Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 99)

Ми розійшлися.

Я знайшов Кравчука. Він саме складав обстругані ніжки для стільців на вагонку. Потім відвіз їх до складального цеху, і ми вийшли з цеху на подвір’я.

— Степане, ти обіцяв докладніше розповісти мені про Кащука.

— Ходімо он у ті стоси дерев’яних брусів і деталей. Сховаємося, щоб менти не бачили, і побалакаємо.

— Ходімо. Ти казав, що він єдиний на всю зону мельниківець.

— Вся повстанська війна пішла під прапор Бандери, і, як я тобі вже казав, всі ми тут бандерівці.

Одне слово, коли Степан Кравчук створював у совітській армії в Середній Азії підпільну групу, то ще не знав різниці між мельниківцями й бандерівцями. Багато у концтаборі таких, які боролися за незалежну Україну і не думали, що колись будуть названі бандерівцями. Різниця між бандерівцями й мельниківцями мала значення в 1940–1941 роках, а пізніше вона зникла.

Мельник і його послідовники в ОУН вважали, що самим Україну не звільнити і треба домовлятися з німцями про співпрацю.

Бандера і його послідовники в ОУН були за те, щоб покладатися на власні сили. Кащук, з яким Степан обіцяв познайомити мене, вважав, що мельниківці були за віком старші й досвідченіші і вони бачили — власних сил не вистачить. Не дуже вони довіряли німцям, але вважали за необхідне пробувати з ними домовлятися, щоб ті визнали ОУН за сторону у війні проти Москви і потім гарантували автономію Україні. 1940 і 1941 року в німецькому вищому керівництві не було одностайної думки щодо українського націоналістичного руху. Начальник генштабу Браухич, генерал Лемніцер, а ще ідеолог нацизму — один прибалтійський німець були за те, щоб українців прийняти за союзників у війні і потім Україні надати повну незалежність. Еріх Кох, Борман були проти, а Гітлер мовчав.

Коли війна почалася, все ще не ясно було, куди схилиться Гітлер. Саме це й роз’єднувало українські національні сили. Як відомо, у квітні 1940 року у Кракові на об’єднаній конференції українських партій був створений тимчасовий революційний уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Коли німці захопили Львів, керівництво українських сил вирішило проголосувати за відновлення української державности. Окрім пропагандивного, цей акт мав чисто тактичне значення — він мав виявити справжні наміри Німеччини як держави щодо України і тим самим покласти край коливанням і роздвоєності в самому керівництві українських сил. У час проголошення відновлення української держави оприлюднили склад тимчасового уряду (що його створили були 1940 року в Кракові) і почали створювати свою поліцію і збройну самооборону.

Через два тижні німці вчинили розгром: заарештували понад 200 керівних українських діячів і запроторили їх до концтабору в Заксенхаузен, багатьох розстріляли. Це була відповідь на українські самостійницькі домагання.

Минуло з півроку, заки ОУН в умовах підпілля поновили свої структури і зв’язки. Оновлений Провід ОУН у квітні 1942 року видав директиву, якою німців кваліфікував за таких же ворогів, як і москалів, і закликав до нещадної боротьби як проти одних, так і супроти інших. Сумніви в середовищі мельниківців розвіялися, і вони перейшли до бандерівців. Мельник із невеликою групою залишився в Чехії, так в Україні мельниківців майже не стало.

Коли почала створюватися Українська народно-революційна армія (УНРА), а з 1942 року — й УПА, то окремі сотні мельниківців були успішно, тобто мирно, підпорядковані бандерівському керівництву ОУН.

— На жаль, і бандерівці не здобули самостійности України. Отже, виникає запитання: чи варто було воювати? Коли б не воювали проти німців, німці б не знищили силу-силенну щирих патріотів. Коли б не продовжили боротьбу і не воювали проти москалів, може б, не загинули б мільйони українців? — скрушно знизав плечима оповідач.

— Далебі, варто було воювати! У 1932–1933 роках українці не воювали проти москалів, а ті заморили голодом мільйонів сім українців, отже мир з нашого боку не робить москалів людьми іншими.

— Кащук отримав 25 років за участь у боївці, поводить себе чесно і жодних вихилясів перед комуністами не робить. Він зовсім не демонструє своє мельниківство і, наскільки я знаю, в нього все менше й менше аргументів на захист мельниківської лінії. Можна сказати, що ми збоку це пам’ятаємо і йому вряди-годи нагадуємо. Він не заперечує, що був мельниківцем, але не доводить, що тепер ним є.

— Може, в чоловіка догматична прив’язаність до колишнього гасла?

— Ото коли з ним говоритимеш, то й спитай.

— Але за кордоном вони й тепер є.

— Старші люди часом зовсім не розуміють ентузіязму молодих, а вся бандерівщина, що складалася з молодшого покоління, відбулася не з розрахунків, а з волі до боротьби.

Донцовське “хочу”, “волію”, “здійсню” — ось філософія цілого цього молодшого покоління.

