Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 91)

— Майже такі взаємини були в мене в час попереднього слідства, — зауважив я. — Навіть тоді думав, що розповідаючи слідчому про різні побутові труднощі, виправдовуюся, чого став створювати підпільну організацію. Мені хотілося, щоб влада, яка винувата у тих труднощах, відчула свою вину, відчула, що вона сама штовхала мене на шлях цієї боротьби. Ясна річ, на вершині взаємин Україна —Росія нічого змінити не можна, бо той рівень надіндивідуальний і його мусимо прийняти як об’єктивну реальність, що дана нам незалежно від нас в об’єктивній реальності. Але щаблем нижче є сила-силенна різних побутових, мовних, культурних та інших проблем, які могли б не штовхати до боротьби за самостійність України, коли б влада їх розв’язувала по-іншому. Хоча, якщо бути чесним, то й тут є хитрість — спроба справді принципову й послідовну позицію приховати за дрібніші проблеми.

— Всякий слідчий, — продовжив Христинич, — прагне встановити зі звинувачуваним нейтральну атмосферу, щоб не було напруження, яке виникає між людьми, коли не в’яжеться розмова, коли обоє мовчать і те мовчання перетворюється в нестерпне. І я створював своєму слідчому таку нервову напругу. Відповідав на його питання, як сам знав і як вважав за потрібне. Пробує зі мною заговорити “по-людському”, а я мовчу. Він говорить-говорить, потім замовкне і чекає, щоб я якось зреагував, щось відповів, а я мовчу зовсім або буркну якесь односкладове слово і замовкну. Уявіть собі атмосферу в хаті, коли зійшлися п’ять-шість осіб і всі мовчать. Не навмисно мовчать, а не знають, з чого почати і як заговорити. Кожен страшенно хоче, щоб хтось інший заговорив, заговорив про будь-що, аби не мовчав, але все не так. І тоді взаємне напруження примушує усіх червоніти від сорому, від своєї недотепности і кожен ладен крізь землю провалитися. Так ото слідчий знову пробує мене розговорити, а я знову мовчу. Жахлива атмосфера, яку створив навмисне. Бачу, що внутрішньо він страшенно мучиться, йому до краю незручно, а я мовчки дивлюся на нього й думаю: “Тобі незручно! Ну й хай буде незручно! Чого маю знімати твоє психічне напруження?! Що ми рівні з тобою чи що? Ти — кат, я — жертва. Не чекай від мене людського ставлення, коли прийшов в Україну не з людськими намірами”.

І ще одне, друже Левку, психологічне явище. У взаєминах двох ти є той, кого спостерігають, чи той, хто сам вивчає слідчого? Це принципово важливо. Якщо ти вивчаєш, спостерігаєш, а не тебе вивчають, тебе спостерігають, то можеш нав’язати свою волю іншому. Ти його ставиш в позицію, коли він повинен виправдовуватися.

— Зіткнення поглядів, — зауважив я, — це прямий герць. Але ще є голова, і вона ставить перед собою питання, яке враження про себе я хочу створити у цього психологічного конкурента: людини розумної, ідейно добре підкованої, незламної волі, твердої, упертої, непохитної чи, навпаки, покладистої, лагідної, поступливої? Що важливіше у цей момент: показати силу характеру і свою перевагу чи подумати про майбутнє рішення, яке ухвалюватиме “хтось”. І може, краще цьому “хтось” поступово навіяти про себе думку як про людину, з якою можна буде колись у майбутньому й порозумітися. Як бачите, є різні проблеми: проблема вияву сильнішої волі через пряме зіткнення поглядів, і проблема, як перемогти за допомогою хитрощів. Хай людина робить те, що для неї важливіше і хай досягає тої перемоги, яка для неї важливіша — у першому випадку поставити своє “я” вище суперникового, у другому — перемогти ворога.

Так, друже Богдане, погляд страшенно багато виражає. Коли я хочу когось у чомусь переконати, то дивлюся йому просто в очі і викладаю свої аргументи. У цьому разі кожен свій аргумент я ніби своїми очима крізь його очі заганяю йому мозок, мов цвяшок. А часто буває інше. Слухаю людину. Вона каже таке, з чим я зовсім не погоджуюся. Коли б дивився їй в очі, то не зумів би приховати свою незгоду, вона б відчула і розгубилася, скоротила б мову чи змінила б аргументацію, а коли мені хочеться не збивати її, а вислухати, щоб краще зрозуміти, відвертаю очі і даю людині спокійно виговоритися до кінця. Це буває часто, навіть вельми часто.

— Чого так? — запитує Христинич.

— Того, — відказую, — що я вивчаю контингент політв’язнів. Хочу знати і українців, і литовців, і естонців, і латвійців, і москалів, і євреїв і інших. Це ж непересічні люди. З мільйонів совітських будівників комунізму вони виділилися, тобто не піддалися ідейному забамбулюванню й відважилися піти проти держави. Мені хочеться знати їхні ідейні переконання, рівень інтелектуального розвитку. Це мені важливіше, ніж у кожному конкретному випадку показати свою сильнішу волю чи більші знання. Зрештою, доводжу свою перевагу розумом, але не намагаюся поставити їх нижче від себе своєю волею.

