Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 88)
— Маріє, вилазь з-під ковдри й розпалюй в печі, — мовив сухо до дружини. — Людям треба нагрітися. Бачиш, в якому вони легкому одязі.
І звернувся до втікачів:
— Звідки ж ви тут? Що за біда вас привела сюди?
Втікачі заповзялися плести небилиці, що вони, мовляв, їхали сюди на побачення до своїх ув’язнених родичів, але їх по дорозі пограбували, і вони відстали від поїзда й заблудилися. Старий мордвин удавав, що їх уважно слухає, а насправді прислухався, коли надійдуть менти, бо ж повідомив їм без жодних зволікань.
Втікачі все ще ляскали зубами від холоду, коли хату оточили солдати. А до хати заскочили три менти з пістолетами напоготові.
— Руки догори, обличчям до стіни впритул, руш. Руки за спину! — скомандував офіцер. Два інші менти миттю накинули кайдани на їхні руки.
— Уперед, в зону, в бур ходом руш! — гаркнув офіцер.
З доповіді мордвина адміністрація концтабору довідалася про втечу, підняла на сполох ментів і солдат і блокували можливі шляхи виходу за межі Сосновки. Упродовж години зловили інші дві пари в’язнів. Далі почався садизм: замість швидко привести в бур, заарештованих кілька годин тримали на лютому морозі, доки вони не повідморожували вуха, руки, ноги. У такому стані привели в бур, через день етапували в село Барашеве в лікарню, де хірург повідрізав відморожені частини тіла: кому пальці на ногах, кому на руках, кому вуха, а одному цілу кисть руки.
На крики обурення в’язнів з такого садизму, менти відповідали коротко: “Не треба тікати. Бач, чим закінчується спроба тікати!”
Довго ще в’язні згадували цю історію як взірець підготовки до втечі і як невдачу, що зумовлена не якоюсь їхньою помилкою, а воістину ударом долі з небес. Бо на другий день після їхнього провалу, знову почалося швидке потепління, яке плавно перейшло в теплу весну. А високий, тонкий як жердка, Форсель почував деяку ніяковість, що не пішов разом зі своїм карельським побратимом, проте всі наочно бачили, що просто йому на небі написана інша доля.
Микита Слюсар
Паросилове господарство (ПСГ) розташовувалося в правому дальньому кутку робочої зони. До нього входила парова електростанція, теплова станція, що обігрівала гарячою водою робочі цехи та наші приміщення, слюсарна майстерня, сушарня. Тут же була ливарня, що виливала з чавуну радіатори водяного опалення та інші прості форми чавунного лиття. Після електростанції, на якій підвозив до котлів вугілля, мене перевели підносити вугілля на теплову станцію. Тут я особливо зблизився з Ярославом Кобилецьким. Потім мене перевели в слюсарну майстерню, де працював під керівництвом Микити Слюсаря з Тернопільщини.
Микита Слюсар виправдовував своє прізвище: був справді талановитим слюсарем. З верхніх обоймів валниць умів робити такі чудові бритви, яких не робив, напевне, ніхто в зоні. Навчив гартувати стальні заготовки і мене. А сам, бувало, так відточить жало бритви, що покладе волосинку з голови на жало, дмухне і волосинка розлітається навпіл!
Слюсарна майстерня двома глухими стінами виходила до кутка колючих огорож з вартовою вежею, а дві інші стіни з вікнами обернені до зони. Через вікна було видно наближення мента, і тому завжди можна було приховати виготовлені бритви, які Слюсар час від часу робив для когось із своїх старих знайомих і, як я здогадувався, для когось із вільнонайманих чи ментів в обмін на цукор чи іншу поживу.
Я розповідав Слюсареві про свою судову справу та своє розуміння неминучости розвалу СРСР і перемоги українства. Розпитував у нього про його справу. Слюсар — вельми доброзичлива людина, ніколи гостро нікого не засуджував, але розповідати про себе не хотів. З коротких реплік я зрозумів, що він отримав 25 років ув’язнення за вбивство двох жінок зі східної України. Їх прислали вчительками, але насправді вони пройшли чекістську школу підготовки боротьби проти українського повстанського руху, і викладання в школі було прикриттям їхньої розвідувальної діяльности. Служба безпеки ОУН слідкувала за всіма приїжджими. Коли були перші підстави для звинувачення у співпраці з КДБ, їх попередили. Вони принишкли. Одна перейшла в сусіднє село. Та незабаром відновила свою активність. За кілька років СБ зібрала велике досьє про їхню співпрацю з окупантами, і тернопільська обласна референтура СБ присудила їх до страти. Це рішення й виконав Микита Слюсар. Тоді йому було 19 років.
Як сам він пройшов слідство, не розповідав. Я розпитував українських в’язнів про Слюсаря. Ці розповіді зводилися до того, що Слюсар не шукає зустрічей з активними націоналістами, не рознюхує і нічого не розпитує, майже уникає інформації, яка цікавить КДБ. Звідси робили висновок: можливо, під час слідства задля збереження життя він погодився співпрацювати з КДБ, але в душі залишається вірним самостійницькій ідеї і, не бажаючи робити зла українській справі, ставить себе в умови, за яких завжди можна сказати чекістові, що зайнятий працею і нічого антирадянського не чув!
