Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 94)

Марксизм матеріялізував історію, а в ній має більше значення дух. До української нації національний дух прийшов не з капіталізмом, а від духу трипільців, скіфів, сарматів, антів і волинян, а далі — від усіх інших українських племен. Наша народна культура виявляється в народній архітектурі, оздобленні хат, виготовленні та оздобленні одягу, в народній музиці та пісні, в сімейних та виробничих обрядах — усе це народилося тисячі років тому, розвивалося і вдосконалювалося, але від заміни дерев’яного рала залізним плугом безпосередньо не залежало. Меч дружинника у дванадцятому-тринадцятому столітті поступово відходить, уступаючи місце шаблі, але народ залишається тим самим з його попередньою антропологією й мовою. Вишивка червоною і чорною заполоччю прийшла у наше сьогодення з трипільської доби. Не знаю, коли зародився звичай зустрічати особливо дорогого гостя короваєм (хлібом-сіллю) на вишиваному рушникові, але в кожному разі він виник за докапіталістичної доби. Тобто еволюція національного духу залежить від матеріяльних умов життя народу, але умови ці впливають на нього не так безпосередньо, як опосередковано через особливості етнічного світосприймання й емоції народу.

Соціялістична ідея комуністів не є реальна, тому що вона заперечує духовну суть людини та її приватну власність.

— Як же нереальна, якщо вона вже існує впродовж двох поколінь? — запитую.

— Упродовж двох поколінь вона держиться на примусі, — каже Христинич. — Комуністи бояться зняти примус, бо коли б зняли, соціялізм би луснув і люди повернулися б до ладу з приватною власністю. Внутрішньо він не життєвий, бо суперечить людській природі. Примус же не може тривати сторіччями. Примус можливий в умовах централізації й диктатури, а вони суперечать технічному прогресу.

— Чого, пане Богдане, не може бути соціялістичний лад у незалежній демократичній Україні?

— Демократизм означає свободу економічної діяльности. Це означає, що здібний та роботящий стане багатим, а нездібний і ледачий буде бідним. Демократизація передбачає право бути багатим чи бідним. Вона покладає відповідальність на саму людину. Зникне штучне вирівнювання всіх. Комуністи воювали проти багатих, а бідних зробили ідеялом — це абсурд. Споконвіків наш народ глузував з босяків і хвалився заможним господарством, а московська галайстра багатих (куркулів) знищила, зробила всіх бідними і привчила бідність вважати за норму життя.

— Між іншим, самі комуняки живуть не бідно. Вони просто від людей ховають свою заможність, — зауважую я.

— Тобто подвійна мораль: одна для комуністів, друга — для рабів (рабсили), — править далі Христинич. — Хай робітники (раби) думають, що бути бідним — це добре. Менше будуть ремствувати й бунтувати.

Приватна власність — гарантія свободи. Коли в країні тисячі заводів приватних (чи колективних) власників, то людина має можливість вибирати, куди їй іти на роботу і на яких умовах, а чи загалом вести своє приватне підприємство. У неї є вибір. Коли ж власник один — держава, то в людини немає вибору: вона мусить іти до праці на тих умовах, які держава встановила. Відсутність вибору — рабство. Приватновласницька економіка — конкурентна економіка, а конкуренція — це змагання, що є рушієм технічного прогресу, того в капіталістичних країнах краща техніка і вищий рівень життя людей. Соціялізм — це богодільня, застій, стагнація. Пригадуєте, що писав Джек Лондон про соціялізм?

— Пригадую. Треба було створити відповідний настрій, щоб його сприйняти. Дякую вам, пане Богдане.

— Нізащо. Ви мені також багато цікавого сказали.

Спроба перехитрити чекістів

Минав третій рік мого табірного життя. Я працював у другу зміну. Друга зміна приходила з роботи о другій годині ночі.

О шостій ранку піднімають усіх, окрім другої зміни. Шум у бараці й секції завжди будив мене. Спочатку, коли вперше призначили працювати у другу зміну, я примушував себе не будитись від шуму о шостій годині, або, прокинувшись, робив зусилля заснути. Згодом переконався, що це марнота. Либонь, армійський розклад з його постійною побудкою о шостій ранку і команда до сну о десятій вечора у віці від шістнадцяти років упродовж майже дев’яти років (від 1944 до 1953) так вплинув на молодий організм, що в нього виробився сталий психологічний стереотип, який не піддавався зміні. І я, лягаючи о другій ночі кожного ранку пробуджувався о шостій ранку і вже більше не спав. Спочатку це дратувало. Потім вирішив не дурити себе надією на продовження сну, а вставати о шостій і повністю використовувати додатковий час собі на користь: зустрічався з потрібними людьми, більше читав, конспектував, писав. Під кінець тижня втома від недосипання нагромаджувалась і часом здавалося, що тіло не витримає вертикальної рівноваги і повалиться додолу. Проте, хитнувшись, утримувався на ногах. А мозок все ж сприймав прочитане й запам’ятовував.

Користуючись правом лежати до побудки другої зміни, я взяв книжку і олівця, підтягнув стружкову подушку вище і, влаштувавшись зручно, відкрив черговий том Соловйова “Истории России с древнейших времен”, якого позичив у Богдана Германюка. Перед побудкою другої зміни підходить до мене шнир і тихо каже, що мене запрошує до штабу після сніданку черговий помічник начальника колонії (ЧПНК).

