Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 85)

— Пане Дмитре, ви маєте родичів, вам хтось листи пише?

— Мені пише сестра. Вона живе на Львівщині. А хто вам пише?

— Мені пише дружина й мама від усієї родини.

Басараб не хотів розвивати тему про листування. Я відчув це і не ставив більше таких запитань.

Ми пообідали й вийшли з їдальні. Попереду йшов Віктор Солодкий зі скляним півлітровим слоїком у руці з кислющими капусними щами.

— Пане Вікторе, — звернувся я до нього, — куди ви несете ті кислючі російські щі?

— Я маю господарство — кота Рябка. Він їсть ці щі.

— Що, наші щі він їсть?! Не може бути! У них же ніякої приправи і навіть картоплі не видно — одна кисла капуста й тепленька водичка!

— Мій кіт їсть їх із задоволенням. Увесь слоїк!

— А чим ви його ще годуєте?

— Більше нічим.

— Як же він живе?

— Живе. І не худий. Звик до капусти і так уплітає, що аж за вухами лящить — він же від роду нічого іншого не їв, тим-то й не уявляє, що може бути щось інше! І задоволений.

— Оригінальний кіт. Мабуть, уночі він собі мишами збагачує меню?

— Може. Я цього не бачив.

— Дивні ці живі істоти, — закінчив по-філософському я, — кіт живе на самій квашеній капусті, голуби поселилися на бантинах механічного цеху, де постійно гудуть і гепають верстати і дим коромислом в’ється знизу до голубів. Усе дике пристосовується до людей!

“Москалі — це татари!”

Одного разу в неділю ми з Юрком Литвином пішли собі прогулятися стадіоном й обмінятися новинами з українського літературного життя.

— Он, Левку, йде прапорщик Петров. Звертаймо вбік за їдальню, бо то така паскуда — зараз почне присікуватися, чого з-під чорних курток виглядає цивільний одяг — у тебе зелений, а в мене сірий светри.

— Звертаймо, бо потягне в штаб на трус і забере светри.

Ми круто повернули вбік, аби мерщій зникнути з очей одного з найбільш уїдливих підначальників.

— Куди підемо, Юрку?

— Може за школу?

— Ходім за школу. Може, там тепер вільно.

Аж назустріч нам — Пірус.

— Ходім його перестрінемо, — каже Литвин.

Ми пішли йому навперейми.

— Пане Василю, — гукнув я. — Ви куди так поспішаєте? Сьогодні ж неділя, вихідний.

— Я поспішаю не куди, а звідки. Зараз у бараці посварився з одним москалем. Сидить за те, що був у власівській армії, а гне із себе великого патріота Росії. Я йому кажу, що його прізвище — Тургенієв — не російське, а татарське і що сам він татарин і було б логічніше, коли б захищав не московську імперію, а право татар на свою незалежну державу. А він мені: “Я русский, русский, ну понимаєш, руський”.

— А чого ж, питаю, ти пішов у власівську армію?

— Молодий був, — каже, — дурний, от і пішов.

— Та ти, — кажу, — дурний був і тоді й тепер, бо й тоді і тепер дбаєш не про свій рідний кровний татарський народ, а про чужий — німецький, московський. Ти просто зрадник.

— Я не зрадник, — закричав на мене. — Я патріот Росії! Я став патріотом Росії в концтаборах!

— Ти патріот не Росії, а табірного начальства, патріот за пакунок харчів, чай, каву, коробку цукру, за те, що дозволять носити цивільну сорочку й светр.

На ці слова він схопився з ліжка і ніби готовий бігти до мене битися. Я піднявся, став і думаю: як тільки підскочить до мене, затоплю кулаком так у його азіатську пику, що всі зуби повипльовує. Проте замість бігти до мене, він повернувся до групи зеків і почав кричати їм про свій російський патріотизм та велику образливість моїх слів про його татарщину. Я не міг далі слухати те його базікання й вийшов з бараку.

— То ви, пане Василю, — каже Литвин, — хотіли татарина Тургенієва вирвати з московського народу й приєднати до татарського. З огляду на українські національні інтереси це правильно, бо зменшує нашого великого ворога — Московщину — і збільшує її ворога — Татарстан. Хоча від кого ви очищаєте московитів? Хто такі самі московити? Яка етнічна основа російської нації, яку ви хочете очищати вилученням з її середовища татарів?

— Мені, — почав Пірус, — схема формування російської нації виглядає так: терени Московщини були заселені угро-фінськими племенами. У X сторіччі київська імперія набирає великої потуги. Вона підкорює угро-фінські племена. Для справляння данини й підтримування своєї влади Київ розташовує там на Півночі групи своїх дружинників. Дружинники з мобільних груп перетворюються в поселенців. Вони будують міста (і дають їм назви, з яких самі вийшли), одружуються з місцевими жінками, несуть у цей лісовий дикий край свою архітектуру, освіту, письмо, зброю, мову, мистецтво. Місцеве населення приймає вищу південну культуру й мову завойовників, але, маючи абсолютну кількісну перевагу, нав’язує вихідцям з України свої звичаї й психологію. До XII сторіччя нащадки дружинників цілком відчули себе північним населенням, ворожим до Півдня.

