вони прямують на фермерський ринок, де куплять бульйон на кістках, або спіруліну, або органічну люцерну. Мати здавалася щасливою й аж золотою, біляве волосся було нещодавно меліроване, а м’які руки засмагли. Вигляд у неї був незнайомий. Міра, яку Алекс знала, жила в постійній тривозі через свою злу, божевільну доньку. А донька цієї жінки навчалася в Єлі. У неї була робота на літо. Вона надсилала фотографії сусідок по квартирі, молодих весняних квітів і боулів із локшиною.
Алекс сіла на лавицю на краєчку парку й спостерігала, як мати з Андреа зникали серед білих ринкових наметів. їй перехопило дух, хотілося плакати й розтрощити щось. Міра була гівняною матір’ю, занадто нестабільною у власних штормах, аби стати комусь якорем. Колись Алекс ненавиділа її, а якась частина ненавиділа й досі. У неї не було вродженого материного таланту пробачати чи забувати. Не було Міриного сонячного волосся й лагідних синіх очей, її миролюбства, її полиць, заставлених методиками, як стати добрішою, емпатичнішою, м’якшою істотою в цьому світі, як стати силою добра. Огидна правда була в тім, що якби Алекс могла розлюбити матір, то зробила б це. Вона дозволила б Ітанові втілювати свої погрози, а сама назавжди залишилася б деінде. Але дівчині було не до снаги спекатися звички любити Міру, не до снаги розплутати тугу за матір’ю, котру могла б мати, і бажання захистити ту, котру мала.
Вона зателефонувала Ітанові. Він не відповів, але вже за хвилину надійшло повідомлення.
«Приїжджай сьогодні після 10».
«Я можу приїхати зараз». Така відповідь здавалася безпечнішою, ніж: «Ти казав в обід, придуркуватий маніпуляторе».
Хвилини спливали. Жодної відповіді. Та на неї не варто було й сподіватися.
Король робив те, що йому заманеться. Але якщо він хотів убити її, то не мав причин чекати до ночі. Ця думка майже заспокоювала.
То що ж це таке? Якась пастка? Спроба витягнути з Алекс інформацію про смерть Лена чи свого кузена? Стерн мусила вірити, що зуміє відбрехатися. Ітан вважав її наркоманкою, дурепою, і доки він не ставився до неї серйозно, вона була в безпеці.
Алекс іще трохи посиділа, роздивляючись ринок, а тоді заскочила в автобус, що їхав бульваром Вентура. Переконувала себе, що просто вбиває час, але це не зупинило її від того, щоб зійти на старій зупинці й піти старим шляхом до «Ґраунд-Зіро». Чому? Вона не бувала там, відколи її забрала швидка, і не мала певності, що готова побачити той потворний старий багатоквартирний будинок із плямами на штукатурці й похмурими балконами, з яких відкривався геть ніякий краєвид.
Проте будинок зник, не залишивши після себе жодного знаку чи сліду — лише велику брудну яму й купу арматури, яка мала підтримувати те, що з’явиться на цьому місці; навколо все було обнесене сітчастим парканом.
Логічно. Ніхто не хотів винаймати помешкання там, де сталося масове вбивство. Злочин, який досі не розкрили. І ніхто не збирався зводити тут пам’ятник чи хоча б один із тих брудних білих хрестів, оточених дешевими квітами, м’якими іграшками й рукописними повідомленнями. Людьми, які тут померли, ніхто не переймався. Злочинці. Дилери. Лузери.
Алекс пожалкувала, що не принесла нічого гарненького для Геллі, троянду, чи якісь гівняні гвоздики із супермаркету, чи карту з її старої колоди таро. Зірку. Сонце. Геллі була справжнісіньким сонцем.
Чи сподівалася Стерн знайти її тут? Сіру, що тинятиметься цим нещасним місцем? Ні. Якби Геллі повернулася крізь Серпанок, вона пішла б до океану на променад, приваблена гуркотом скейтбордів і морозивом із сиропом, солодкими хмарами тепла, що виривалися з великих, наповнених попкорном барабанів, парочками, які цілуються в тату-салонах, безстрашними серферами на хвилях. Алекс кортіло піти пошукати її, провести пообіддя на Веніс-біч, і щоб серце смикалося в грудях щоразу, коли вона побачить біляву голівку. Це могло стати її спокутою.
