Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 84)

Після втрати населення закерзонська УПА опинилася справді в скрутному становищі. На цей час і в інших західних теренах України становище ускладнилося і Провід ОУН та військове командування вирішили частину УПА перевести в Західну Європу, а решту реорганізувати в дрібні загони. Дмитра Басараба призначили до тих, хто мав переходити в Західну Європу, а майор Хрін перевів свою сотню через польсько-совітський кордон у Галичину.

— Як я вже згадував, у боротьбу проти УПА Москва затягнула була і комуністичну Чехословаччину. Ми переходили польсько-чеський кордон. З польського боку нам удалося непомітно просочитися через прикордонну варту, а з чеського боку наткнулися на їхню охорону. Та я так думаю, що поляки нас помітили, коли ми пересувалися у чеський бік, але просто зробили вид, що не бачать. Знаєте, Левку, часом відбувається як? Ми — повстанці. Ми самі прийшли в армію, знаємо, за що воюємо і хочемо воювати. А проти нас у розстрільній розсипані молоді мобілізовані хлопці. Воювати вони не хочуть і вмирати не хочуть також. І ось коли на нього іде повстанець, і він побачив, що, окрім нього, цього повстанця ніхто з його командирів і солдатів не бачить, і від нього залежить: стрельнути в цього повстанця і привернути сюди увагу цілої своєї роти і швидше всього згинути від повстанця, якому діватися нікуди, бо він буде відстрілюватися до останнього набою, і напевне і його уб’є, чи ухилитися. І він робить вид, що не помітив повстанця, і проходить повз нього далі. Гадаю, що так було й тоді, коли ми виходили з Польщі і вступали в Чехію.

Повстанці знали, за словами Басараба, що чеських прикордонників контролює совітська військова розвідка, тому відкрито вони їх не пропустять. Проте припускали, що чехи не вельми старатимуться їх затримувати. Але чехи їх помітили й відкрили вогонь. Відступати ж вони не збиралися. Готувалися пробиватися з боями, як 1945 року пробивалися українці під час першого переходу на Захід. Тому командир дав команду під вогневим прикриттям просуватися ліворуч. Кілька чоловік полягло. Басараб своїм кулеметом та його колеги своєю зброєю примусили чехів залягти й на хвилину замовкнути. Сотня короткими перебіжками перебралася ліворуч — під прикриття кущів і дерев і звідти відкрила фланговий обстріл. Вони кинулися до своїх. На третьому ривку Дмитра вдарило, і кулемет випав з рук.

— Я навіть спочатку не зрозумів чому, — розповідає Дмитро, — бо його ніби сіпнуло з рук, але в цю ж мить відчув гострий біль у плечі. Кров потекла попід сорочкою на долоню й додолу — перебило праву ключицю. Я сіпнувся, впав і трохи просунувся в заглибину. До мене підскочив повстанець Смерека, щоб допомогти поповзом рухатися далі. Я крикнув: “Друже, полиш! Швидше вперед до сотні!” Він був молодший за мене і мав би виконати мій наказ, але він любив мене і не виконав, а ліг поруч, розстібнув мій кітель, відірвав поділ спідньої сорочки, поклав стрічку бинта на прорив плеча і туди, куди куля ввійшла, і сяк-так перев’язав стрічкою з сорочки. Кров сочилася, але вже не текла. Я знову йому крикнув іти до своїх. У цей момент звідкись з іншого боку застрочив автомат, мій рятівник ойкнув, здригнувся й затих, а мені простромило чобіт і ногу. Поступово стрілянина віддалялася від мене. Звуки ставали все тихші. Гострота болю слабшала, шум у голові дужчав, і я думав, що поступово вмираю від втрати крови.

— Жалько було?

— Жалько було, що відстав від сотні і вже не можу бути разом з нею.

Потім стало якось солодко. Не в роті, а десь у душі. І я наче втратив свідомість. Мабуть, не зовсім. Втратив відчуття часу. Але я чув, мов крізь сон, як до мене підійшов хтось чужий. Заговорив по-чеськи. Здається, не до мене, а до когось іншого.

— Він скоро помре, — каже перший.

— Треба йому допомогти. Санітар недалеко, — відповів другий.

