Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 96)
— Я зрозумів ваш натяк.
— О, ні, ні, я не уповноважений вам будь-що обіцяти.
— Ви ж говорите від імени сили, що рухається до встановлення світового панування і яка на цьому своєму шляху перемеле всі інші нації і витворить з них одну — російську. Очевидно, того з цих менших націй, хто допомагатиме вам, чекає особиста винагорода? Ви ж москалі так завжди діяли — шукали зрадників і їх використовували для упокорення націй. Ба, ви геть чисто сліпі, бо не бачите, що від 1956 року почався занепад великої 500-річної російської імперії. В Угорщині ви показали світові своє нутро і світ побачив, що СРСР — не нова соціялістична держава робітників і селян, а стара хижа російська імперія. Ваш удар по Угорщині — це потужний удар по всіх комуністичних партіях світу та по соціялістичних ідеалах загалом. Ви втрачаєте у світі ідейну підтримку. А витримати економічні й військові перегони із західним світом ви неспроможні. І найбільше через те, що своєю деспотією і малою зарплатою ви привчили весь совітський трудовий народ не працювати, а тільки удавати працю. Ви відвели час в одне покоління до підкорення світу. Ні, станеться наполовину швидше. Тільки станеться не панування імперії над світом, а розвал її. І не стане Україна погноїмо для росту імперії, а струсоне її і вийде з-під влади вашої всесвітньої блудниці Москви!
— Лук’яненко, на що ви надієтесь?
— На перемогу правди над брехнею, свободи над рабством, демократичного прогресу над тоталітарною стагнацією і застоєм.
— Це абстракція. Теорія. А ваше життя конкретне і відбувається у теперішньому короткому часі і в теперішніх конкретних умовах. Погодьтеся: людина краще себе почуває у доброму одязі, аніж у чорних штанях, чорній куртці, чорній куфайці, чорній пілотці — всьому одноманітному і пошитому з бавовняної тканини найнижчого ґатунку.
І він демонстративно провів поглядом по моєму зеківському одязі, а потім по своєму добротному.
— Три роки тому я ходив у красивому цивільному одязі. І не був щасливий. Тепло добротного пальта не нагрівало мою душу. Вона боліла стражданнями поневоленого московською окупацією народу. Як можна спокійно дивитися на колгоспниць, які зранку до пізнього вечора копають голими закоцюрбленими руками в холодній сирій землі буряки, а взуті навіть не в кирзові чоботи — їх у сільські крамниці вельми рідко привозять, — а в гумові — це ж ревматизм і болі в ногах до самої смерти?!
Як можна спокійно дивитися на хлопців, що під чаркою бувало заспівають:
А потім, обірвавши пісню на півслові, озирались навколо, щоб, бач, не підслухали сексоти, не донесли владі і вона їх не запроторила кудись у далекий Сибір. Ви не бачили цього заляканого і змученого окупацією народу. Ви бачили батька — блискучого царського офіцера. У своєму домі, на параді — це обрії формування вашої свідомости. Ви порвали духовне коріння з українцями і не знаєте ні наших страждань і приниження національної гідности, ні історичних і козацьких пісень. А я все це знаю. І коли я бачив змучену селянку, що так зігнула на колгоспному полі хребет, що вже й не розгинається, впізнаю в ній свою рідну матір і всю Україну — запряжену вашими опричниками і чекістами в московське ярмо. І не красивий одяг на собі стоїть в мене перед очима, а взута в гумові чоботи, вдягнена в синю куфайку, з сірою хусткою на голові на колгоспному лані напівзігнута під московським нагаєм моя рідна ненька-Україна. Я люблю її. І ночами прошу в Бога кари її катам…
Я змовк, ледь не трясучись від збудження. Дивнич не поспішав продовжувати розмову.
— Дозволите мені запалити? — перевів Дивнич розмову і простягнув мені пачку сигарет. — Ви палите? Беріть!
— Дякую, я не палю.
— І не палили?
— Палив, коли в армії служив. А потім покинув.
— Маєте силу волі.
— Я гартував себе, як Рахметов. Знав, що на мене чекає важкий шлях, тому постарався відучити себе від усіх тих звичок, які робили б мене слабшим. Я дорожу свободою, тому не залежу ні від тютюну, ні від горілки і ні від чогось такого, без чого організм може обійтися.
— А я ось не зумів покинути куриво.
— Мабуть, не вельми хотіли.
— Може, й так.
— То, може, розкажете, як вам удалося звільнитися достроково?