— Я мала знайти спосіб урятувати нас обох, — промовила вона, ні до кого не звертаючись.
Постояла, пітніючи під сонцем стільки, скільки могла його стерпіти, і повернулася до автобусної зупинки. Ціле місто здавалося кладовищем.
Решту часу Алекс протинялася Ґетті[21], милуючись крізь смог заходом сонця й жуючи купку печива із шоколадними крихтами, купленого в кафе. Змусила себе пройтися галереєю, тому що відчувала, що повинна це зробити. Там саме виставляли Жерома[22]. Алекс ніколи не чула про нього, але прочитала друковані описи біля кожної картини й довго стояла перед «Скорботою паші», роздивляючись тіло мертвого тигра, з ніжністю покладене на квіткове ложе, і думаючи про діру на місці «Ґраунд-Зіро».
Незадовго до десятої Алекс викликала машину, яка відвезла її до Ітанового будинку на Малголленд. Бачила метушню внизу, біля номера 405, — червоні кров’яні тільця, білі кров’яні тільця, хвилю крихітних вогників. Вона може померти тут сьогодні вночі, а ніхто й не дізнається.
— Хочете, щоб я зачекав? — поцікавився водій, коли вони дісталися до воріт загорожі.
— Усе нормально.
Можливо, якщо повторити це достатню кількість разів, так і буде.
Алекс подумала, чи не перестрибнути паркан, але Ітан тримав собак. Подумала, чи не написати Доус, аби хтось знав, що вона була тут. Але який сенс? Хіба Доус збиралася помститися за неї? Хіба Тернер посмикає за ниточки, аби хтось зайнявся її справою, і викличе Ітана на допит у супроводі одного з його дорогих правників?
Вона вже збиралася натиснути на кнопку домофона, коли ворота почали відчинятися, жодного разу не рипнувши петлями. Алекс підняла голову й помахала в камеру, встановлену на стіні. «Я ні в чому не винна. Я ніхто й нічого, чим варто забивати собі голову».
Вона пішла довгою доріжкою, і галька хрускотіла під кедами. Дівчина чула звук, що долинав від шосе внизу. З таким самим звуком пульсує твоя власна кров у венах, якщо затиснути вуха руками. Уздовж доріжки вишикувалися оливи, а на круговій під’їзній алеї стояло шість автівок. «Бентлі», «рендж-ровер», «ламбо», два «шевроле сабурбан» і яскраво-жовтий «мерседес».
Будинок був яскраво освітлений, вікна сяяли, мов золоті зливки, а басейн здавався яскравим шматком бірюзи. Дівчина помітила кількох людей, що зібралися біля води. Чоловіки з ретельно причесаним волоссям, убрані в сорочки на випуск і дорогі джинси; високі жінки, що мали такий вигляд, наче їх налили з якоїсь дорогої пляшки, у купальниках і клаптиках шовку, що на кожному кроці тріпотів навколо їхніх тіл. Алекс побачила поруч із ними Сіру у вишуканій, розшитій блискітками сукні та з волоссям, прикрашеним пір’їнами; її привабили швидкоплинні гострі відчуття, отримані від кокаїну чи кетаміну, пульсація хтивості, що, здавалося, завжди оточувала цей будинок, байдуже — двадцятеро людей там зібралося чи дві сотні. Алекс лише одного разу побувала на Ітановій велелюдній вечірці: галасливому хаотичному заході, підігрітому гупанням басів, від яких здригався цілий пагорб, напівголими тілами в басейні та ящиками ізраїльської горілки. Вони з Геллі тягнулися за Леном, який щоразу радісно зойкав, наче ніколи в житті не бачив цього місця: «Ось воно. Шматок ось чого нам потрібно відхопити. От срака. Річ не в тім, що Ітан — такий розумник. Просто опинився в потрібну мить у потрібному місці».
Але Ітан таки був розумний. Достатньо розумний, аби серйозно не довіряти Ленові. Достатньо розумний, аби здогадатися, що з Алекс щось не так.
Вона кинула погляд на гостей вечірки й замислилася, чи слід було вдягнутися ошатніше — не через запрошення, а щоб виявити повагу. Та тепер однаково було занадто пізно.