— Я не дочув, — питаю шниря гучно, щоб не входити з ним у якийсь конфіденційний тон, — кажіть гучніше.

— Вас запрошує після сніданку ЧПНК.

— Запрошує? Вони ж завжди викликають? — здивувався я.

— Так, — сказали, що запрошує, — повторив шнир.

— Цікаво? — подивував уголос. — Добре, піду.

Поснідавши, пішов до штабу на зустріч з ЧПНК. Той незвично миролюбним для табірного життя тоном, звертаючись до незнайомого чоловіка, який був у його кабінеті каже: “Це український політв’язень Левко Лук’яненко. Прошу познайомитись”.

Невідомий встав зі стільця, зробив крок до мене і, простягаючи руку для привітання, назвав себе: “Євген Дивнич, з Москви”.

Він був трохи вищий за середній зріст, чисто виголене обличчя світилося вгодованістю і здоров’ям. На ньому було дороге осіннє пальто, красиво оздоблене світло-коричневим хутром. Поруч на стільці лежала дорога пижикова шапка та великий шкіряний коричневий портфель. Я простягнув руку назустріч.

— Моє завдання, — звернувся ЧПНК до обох, — познайомити вас. Далі ваша справа, говорити в цьому кабінеті чи йти в інше місце.

— Мені сказали, — мовив до ЧПНК Дивнич, — що я можу сам обрати будь-який з вільних кабінетів для нашої бесіди.

— Так, ось по коридору вибирайте.

— Ходімте! — запропонував Дивнич.

— Ходімте! — погодився я. І ми вийшли з кабінету ЧПНК.

— Ми могли б піти й по зоні, — продовжив Дивнич, — але нас перебиватимуть знайомі і нам не вдасться побалакати, тому я хотів би сісти в якомусь кабінеті. Пропоную вам обрати.

— Гаразд, ходімте в цей, — запропонував я. — З огляду на підслухування, додав: — То вони всі, мабуть, однаково обладнані…

Дивнич не відповів. Зайшли до кабінету.

— Де ви сядете? — спитав мене.

— Та байдуже, — відповів я і сів на стілець біля столу. Дивнич сів на інший стілець.

— Хто ви і чого приїхали в зону? — питаю його.

— Я старий член НТС (Народно-трудовий союз), був засуджений і довго сидів у концтаборах і добре знаю контингент українських націоналістів. Мене звільнили, і я поселився у Москві. Захотів приїхати в зону і поговорити з українськими націоналістами. Дозволили. Я просив назвати двох чоловік у цьому сьомому таборі, які могли б говорити відверто. Назвали вас і Трохима Шинкарука. Ви можете відмовитися від розмови, і ми зараз розійдемося. Але якщо погодитеся на розмову, то хотів би, щоб розмова була відверта.

— Я готовий розмову почати. Проте попереджую, що можу в будь-який момент без жодного попередження її обірвати, піднятися й піти геть.

— Так, так, ясна річ.

— Вам ЧК дозволило зайти в політичну зону. Це означає, що ви працюєте в ЧК?

— В ЧК не працюю.

— Співпрацюєте з ЧК?

— Давайте до цього підійдемо поступово.

— Тему бесіди зі мною для вас розробили в ЧК?

— Ні, я її обдумував сам.

— Але погоджували з ЧК?

— В загальних контурах.

— Хто ініціятор вашої поїздки сюди?

— Я.

— Кому більше потрібна інформація від мене й Шинкарука: вам чи ЧК?

— Мені.

— Як ви думаєте ділитися інформацією з ЧК?

— Я змушений буду інформувати КДБ про нашу зустріч, але характер інформування залежить від мене.

— Тобто ви її просієте і частину залишите собі, а частину доповісте?

— Так, може бути.

— Ви подасте ту, яка характеризує мене з найбільш антидержавного боку?

— Не обов’язково.

— А якщо нашу розмову записують і ЧК, порівнявши запис з вашою інформацією побачить, що щось важливе ви не сказали, вони запідозрить вас у подвійній грі?

— Думаю, що так не буде.

— Тобто ЧК вам так довіряє, що воно не стане організовувати запис нашої розмови?

— Ви перебільшуєте технічні можливості КДБ.

— Мабуть, інше вас заспокоює: ви нічого з нашої бесіди не приховаєте від ЧК? А може, ви самі з диктофоном, так би мовити, на допомогу власній пам’яті?

Дивнич підхопився зі стільця, простягнув руку до портфеля, кажучи:

— Або візьміть його перевірте, або я винесу його з кабінету.

— Не треба. Хай стоїть. Мене підслуховування не вельми турбує. Воно неприємне і небажане, але не лякає. Поставимо на цьому крапку. Краще скажіть таке: у вас українське прізвище, ви, мабуть, українець, а НТС — це російська шовіністична організація. Вона бореться проти комуністичної влади, але за імперію. Російську імперію вона хоче мати не комуністичною, а християнською з капіталістичною економікою. Тобто це люта антиукраїнська організація, а ви українець, її член?