Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 92)

— Куди це подінете? — питаю.

— Відвезу в котельню. Хай спалять.

— Дивітеся ж, не роздавайте людям!

— Та що ви — усе знищу! — твердо запевнила.

Було це після XIX хрущовського з’їзду КПРС. Вони тоді вирішили трохи зменшити безсовісну одіозність так званої літератури соціялістичного реалізму. Ви ж, либонь, чули, що після XIX з’їзду Шолохову дозволили поїхати за кордон. Його там спитали, що таке метод соціялістичного реалізму. Він відповів: це метод, який виправдує комуністичну дійсність. Я не розумію Шолохова. Що означає така оголена правдива відповідь? Або він теоретичний анальфабет і зовсім не читав теорії соціялістичного реалізму, або він політичний диверсант і, користуючись нагодою, вирішив дати під саме дихало комуністичним теоретикам літературного методу соціялістичного реалізму.

— Пане Левку, — каже Леонюк, — ми щойно говорили про неокласиків Філіповича, Драй-Хмару, Зерова, Бургардта (Клена), Рильського. Перших чотирьох москалі знищили, Рильський залишився живий і прославляв Сталіна. Коли настала хрущовська відлига, він відразу взявся оприлюднювати заборонених авторів. Мав великий авторитет і зробив так багато за 1956–1957 рр. та першу половину 1958 року, як ніхто б інший не зробив. Який варіянт був би найкращий для України: так, як сталося — бо ж після 1956 року було кому скористатися віддушиною і надрукувати багато раніше заборонених авторів, чи краще б у 30-х роках розстріляли всіх неокласиків? У другому випадку нікому було б писати. “Із-за гір та з-за високих сизокрил-орел летить…” — та інші холуйські вірші про Сталіна?

Його, Рильського, окупанти зробили рупором української інтелігенції, і цей рупор на весь світ вихваляв становище в Україні. А не було б його, світ би знав, що винищена вся творча інтелігенція, отже, Україна не вільна, а колонія. Колонії допомагали б стати незалежною державою, як допомагали іншим десяткам і десяткам колоній стати самостійними.

— Ви знаєте, — кажу, — Юрко Литвин, з яким я постійно обговорюю літературні проблеми, ставить питання руба: свідомий пишучий український патріот (націоналіст) не повинен співпрацювати з окупаційною пресою, тобто він повинен не друкувати своїх статей будь-якого змісту в газетах окупаційної влади. Він питає:

Як ставиться радянська влада до тих українців, які друкували свої статті в українських газетах, що виходили за німців? І відповідає: називає їх зрадниками, зовсім не входячи в зміст статей. Самого факту друкування статті в окупаційній пресі достатньо для звинувачення у зраді. Цей самий аршин Литвин прикладає й до московської окупації України: кожний українець, що друкує свої статті в радянській комуністичній окупаційній пресі, є зрадник українських інтересів. Якщо ви поділяєте цей підхід Литвина, то тут і відповідь на питання про ставлення до неокласиків.

— Він правий, — каже Христинич. — Чіткість принципів — велика справа. Вона вберігає від блуду й коливань.

— Думаю, що зло, яке Рильський завдав Україні, — каже Гасюк, — значно більше від того добра, яке він зробив Україні після XIX з’їзду КПРС.

Леонюк по суті з Гасюком погодився.

— Позиція Литвина, — продовжив я, — красива своєю простотою і ясністю. І все-таки я прихильник іншої тактики. Німці були недовго в Україні, тому не співпраця з їхніми газетами — це короткий період часу. Зовсім інша справа московська окупація. Журналіст, а особливо, письменник — це дар від Бога (чи природи). Письменник мусить творити, як жінка мусить родити. Можна примусити одного-двох не писати твори, але примусити всіх — неможливо. Їх можна примусити помовчати два-три роки, але примусити замовкнути назавжди — це вбити те, чим Бог обдаровує далеко не багатьох людей. Шкода, що Україна так довго під окупацією, але не можемо ігнорувати людську природу. Якщо ми будемо ухвалювати рішення проти людської природи, такі рішення не будуть виконані. Я рішуче і категорично проти творення і публікації антиукраїнської ідейної отрути, але я не проти публікації в окупаційних періодичних виданнях патріотичних статей.

— І тоді, — кинув Христинич, — комуністи скажуть: ми — демократи, дозволяємо друкувати в наших газетах критичні статті. І це показує комуністичний режим у пом’якшеному вигляді.

— Кому показує?

— Закордонню.

— Закордоння має про Союз різну інформацію, а нам важливо казати правду нашим людям, а наші люди, читаючи совітські газети, вишукують у них краплинки критичної думки, і якщо знаходять — раді. Будучи самі в тихій опозиції, вони раді зустрічати опозиціонерів і на сторінках газет.