Коли в XIII сторіччі приходять татари, Північ зустрічає їх як визволителів від київських окупантів. Поступово відбувається злиття угро-фінського окультуреного українцями населення з татаро-монголами. Позаяк культура місцевої панівної верстви угро-фінського населення вища за татарську, то сплав угро-фінів з татарами відбувається на основі мови й культури угро-фінської провідної верстви. Знову ж татарська складова кількісно переважає, і тому вона навіює свої геополітичні, юридично-правові й сімейно-побутові звичаї всьому цьому північному населенню. Генетично воно не слов’янське, а азійське.

— Думаю, — кажу я, — що ця схема правильна. І ще один аспект. Татаро-монгольська орда Чингізхана та Батухана — це величезна кількість людей. Завдяки своїй рухливості (динамічності) вона була величезною силою. Кочовий спосіб життя давав їй можливість завойовувати величезні простори. Поступово все життя міняється, вони переходять до осілого способу життя і єдина військова система розпадається на окремі ханства (Казанське, Астраханське, Кримське). Північна частина асимілювалася в московитів. Із широченного татаро-монгольського моря виділилася тільки одна територія з явними претензіями на створення незалежної держави — Татарстан. Друга — Крим з претензіями на культурно-національну автономію. Перша територія — наша союзниця, друга — наша велика проблема. Проте саме в московитах найбільше втілився татарський азійський деспотизм та дух вічного прагнення до загарбання чужих земель.

— А що вам, мої молоді друзі, каже про це совітська історія?

— Каже, — відповів я, — що і українці, і білоруси, і росіяни походять з однієї колиски — Київської Руси. Ми це відкидаємо, але глибоких правдивих знань нашої історії ще не маємо. Ми за вашим прикладом протиставляємо себе комуністам, ширше — москалям у всьому: в суспільних ідеалах, у філософських концепціях, у моралі, у релігійній вірі і т. ін. Всюди московським комуністичним поняттям ми протиставляємо свої поняття, оперті на національні традиції, народну мораль, правдиву логіку. Це потрібно передусім для того, щоб провести чітку грань між нами й ними, між окупантами й окупованим українським народом, між ними — деспотами й нами — демократами, між ними — безбожниками й нами — віруючими, між ними — безсовісними й нами — совісливими людьми тощо. Окупаційний комуністичний режим треба зробити в очах народу чимось анахронічним, одіозним. Доки немає можливостей проводити таку просвітянсько-виховну роботу в Україні, отож і підковуємо себе тут у концтаборах.

— Гаразд, хлопці, добре кажете. Гартуйте свої душі, — похвалив нас Пірус. І далі питає:

— А що то за молода група з Донбасу, що її нещодавно привезли? Їхні прізвища Савченко, Покрасенко, Воробйов, Ринковенко… ще хтось? Їх судили ніби шістьох? Судили за демократизаторські мотиви?

— Їх, — кажу, — чекісти налякали націоналістами, то вони тримаються стримано і побоюються ходити з нами відкрито, проте я щовечора проводжу з Савченком по 2–3 години в якомусь темному закутку. Він всім цікавиться, і я про все йому розповідаю.

— За що їх судили?

— Вимагали демократичних виборів. Хотіли, щоб у виборчих округах було по кілька кандидатів.

— З ким іншим з наших він ще спілкується?

— З Трохимом Шинкаруком, — відповів я.

— Ну, це добре.

— А може, — каже Литвин, — і не вельми добре Шинкарук своєю різкістю і категоричністю може відштовхнути.

— Гаразд, перейдімо до іншої теми. Пане Василю, ви вже скільки відсиділи?

— П’ятнадцять.

— Думаєте сидіти ще десять?

— Думаю.

— А може, раніше звільнитеся?

— Ти, Юрку, думаєш, що москалів може раніше шляк трафить?

— А чого б і не припускати!

— Я відчуваю, що своїм розумом і своєю волею прокладаю свій життєвий шлях, але що на цьому хронологічному шляху є моменти, коли в моє життя прямо втручається якась верховна сила. Як ви, Василю, це відчуваєте? Чи не відчували ви чогось подібного в час підпільної боротьби на вашій Тернопільщині? — запитав я.

— Я воював зі зброєю в руках проти окупантів, — сказав Пірус, — з кінця 1944 до кінця 1948 року. За ці роки бачив усього, побував у різних непереливках і набув великого партизанського досвіду. Один приклад. Не знаю, хто відкрив, але в Бучацький район я переніс відкриття і запустив його в діло. Мова ось про що. Бувало, що ми ганялися за чекістами. Частіше ми влаштовували на них засідки. Часто вони за нами ганялися, як правило, у червонопогонників були собаки. Собаки — це біда. Вони давали нашим ворогам велику перевагу. Повстанці шукали різних способів нейтралізації собак: ставили гострі спиці на своїх слідах, посипали сліди тютюном. Потім хтось відкрив, що собача кров відлякує собак найдужче. Тоді нам у ліс із сіл друзі передавали в маленьких пуделках порошок із собачої крови. І ми її випробували. Пішли, власне, побігли гуськом один за одним. Останній потрусив на сліди трошечки цього порошку. Коли собака підбіг й нюхнув, його ніби грім ударив — він піджав хвоста, присів і з переляканими очима почав задкувати. Скільки солдат не смикав і не підганяв іти вперед, собака не пішов. Така затримка була завжди достатня, щоб ми могли відірватися від переслідувачів і зникнути.