— Розповім. Отже, те, що я вам досі розповідав, було еволюцією мого політичного світогляду від антикомуніста до комуніста. Власне, комуністом я не став, але прийшов до переконання, що КПРС іде єдино правильним курсом, і тому я прихильник цього курсу і в міру сил моїх йому сприяю і сприятиму. Чекісти знали про мої тривалі добрі взаємини з українськими націоналістами та іншими ворогами совітської влади. Це підтверджувало їм мою давню ворожість і коли мій світогляд почав мінятися, то вони не вірили. Та я і не демонстрував цих змін. Читав різну літературу ідеологічного змісту і конспектував ті місця, які були для мене доказом правильности генеральної лінії московських стратегів. Конспектував інші цікаві думки, але в цьому відношенні конспект був збірником доказів в системі аргументації, що вела мене від НТС і зближувала з КПРС. Коли закінчився товстий зошит, я добре загорнув його і закопав у житловій зоні. Через два роки мене перевели в іншу зону. Зошит залишився у землі. Я продовжував працювати над переосмисленням глобальних історичних процесів та призначенням Росії. І служили мені в цьому не тільки література, а й дискусії з розумними в’язнями різних національностей і різних поглядів. Українці допомагали найбільше. Щоправда, теоретиків серед ваших було небагато. Для абсолютної більшости ідеологічна проблема була вирішена давно і остаточно: Україна має бути незалежна. Москалів треба бити всіма способами і аж доти, поки вони відчепляться від України. Але коли потрібно було організувати якусь акцію протесту чи ще щось — ваші хлопці надійні, як чорти, ніколи не дрейфили і ніколи не підводили.
Одного разу менти забрали всі мої папери чекістові на перевірку. Товстий зошит був уже наполовину заповнений різними цитатами з книжок та моїми побіжними зауваженнями. Зошити довго були в чекіста, а потім мене викликав уповноважений КДБ по управлінню — велика шишка. І провів зі мною більше двох годин. Сторінки зошита були попідкреслювані у багатьох місцях і з кожного запису він зажадав пояснень. Записи свідчили про те, що я вже не стою на антикомуністичних позиціях. Вони не йняли віри цьому і вимагали все нових і нових пояснень. Потім сказали:
— Гаразд, ми доповімо у Москву. Можливо, вас викличуть до Саранська, а може, до Москви. У всякому разі це може бути через місяць-два. Справді, через місяць мене викликали до Управління КДБ Мордовської АРСР в Саранськ і там тримали три тижні. За цей час відбулося багато розмов із республіканськими чекістами і дві тривалі розмови з представником КДБ РРФСР із Москви. На першій зустрічі генерал сказав: “Я познайомився з вашим зошитом та інформацією про бесіди з вами наших співробітників. Якщо все це правда, то ви перестали бути суспільно небезпечною особою для радянського суспільства. Але як ви доведете, що ваш світогляд справді змінився, і це не якийсь хитрий сценарій?”
— Ви бачите, — відповів я, — що еволюція відбувалася вельми повільно і зовсім нелегко. Зрештою, у попередній зоні я залишив свій щоденник, який, мабуть, ще не згнив і ви зможете його прочитати.
— Де він? — запитує генерал.
— Я його закопав.
— Ви правду кажете?
— Ви можете пересвідчитись в цьому.
— Можете показати, де закопали?
— Можу.
— Гаразд. Ідіть до камери. Зараз ми вирішимо.
Мене відвели до камери. А назавтра посадили у “воронок” і повезли до попередньої зони. Завели до штабу. У штабі сидів московський кадебіст у супроводі начальника оперативного відділу Са-ранського республіканського УКДБ та місцевого кадебіста. Я привітався. Вони відповіли і наказали вести їх до схованки. Услід ішов з лопатою прапорщик. Я оглядався навколо, намагаючись правильно орієнтуватися, бо в зоні відбулися деякі зміни, і боявся промахнутися. Нарешті, підійшли до задньої стіни старого барака, я точно пізнав місце схованки і показав пальцем. Прапорщик обережно копнув кілька разів лопатою і добув чорний згорток. Розпакував, добув зошита і подав високому начальникові. Зошит був чистий від землі. Він перегорнув кілька разів сторінки спереду назад і навпаки, поклав у свою течку і скомандував: “Ходімте!”
Усі пішли за ним. Мене посадили у “воронок” і відправили у Саранськ. Цілий тиждень не викликали з камери, а потім начальник УКДБ по Мордовській АРСР викликав і передав з Москви повідомлення, що моє клопотання про помилування КДБ РРФСР спрямувало до Президії Верховної Ради на помилування. Привітав мене з добрим поворотом справи і сказав, що тепер відправлять мене назад у мою колонію, де чекати на звільнення доведеться не більше трьох місяців. (Президія розглядає справи про помилування раз на квартал).
— Ви добре продумали операцію і добре її здійснили. Коли вас звільнили?
— 1959 року.
— З того часу живете у Москві? Вам не організовували зустрічі з керівництвом НТС?
— Організовували. Я мав таку зустріч… У Бонні в присутності представників совітського посольства та співробітників КДБ. Мої аргументи і присутність представників комуністичної влади не переконали ентеесівців.