— Так, це все цікаві й складні речі. Згодиться це ще колись чи не згодиться, а знати варто, — зауважує Христинич.

Ми ще не раз поверталися з ним до цієї теми.

Після Христинича познайомився з Володимиром Затварським, чоловіка з темпераментом, різкого, безкомпромісного. Коли, бувало, розповідали, що львівські кадебісти в час слідства до їжі додавали якусь хімію, яка розвивала абулію (безвілля): байдуже ставлення до себе, до справи і до всього на світі, що в такому стані у протоколах попідписували далеко не те, що казали, що хотіли, то він кепкував. Мовляв, шукаєте тепер виправдання, чого вибовтували на слідстві те, що слід було б не виказати. Його колеги по “Об’єднанню” Леонюк, Гасюк і Христинич багато читали. Він не цурався газет і журналів, але на читання дивився як на третьорядну справу, на яку можна тратити час, коли немає ніякої іншої справи. Іншою справою для нього були дискусії з різними людьми, в основному з молоддю зі східних областей України. Він розповідав (і мені найбільше) про підпільну боротьбу, про усілякі конструкції бункерів (криївок), про структури підпільних організацій, про способи конспірації та інші тонкощі партизанської й підпільної боротьби.

Одного приємного сонячного дня, коли вперше стало так тепло, що можна було вийти з барака без куфайки, походити й подихати свіжим повітрям, я наздогнав на трапі Затварського, вдарив долонею його в плече й привітався:

— Здорові були, пане Влодку!

— Добридень, пане Левку!

— Куди вас несуть ваші ноги?

— Не зовсім конкретно знаю, куди саме, але достеменно знаю, що вперед.

— А що, як повернемо на стадіон?

— У мене небагато часу, бо маю готуватися до праці, проте ходімо трохи походимо.

Ми попрямували в бік стадіону.

— О! — вигукнув Затварський. — Ондечки йде Шухевич. Ви вже познайомилися з ним чи ще ні? Він позавчора приїхав з Володимирського централу.

— Ні, ще не познайомився. Ви були з ним знайомі раніше?

— Майже незнайомий. Коли мене привезли в цю зону 1960 року, його хутко забрали й відправили у Володимир. Ми встигли поручкатися — ото й усе. Ходімте, познайомимося ближче.

— Слава Йсусу Христу! Добрий день! — привіталися ми до Шухевича.

— Навіки слава! — відповів Шухевич.

— Пане Юрку, хочу познайомити вас із Левком Лук’яненком. Він юрист зі східної України. Має 15 років.

Шухевич потиснув руку Затварському, відтак мені.

— Чув, — каже, — про вашу організацію в тюрмі. Радий буду тут ближче познайомитися.

— Мені також, — відповів я, — про вас багато доброго розповідали, отже, радий нагоді познайомитися особисто.

— Ви куди прямуєте? — питає нас обох. — Я йду до п’ятого барака. Маю там зустріч.

— Ми йдемо на стадіон.

— Гаразд, до зустрічі!

Ми гречно розпрощалися з надією на скору зустріч.

Територія стадіону була позначена загорожею: стовпчиками, заввишки сантиметрів 60–70, до яких були прибиті поперечні жердки.

На ці жердки зручно спиратися. Коли вийшли з-за барака, то спостерегли у другому кінці трьох в’язнів — що приємно вразило — посправників Затварського, Леонюка, Гасюка й Христинича. Підійшли. Привіталися. Побалакали про повернення Шухевича з Володимирської в’язниці та інші дрібні новини. Затварський подався у своїх справах, а я ще лишився.

— Пане Левку, — звернувся Леонюк, — ви читали в “Літературній Україні” вірші Степана Олійника?

— Ні, ще не читав. А що?

— Він дрібний віршомаз, — каже Гасюк, — і на цей раз, як не дивно, немає холуйства.

— Шановні друзі, я не дуже себе труїв комуністичною блювотиною, але зі Степаном Олійником маю трохи ближче знайомство, — почав я. — Сталося це так. 1957 року проходив юридичну практику в Теплицькому районі Вінницької области. Якось зайшов до районної бібліотеки. Дивлюся: посеред великої кімнати величезна купа порваних книжок. Бібліотекарка діставала книжку за книжкою з полиць, заглядала в довгий список і одну книжку знову ставила на полицю, другу рвала й кидала на купу. Я питаю: “Що ви робите?” Каже: “Вилучаю книжки відповідно до цього списку, який учора отримала з райкому партії”.

— То така велика кількість?!

— А їх тут таких багато зібралося, — мовила з якоюсь огидою.

Я проглянув кілька штук і кинув на купу. Дивлюся, аж зверху книжка Степана Олійника. Невеликого формату. Збірник поезії сторінок, може, на триста. Розірвана пополам. Переглянув кілька сторінок навмання. Прочитав про мудрого Сталіна, про КПРС, про московські рубінові зорі. Кажу бібліотекарці уїдливо з презирством: “Поет іще живий, а поезія його вже здохла! І сам міг би здохнути?” Плюнув у книжку і пожбурив її на велику купу. Бібліотекарці мої слова явно сподобалися, бо вона посміхнулася, штовхнула купу носаком і тихо лайнулася одним коротким словом — здається те слово було “гівно!”.