У сушарні, що була поруч зі слюсарною майстернею, лаборантом працював Богдан Тимків з Івано-Франківщинп. Якось ми йшли з Дмитром Басарабом, що працював у ливарні. Аж Тимків наздогнав нас і каже:
— Пане Левку, зайдімо до сушарні. Познайомлю вас з моєю лабораторією, з кількома нашими людьми.
— Ходімо, — погодився я.
— Я працював у сушарні слюсарем перед тим, як піти до ливарні, — похвалився Басараб.
— А чого ви пішли із сушарні? — питаю.
— Почав не витримувати великої температури.
Тим часом зайшли утрьох до сушарні.
Уздовж довгого коридору — 12 сушильних камер. Нам назустріч ішов кремезний чоловік у синьому зеківському костюмі.
— Прошу познайомитися, — звернувся Тимків до мене, — це черговий апаратник Петро Лантух. Тут ще працюють Карпо Сердюк з поліції, Нестор Іваниш із закарпатської боївки та литовець Йонас Стрейкус із зелених братів. Завтра в денну зміну чергуватиме Нестор Іваниш.
Ми познайомилися з Лайтухом, я і запитую:
— Ви звідки?
— З Сумської области. Був старостою села за німців. Жодного зла людям не зробив. Та, власне кажучи, мене обрали селяни на загальних сільських зборах. Спочатку відмовлявся, але люди наполягали, і я погодився.
У сушильних камерах двері зачинені. Ліворуч від дверей — термометр для вимірювання температури в камері, вентиль для зволоження камери та вологомір. Дві камери не заповнені, і Тимків завів нас до однієї. Уздовж камери — рейки-вузькоколійки для закочування вагонок з дерев’яними деталями. Унизу, праворуч і ліворуч, по три ряди чавунних ребристих радіаторів для парового нагрівання деревини. Обіч — жолоб, покритий дошками з круглими отворами для свіжого повітря.
— Батареї, — пояснив Басараб, — з’єднанні між собою через поранитові прокладки. Цих з’єднань сотні. Тиск пару час від часу прориває прокладки і їх доводиться міняти. Позаяк їх багато, то слюсарю постійно є робота.
— А яка температура в цих камерах?
— Вона міняється. Ми її регулюємо, щоб деревина не тріскалася, добавляємо (за графіком) вологи — оббризкуємо дерев’яні поверхні водою. Найбільша температура доходить майже до 100 градусів Цельсія. Іноді навіть і більше, — відповів Тимків.
— Коли проривало прокладку і температура вже не піднімалася до потрібної висоти, — пояснював Басараб, — тоді я перекривав кран, випускав пару, залазив униз і старався швидко замінити прокладку. Батареї такі гарячі, що буквально обпікає руки. Піт тече дзюрком з усього тіла. І щоб не спекти легені і не втратити свідомости, час від часу припадаєш до отвору у дошці знизу і ковтаєш свіжого повітря. Після мене тут став працювати один молдаванин, так на третій день знепритомнів і його довелося знизу витягувати.
— Богдане, — звернувся я до Тимківа, — вам не здається, що у вас і в Дмитра гострота слуху дещо занижена і ви говорите трохи гучніше, ніж треба?
— Може, й так. Хоч мені здається, що я чую добре, — каже Тимків.
— Я почав гірше чути і тому пішов звідси в ливарню, — підтвердив мої припущення Басараб.
— У вас є шолом, — каже Тимків. — Слюсарі зобов’язані одягати шоломи, коли лізуть у камеру ремонтувати батареї, але вони переважно не хочуть одягати.
— Пане Дмитре, — звернувся я до Басараба, — чого ж ви пішли в ливарню, адже відомо, що ливарне виробництво багатьох веде до глухоти?
— Знаєте, я не хочу кожен день стояти по вісім годин біля верстата і совати в нього якісь дерев’яні бруски. Ливарня має свої переваги. Чавун ми плавимо і розливаємо не кожен день, а між тим у нас робота не вельми важка, — відповів Басараб.
— Ваш майстер Крот з міста Мени Чернігівської области. За німців був у поліції. Пішов до них, щоб помститися комуністам за те, що розкуркулили сім’ю, забрали хату і зіпсували все життя.
— Та він нормальний порядний чоловік, — каже Басараб.
— Пане Богдане, — питаю я Тимківа, — а хто такий цей ваш майстер латвієць Кальниньш?
— Він сидить за співпрацю з німцями. Роботу робить добре і пунктуальний, мов німець. І мені, хто також любить дисципліну й порядок, з ним приємно працювати. Знає німецьку мову. В латвійській громаді його шанують.
— Він не стукач?
— Не знаю. Але ви знаєте, що всі бригадири дали куму зобов’язання, що на їхньому об’єкті не буде підготовка до втечі, або скоєння іншого злочину, а коли б таке почалося, вони зобов’язані поінформувати кума.