Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 97)

— Ви шкодуєте, що не вдалося їх переконати?

— Ні, не шкодую, — твердо сказав він.

Я був готовий і далі відверто розвивати й обґрунтовувати свої націоналістичні погляди, але побачивши, що Дивнич зрозумів мене добре і отож продовжувати далі викладати свої погляди немає жодної потреби, тому встав простягнув Дивничу руку на прощання, повернувся, відчинив двері і вузьким коридором вийшов на подвір’я.

На стадіоні гуляли Вірун з Кравчуком. Побачивши мене, пішли назустріч.

— Пане Левку, — звернувся Кравчук, — то ти мав бесіду з Дивничем?

— Так, мав доволі довгу розмову з тим перекотиполем.

— Про що? Розкажи нам, — попросив Вірун.

— Гаразд, — і я переказав слово в слово розмову з Дивничем.

— Левку, — звернувся Кравчук, — ти переказав нам зміст, а тепер поділися своїми враженнями.

— Друзі, з того, що я вам розповів, ви бачите, що кілька речей він сказав таких, яких правовірний чекіст не повинен був би казати. По-перше, він ні про кого з в’язнів зони не питав, що не властиво чекістській манері. По-друге, він задовольнився моїм самостійницьким настроєм і не уточнював, щоб зібрати проти мене докази для звинувачення в антирадянщині. Нарешті, він просто більше сам говорив, аніж слухав мене. То що, приїхав сюди з Москви, щоб нам повідомити, а не збирати інформацію про нас? Навіщо він уточнив кількість жертв із 40 млн на 60 млн? Навіщо докладно і послідовно обґрунтував прийнятність таких величезних людських жертв задля химерної мети підкорення світу, коли жодна нормальна людина цього сприйняти просто неспроможна і обґрунтування це в своїй відвертості тільки викриває глибоко людожерську природу російської комуністичної імперії. І третє: як чекіст він мусив би шкодувати, що не вдалося переконати керівництво НТС у правильності лінії КПРС, а він не шкодує. То ж хто він?

— Подивимося, — мовив Вірун, — яка розмова у Дивнича буде з Шинкаруком.

— Той, — каже Кравчук, — може менше слухати і більше його звинувачувати. Це також потрібно.

Хай перекаже московським бонзам, що про них думають українці. Побачимо. І друзі розійшлися по своїх бараках.

Розмова Дивнича з Шинкаруком відбулася того ж дня по обіді.

Шинкарук перелічив Дивничу кривди України і пообіцяв по-мститися за них. Дивнич звинувачував націоналіста Шинкарука в загумінковій обмеженості й невмінні подивитися на українське питання і СРСР з високости світових історичних процесів. Розмова не перейшла у сварку. Дивнич провів Шинкарукові різницю між ним і мною. Вважаючи обох обмеженими, назвав мене історично-оптимістичним, а Шинкарука фанатично-фаталістичним.

* * *

Приїзд у зону посланця з Москви — неабияка подія. В’язні слідкували, чи не піде до нього на зустріч хтось таємно. Встановили нібито з цілковитою певністю: ні в жилій, ні в робочій зоні, ні з ким таємно не зустрічався. І коли від’їхав, в’язні довго обговорювали і тлумачили його приїзд. Припускали навіть такий варіянт: чекісти вирішили самого Дивнича перевірити. Запустили в зону на розмову, а тепер через своїх сексотів зберуть думки в’язнів і це їм допоможе визначити, чи Дивнич служить тільки їм, чи веде паралельно і свою антикомуністичну гру.

Поступово ця подія забувалася. А років через три-чотири прийшла у зону новина: Дивнича знайшли мертвим в арці великого будинку, що вела у широке подвір’я між іншими будинками. В Москві тепер багато таких подвір’їв. Казали, що застрілили з дрібнокаліберного пістоля. Мабуть справді грав подвійну гру. А чекісти не люблять, коли з ними так поводяться.

Я не порушу черги навіть за гроші

— Левку! — зупинив наздоганяючи окликом мене Вірун. — Отой жид, що привезли з Ленінграда з місяць-півтора тому, почув, що тут у зоні є український адвокат і до того ж не боїться писати скарги. Узнав твоє прізвище і тебе шукає, щоб ти йому написав скаргу. Будеш писати?

— Степане, ти знаєш, коли почав був писати в’язням скарги і це дійшло до ментів, то спочатку Головін, а потім і чекіст Литвин намагалися не давати мені це робити. Казали: “Ви своїми скаргами навіюєте в’язням думку, що їх судили несправедливо, отже, радянська влада несправедлива. Фактично ви продовжуєте в колонії антирадянську діяльність”. Погрози продовжували в тому дусі, що як ви, мовляв, думаєте відбувати термін ув’язнення? Якщо ви думаєте за всякої нагоди підтримувати антирадянські настрої, то вам буде нелегко, бо ми терпіти це довго не будемо. Я припинив погрози простими і прямими словами: “В’язень має право писати скарги чи не має? Має. Отже, я допомагав і допомагатиму їм скористатися цим правом!” — “Врахуйте, Лук’яненко, яку характеристику в адміністрації ви собі створюєте. А режим відбування кари вам визначатимуть не ваші друзі-зрадники, а ми, влада”. Будь-які наші розмови вони називають антирадянськими. Хочуть, щоб ми виправдовувалися. Хочуть і нас з тобою підпасувати до того духу заляканости, в якому тримають інших в’язнів. Шляк би їх трафив!