— Давайте, — запропонував Гасюк, — повернемося до неокласиків. Тож як ви, Левку, думаєте, було б краще, коли б і Рильського знищили, як знищили інших неокласиків?

— Для мене всі ці проблеми вельми складні, бо я бачу їхню передісторію, зміст і наслідки, і позаяк одне пов’язане з іншим, то й важко дати отак собі однозначну відповідь, проте, якщо ви вимагаєте короткої і однозначної відповіді, то вона така: краще б і Рильський пішов разом з іншими на Соловки.

— А які сумніви щодо правильности такої відповіді? — питає Леонюк.

— Спочатку обґрунтую свою відповідь, а потім викладу сумніви, — відповідав я. — Москалі розбили армію УНР і окупували Україну. Окупація — це зґвалтування нації, це акт несправедливости. Розуміючи, що українці хочуть незалежности, москалі ніколи не організовували демократичні вибори і не поставили свою владу на суд народу, тобто вони відчували себе окупантами і ворогами українського народу. Це — перше. Друге: перед світом комуністи виставляли свою владу як владу робітників і селян, владу трудящого народу, владу справедливішу за всі види влад, що досі існували в світі. Факти з життя совітських народів мали підтверджувати правильність їхньої Марксової і Ленінової теорії, поширення якої у світі вони організували у небачено широченних масштабах. Ви ж розумієте етапи реалізації московської стратегії підкорення світу: навіювання марксизму-ленінізму (соціялізму) громадянам інших держав, потім створення на базі цієї ідеології соціялістичних і комуністичних партій, потім з допомогою Москви і для Москви захоплення ними влади. Усе це краще, тобто ефективніше можна робити, якщо в Союзі питання національне вирішено справедливо. Тому маскування дійсности було стратегічно важливим завданням. Москалі самі не могли говорити світові, що Україна задоволена владою і процвітає в Союзі РСР. Треба, щоб це говорили українці.

Група неокласиків, як ми знаємо, сформувалася 1922 року. Паралельно існувало чимало інших літературних і мистецьких об’єднань. Москалі всіх їх поставили перед вибором: соціялізм (комунізм) або смерть. Не так прямолінійно й категорично, але по суті справи саме так. І сотні талановитих людей розстріляли, а ще більше примусили служити собі. Із неокласиків усіх репресували, окрім Рильського. Усі вони — видатні таланти, тим-то про них більше говоримо, їх знищували як носіїв української самостійницької ідеї, а звинувачували в захисті буржуазних експлуататорських класів. Залишили Рильського, Тичину, Сосюру. Вони, особливо Тичина й Рильський, були рупорами, що трубили на весь світ від імени українського народу і виправдовували московський геноцид української нації — це їхня зовнішньопропагандивна функція. А всередині України вони робили ще більше зло: представляли чужу окупаційну владу за свою. Вихваляючи владу, виправдовували її репресивну політику. Виправдовуючи репресії на національній основі, вони вбивали в нашому народі ідею незалежного існування, ідею державної незалежности і тим посилювали окупаційний режим і послаблювали національний інстинкт самозбереження.

Виправдовуючи репресії на класовій основі, вони сприяли знищенню найенергійнішої частини селянства, чим сприяли погіршенню біологічної расової природи нашої нації. Як письменники — це категорія українців, що у простого народу користується авторитетом, вони своєю зрадницькою поведінкою штовхали мільйони українців до зневіри в можливість своєї державности, штовхали до примирення з чужою владою. Більше того, вони стирали грань між москалями й українцями у мовному, культурному і загалом духовному плані, сприяли русифікації й переходу мільйонів українців у стан московитів. Коли б не було рильських, самі москалі не могли б завдати Україні такої величезної шкоди.

— Це логічно, — каже Гасюк, — тому ми такої думки.

— Тепер, — продовжив я, — послухайте міркування в іншій площині. (Не в тій методі, коли сказав “так”, потім сказав “але” і після цього обґрунтовує цілком протилежну думку.) Ні, Рильський скоїв величезне зло проти української нації, виправдання немає, і того було б краще для народу, коли б він згинув разом з іншими на Соловках.

Я хочу зараз говорити в тому плані, що незалежно від нашої волі Рильський залишився живий, не спився, а був активний упродовж чотирьох десятиріч. Деспотія нищить таланти, (що між іншим, львів’янин Михайло Рудницький у праці “Письменники зблизька” вельми добре показав). Рильський же як поет майже не деградував на відміну від повної деградації Павла Тичини. У всякому разі він зробив величезну послугу українській літературі своїми чудовими перекладами з польської. Цей його внесок не можна недобачати і не можна недооцінювати.