Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 86)
— Цікаво! Цікаво! — в один голос вигукнули захоплено ми з Литвином. — Але ж скільки треба було побити собак, щоб наділити кожну групу повстанців пуделком з собачим кров’яним порошком?!
— Та зовсім небагато, — відповів Пірус. — У кожному разі для цього собак вистачало.
— Пане Василю, — питаю його, — а як ви почувалися, наприклад, у бункері?
— Панове козаки, людина має дивну властивість — вона вміє перемикати всю свою нервову систему з одного ладу на інший, наприклад, з мирної праці на війну. І коли вона на війні, то діє і почуває себе так, як необхідно для ведення війни. Смерть стає чимось ніби нормальним. Ви знаєте, що смерть завжди несподівана. Коли людину поранили, то вона живе. Рана може призвести до смерти, але отой перший удар несподіваний. Набагато гірше, коли про смерть знають наперед. Уявіть собі картину: сидимо ми семеро повстанців у криївці. Ще не зима. Ми сховалися від великої облави, щоб після того, як червонопогонники пройдуть, вилізти зі схованки і або вдарити їм у тил, або піти, куди накаже сотенний.
Раптом один помічає, що інший пахне землею. Він принюхується — так-таки сусід пахне землею. Мовчить. Нікому про це не каже. Потім другий починає водити по криївці носом і принюхуватися, потім третій, четвертий. Нарешті, всі все зрозуміли: повстанець Сокіл пахне землею. І сам Сокіл починає нюхати то земляну стіну криївки, то свої руки і все своє тіло — так, переконується, він справді пахне землею!
Ми здогадалися, що це означає. Коли це сталося вперше, повстанець згинув на третій день від початку того земляного духу. Коли смерть повторилася кілька разів на третій день після запаху землі, ми твердо засвоїли прикмету: якщо від повстанця повіяло землею, на третій день його не стане!
І ось ми семеро сидимо в криївці і раптом двоє запахло землею. Дивимося на хлопців, вони намагаються не дивитися нам в очі. Ніхто не знає, як це станеться. Всі готові до бою, але коли не знаєш, звідки чекати нападу, і це триває днями, тоді в душу починає заповзати сумнів. Уявляєте, сидимо поруч з двома нашими побратимами і дивимося на них як на мертвих, а вони ж живі! І чекання смерти застилає всі інші почуття і всілякі інші думки покинули голову окрім однієї — смерть: якою вона прийде? Жах! Кожен починає вигадувати слова розради, і кожен не чує і не вірить їм. Всі знають: оцих двох побратимів на третій день не стане. Жах посилюється тим, що ми нічого не робимо, а просто сидимо в криївці й чекаємо на повідомлення від зв’язкового. Двоє приречених сиділи в різних місцях. Один піднявся, підійшов до другого: “Якщо вже наша така доля, — мовив, — то будемо поруч”. Другий сумно посміхнувся, трохи посунувся й відповів: “Сідай, дорогий побратиме!” Переночували. Минула перша половина третього дня. “А може, минеться,” — хтось подумав уголос. І тут нараз жахливий вибух. Стіну криївки шматануло, порвало, жбурнуло разом з нашими двома через криївку до протилежної стіни. На нас посипалася земля. У ніс тхнуло їдким димом амоналу. Посліпли й поглухли. В очах іскри, й колами розходяться білі яскраві хвилі. Щось боляче-боляче штиркнуло у вушні перетинки і дзвенить, дзвенить. Дихальне горло спазмом заткнуло, бо ж не можна дихати амоналовим димом. На якийсь час усе навколо заглухло і ти наче кудись провалився. Потім поволі дим рідшав і давав потроху дихати, у вухах ущухав дзвін. Ми почали ворушитися, оглядатися навколо себе й допомагати один одному викараскатися з-під кілків, патиків, грудок землі, розкиданих предметів і такого-сякого вояцького майна. Скидали землю з наших приречених побратимів. Сподівалися кожну мить нападу москалів. Їх не було. Не було за п’ять хвилин. Не було за годину. Тим часом почали розуміти, що з нами трапилося.
Бомба впала біля нашої криївки і залізла в землю приблизно на метр-півтора від стіни, біля якої сиділи наші побратими. Вибухом зламало стіну і поламало стелю. Кусок бомби розрихлив землю і протяв її великим бічним куском з дуже гострими зубами. Ця скалка прорвала одному з приречених правий бік, а другому лівий. В одного прорив великий. Скалка порвала печінку й кишки. У другого не глибокий прорив, але довгий. Перший швидко помер від рани, а другий — від втрати крови. Нас п’ятеро залишилося живими. Понабивало більші й менші синяки й гулі, дехто поохкував з тиждень, але, зрештою, залишилися придатними для продовження війни.