— Та пішли вони під три чорти! — кинув Вірун.

— Так ось, Степане, з писання скарг не маю жодного задоволення чи вигоди, а писати мушу, бо хто ж допоможе нашим друзям, нашим прибалтійським союзникам, ну та й загалом політв’язням?

— То привести до тебе того ленінградського жида? Його прізвище Дочерський.

— Ти йому скажи, що в мене черга. Маю написати трьом чоловікам. Це не так швидко буде, тож хай приготується чекати півтора-два місяці.

— Гаразд, я йому перекажу.

У той же день Вірун знайшов Дочерського і переказав йому розмову зі мною. Дочерський хотів зразу йти до мене, і Віруну ледве вдалося втовкмачити, що я йду на роботу і не маю часу на цю розмову. Назавтра Дочерський знайшов Віруна, і привів до мене. Привіталися. Познайомилися. Я відповідно до адвокатської етики завжди про справу говорив без свідків і свято зберігав таємниці своїх клієнтів. Вірун це знав і тому після короткої бесіди загального характеру попрощався й пішов.

— Пане адвокате, — почав Дочерський, — я звик справи розв’язувати по-діловому, тому і з вами хочу так говорити. Мені Вірун сказав, що у вас є черга і я мусив би стати в ту чергу й чекати. Я так думаю, що рух черги залежить від вас і коли б ви були зацікавлені, то могли б до черги внести поправки.

— Так, черга є, і було б несправедливо її порушувати.

— Вай, пане Лук’яненко, коли є винятки, то вони тільки посилюють правило. Фактично засада справедливости тільки посилиться, коли буде зроблений виняток. А як можна випробувати міцність справедливости, як не винятком? Тільки допустивши виняток, ви можете бачити, яка стабільна справедливість! Скажіть, що ті г… — хотів сказати “гої”, але своєчасно зупинив свого язика і за секундною паузою продовжив: — Ці громадяни вам платять за роботу? Я впевнений, що вони недооцінюють ваш фах.

— Нічого вони мені не платять. Звичайно це закінчується тим, що клієнт запрошує мене і кількох своїх друзів на чай. Вони дякують мені за працю, а всі ми гуртом висловлюємо побажання, щоб скаргу розглянули, а не викинули в смітник і щоб вона бодай трохи допомагала.

— От бач, а я вам заплачу. Грошей у мене немає, але є вітаміни. Скоро до мене приїдуть з Ленінграда на побачення. Вони привезуть різних вітамінів та ще якогось дефіциту, і я нормально з вами розплачуся.

— Дякую. Не треба мені ніяка ваша плата. Я вам допоможу, як усім допомагаю, але в загальній черзі.

— Пане Лук’яненко, мені потрібна скарга до приїзду родичів на побачення. Я хочу її передати, щоб знайомі москвичі могли з нею піти до Верховного Суду і кваліфіковано поклопотатися за мене.

— Напишіть, щоб з приїздом затрималися.

— Я ж не хочу сидіти в концтаборі.

— Ми тут всі не хочемо сидіти, а сидимо.

— Ну так ви ж зробили злочин!

— А ви не зробили?

— Я не зробив.

— За що ж вам дали шість років?

— Розумієте, я був головою Ленінградської єврейської громади. У нас є синагога. В синагогу навідувалися час від часу люди з-за кордону. Природно, що я їх приймав і говорив з ними. Природно, що я розповідав їм про наше совітське життя. Думаєте, я неправду розповідав? Ні, розповідав правду, яку бачив на власні очі, і всі бачили. І чекісти бачили. Ну, я передав якісь там папери. У них не було жодної неправди про життя нашої єврейської громади. Розумієте, знайшовся один із наших, який передав папери чекістам. Учепилися за одну фразу. Я доводив, що вона правдива, а вони кажуть, що спотворює совітську дійсність і спотворює ставлення влади до євреїв. А хіба не правда, що до ленінградських вузів почали менше приймати євреїв? Правда. Я ж знаю факти. І за оце засудили до шести років — яка несправедливість?! Вай, вай… та я знаю, що навіть несправедлива совітська влада зменшить мені термін ув’язнення. Вона мала б повністю вирок скасувати, але це вже залежить, як удасться залагоджувати справу в Москві. Громада зібрала грошей доволі.

— У Верховному Суді важко буде знайти суддю, який би взяв хабара. Якщо ви це не змогли зробити в Ленінградському обласному суді і в Верховному Суді в час касаційного розгляду, то як же ви можете надіятися на успіх тепер?

— Ми нормально купили суддю облсуду, і він би мене випустив. Просто не повезло. Він ішов додому після роботи. На нього напав один із злодіїв, яких він звичайно заганяє в тюрму, і вдарив його швайкою в ребро. Удар зовсім не смертельний, але суддя в лікарні і його справу доручили іншому судді, між іншим, українцеві — і той відмовився від хабара і мене засудив.