— На цій основі в післявоєнній Франції розквітнула буйним цвітом філософія екзистенціялізму, суть якого у твердженні, що інстинкт національного самозбереження, національного існування, екзистенції в критичні моменти для нації штовхає найбільш чутливих членів нації до “нерозважливої тверезим розумом необґрунтованої” боротьби. З огляду на вищі закономірності історії людства така боротьба і необхідна, і виправдана.

— А ти, Левку, починаючи боротьбу, хіба надіявся, що доможешся незалежности?

— Ні, було розуміння, що боротися потрібно. Несправедливо, що Україна не самостійна. І цю несправедливість необхідно виправити.

— А ти не думаєш, що дуже багато на себе брав?

— Степане, я міг би це саме питання тобі поставити: що за фантазія створювати далеко від України, в Середній Азії у совітському війську українську націоналістичну організацію!

Отже, не брав я, як і ти, на себе багато. Я знав, що колись давно мої предки йшли в козаки і боролися за Україну. Потім на початку XX сторіччя діди й батьки боролися, потім в середині сторіччя батьки боролися, потім моє, наше з тобою покоління виросло і так само мусило боротися. Роздуми про кращі методи боротьби з бігом часу, з досвідом, стають обґрунтованішими, а починав я з жагучого бажання вступити в боротьбу, підхопити естафету бандерівців і пронести вперед, скільки Бог дасть, до тої риски на хронологічній смузі розвитку історії, на якій чітко, яскраво великими літерами самим Богом написано “НЕЗАЛЕЖНІСТЬ”.

— Ви що тут робите? — закричав старшина, наближаючись до нас. — Ви чого не на роботі?

— Вийшли перекурити, вже йдемо, — виправдовувалися ми, встаючи. Повернулися від мента й пішли в бік цеху. Мент також повернувся і собі пішов далі обходити робочу зону вздовж внутрішньої загорожі з колючого дроту.

Олекса Тихий: “Левку, ти чув тост: “Хай живе москаль на Україні!”

Навесні 1962 року у сьому зону привезли з одинадцятої зони, що у Явасі, Олексу Тихого. Познайомився я з ним вельми просто: він підійшов до мене, спитав моє прізвище і, пересвідчившись, що я і є Лук’яненко, простягнув мені руку для привітання. Це було у робочій зоні. За кілька хвилин ми вже знали, що обоє східняки, одного року народження, вчилися у Московському університеті та інші дрібниці біографії. Перейшли на “ти” і домовилися зустрінутися у житловій зоні після праці.

— Левку, коли ти переїхав з Москви у галицький сільський район, тобі не впала в очі різниця в скованості людей через страх?

— Як не впала? Навіть зразу і то дуже. Від 1953 до 1958 року я жив у Москві. Демократизаторський XIX з’їзд КПРС 1956 року спостерігав зблизька і переживав вельми активно. 1958 року повернувся Україну.

У Києві бував зі службових обов’язків та інших потреб. Надзвичайно яскраво виявляється така річ: у Москві часто гостро критикують місцеві порядки і владу загалом. У Києві критикують місцеві порядки і вельми рідко відважуються критикувати владу. У Львові критикують у вузькому колі, а в сільському райцентрі загалом критика можлива тільки за межами офіційних установ. Те, що дозволено в Москві, не дозволено в Києві, те, що дозволено в Києві, не дозволено у Львові, і те, що дозволено у Львові, не дозволено у райцентрах. Отже, демократичний подув за два роки зовсім не дійшов з Москви до глибин народу. У київських колах інтелігенції, особливо серед письменників, наче чекали відлиги.

— Комуністична система, — продовжив Тихий, — не може існувати в умовах демократії, і вона поступово повертається до своїх звичних диктаторських методів.

— Кого заарештували за слово до 1958 року і кого після, ти тут, Олексо, у концтаборах знаєш краще за мене. А указ 15.05.1961 року загалом безпрецедентний у світовій юридичній практиці — він закону, що посилює кару, надав зворотної чинности. Звісна річ, режим Хрущова — це не режим Сталіна, проте ці режими — варіянти одного й того ж типу диктаторської тоталітарної держави.

— Левку, як міняються настрої людей?

— Зростає розуміння того, що у державі діється щось не те, що мало б, але немає розуміння, як вийти з цього, не такого, як потрібно, становища.

У Західній Україні поширені смутні надії на якийсь зовнішній закордонний чинник. Може, Америка почне війну проти Москви… На сході цього немає і там не знають, чого чекати. Хочуть, щоб настали зміни або від якогось державного заколоту, а може, прийде, нарешті, той керівник держави, який потрібен.

У Західній Україні народ дихає прагненням до самостійности. І коли б вибухнула війна Совітського Союзу з Заходом, то всі готові піти до перших-ліпших національних військових формувань. З Москвою залишилась би малюсінька верства теперішніх секретарів райкомів, приїжджих москалів та інших перевертнів, різних чекістів. Початок такого руху люди пов’язують із Заходом, а не з власною ініціятивою.