До ночі москалі нас не турбували. Ми поховали наших побратимів та й перебазувалися на запасний постій. З часом з’ясували таке.
Через свою розвідку чекісти довідалися про існування криївки у нашому ліску. Точного місця вони не знали. І спрямували літак скинути кілька бомб туди, де криївки могли б бути. По суті справи — навмання. На біду, одна з бомб і впала біля нашої криївки.
— Навіщо другий підсів до першого?
— Прецінь, так мало бути.
“Ти справді віриш у силу клятви?”
А десь за пару днів я зустрів Шинкарука, щоб побалакати про Савченка, й питаю:
— Трохиме, знаєш, що я дуже навіть здружився з Володимиром Савченком. Він допитливий хлопець-східняк і, потрапивши до концтабору в середовище різних людей і різних ворогів комуністичної влади, засипає мене запитаннями і з історії України, і з повстанського руху в західних областях, і з мого життя й навчання у Москві тощо. Я із задоволенням проводжу з ним вечори і розповідаю йому все, про що заходить мова. Між нами встановилися взаємини симпатії, і хочу скористатися дружніми почуттями, щоб від його початкового демократичного ідеалу перейти до національно-визвольного і зробити з нього українського патріота. Він розповідає мені про ваші взаємини. І натякнув, що ти хотів його підвести до складення присяги на сокирі…
Вловивши в погляді Шинкарука деяку розгубленість, я додав:
— Не турбуйся, з моїх вуст ніщо ніколи не виходить таке, що не має виходити.
— Левку, уточни, як саме він про це тобі казав?
— Для чого тобі знати його точні слова, щоб йому їх повідомити і звинуватити його за те, що він розповів мені? Я не скажу цього тобі, бо не хочу, щоб ти його звинувачував. Краще скажи, справді віриш у силу клятви?
— Глибоко вірю. Усі, хто вступав в ОУН, складали присягу. Цей ритуал мав (і має) величезну силу. Його людина пам’ятає і почуває гордість, що не порушує, і коли відходить, почуває докори сумління.
— Думаю, що присяга присязі різниця. Одна справа, коли взяли хлопця до армії, вишикували роту, і кожен солдат по черзі читає текст з однієї й тієї ж сторінки перед ротою. Тут у хлопця вибору немає, і він до присяги ставиться як до формальности і після прочитання тексту жодних моральних зобов’язань в душі не почуває. Зовсім інша річ присяга в антидержавній формації, наприклад в УПА, чи в якійсь іншій більшій чи меншій групі. Тут зовсім інші обставини. Перше питання, що тут виникає, на який час людина має поклястися боротися проти держави, на все життя чи на якийсь термін?
— Пане Левку, ти так зразу ставиш питання на всю глибину і однозначно, а присяга може мати різний зміст. У тексті присяги ОУН є слова: “Здобудеш самостійну Україну, або згинеш у боротьбі за неї”. Тут людина клялася життям на досягнення мети. А коли створюється група, у ній члени переважно дають присягу не зрадити групу. І коли група провалилася не з вини якогось члена і перестала існувати, то не діє і присяга.
— Трохиме, я думаю, що проблема присяги чи клятви має ще й важливий ідеологічно-моральний чинник. Щоб був сенс у присязі, треба, щоб людина дозріла ідейно, щоб добре розуміла суть проблеми, яку група береться розв’язувати, щоб дозріла морально, аби людина відчула в тій ідеї велику моральну цінність і готова була відстоювати за особистими внутрішніми переконаннями разом з іншими моральними цінностями. Думаю, що Савченко не готовий до присяги ні ідейно, ні морально. Ти, як людина у всіх відношеннях сильніша за Савченка, можеш примусити його до присяги. Але він зневажить її, щойно ти зникнеш з його горизонту. Щоб овоч достиг, потрібен певний час.
— Сталь гартують зануренням розпеченого заліза в холодну воду. Мені потрібні стальні люди. Ти дієш як педагог, я дію як революціонер. І я знаю, що рішучість і потужна психічна енергія швидше гартують людей, аніж поступове навчання.
— Гаразд, Трохиме, діймо кожен своїм методом. Юрко Литвин сказав мені, що ти пишеш вірші. Прочитай щось.
— Довге чи коротке?
— Щось політичне і щось ліричне…
— Добре. Слухай.
Відповідь хижаку
— Чудовий вірш!
— У нас сьогодні не вечір поезії, тому на закінчення прочитаю тобі оцей.
Побажання
— Трохиме, прочитай ще бодай одного вірша!
— Слухай.
Нескінчена дума