— Біжи й поклич санітара, — каже перший. — А я побуду тут.

— Гаразд, — обізвався перший і побіг.

За якийсь час з’явився санітар. Він наказав іншим розрізати чобіт, а сам взявся за ключицю. Фактично, я не знаю, що далі було. Чи від втрати крови, чи, може, санітар зробив застрик, але я знепритомнів. Опритомнів у слідчій в’язниці Львівського КДБ. З матеріялів слідства не зовсім ясно, як чехи передали мене совітам: самі вони це зробили чи на вимогу совітів, які через свою агентуру могли слідкувати за подіями і після нашого бою з чехами зажадати від них передати поранених повстанців, тож і мене передали. Так я опинився в руках москалів.

У тому останньому бою, коли мені перебило ключицю, кулемет випав з рук і я упав, у мене було дві гранати. Сумка з ними відлетіла на кілька кроків уперед. Я міг би до неї доповзти і підірватися, але в цю мить до мене підбіг повстанець Смерека зі своєю медичною допомогою і взявся мене рятувати від смерти. Сам згинув, а мене, бач, врятував. І чого я не підірвався, коли поранило в ногу? Ба, не було вже сил. Голова була в якомусь тумані. А шкода: не працював би на москалів оці 14 років!

— Пане Дмитре, скажіть, будьте ласкаві, ви всі роки ув’язнення шкодуєте, що тоді 1947 року не покінчили життя самогубством?

— Ні, Левку, було б неправда, коли б я сказав “так”. Це тільки зрідка находить такий настрій. А коли говорити за настрій, який маю постійно, то його можна висловити словом “ні”. Коли минуло слідство, суд і завезли в концтабір, коли затята війна віддалилася від мене і стала справою інших, тоді душа поволі наповнювалася примиренням з господньою волею, а з цього виростала надія. Справді, тоді, у час війни, я готовий був померти, як померло чимало моїх побратимів-повстанців. Не помер. Мабуть, така моя доля. Мабуть, так мені написано на роду. А коли така воля Божа, то, певно, потрібно, щоб я жив. Може, в моєму цьому в’язенському житті є якийсь сенс, який мені не дано збагнути, але який знає сам творець.

— Яке звинувачення вам пред’явили?

— Чекісти встановили, що я від 1942 до 1947 року був в УПА і що брав участь майже у всіх боях спочатку формування чоти, а потім у сотні майора Хріна, зокрема брав участь у засідці на Сверчевського. Проте у них не було доказу, щоб я убив якусь конкретну людину. І Сверчевського могла вбити моя куля, а могла й не моя. Бій — це не атентат, коли конкретний повстанець нищить конкретного ворога. А останній бій був загалом з чехами, а не з совітами.

— Вас засудили на 25 років концтаборів?

— Так, дали 25 років.

— Ви думаєте їх всі відсидіти?

— Якщо треба буде, то відсиджу. А ви, Левку, як гадаєте: доведеться ще 11 років сидіти?

— Бачите, життя не стоїть на місці. Ви у таборах пережили смерть Сталіна і угорські події, короткий період Маленкова і хрущовську відлигу, табірні повстання, дві амністії і звільнення мільйонів політв’язнів комісією Верховної Ради СРСР. Суспільство пережило сталінську залізобетонну паралічну стадію і почало пошуки якогось оновлення. Хрущовська відлига тривала менше двох років від 1956 до половини 1958 року, і все-таки суспільство 1959 року — це не сталінське суспільство. Сталінське було самодостатнє, хрущовське шукає шляхів удосконалення. 1958 року воно перелякалося, побачивши, що зміни (міні-демократизація) можуть завести їх занадто далеко, й сахнулися назад. Проте, вони зрозуміли, що змін не уникнути і ламають голови лише над тим, коли і як їх здійснювати. Ці зміни неминуче вестимуть до послаблення і розвалу імперії. Вся справа в тому, коли це станеться. Думаю, що крах настане раніше, аніж закінчаться наші терміни ув’язнення.

— Левку, знаєте, коли ми в таборі почули про арешт вашої групи, ми вельми зраділи. Ваш інтелігентський склад навіював нам думку, що починає пробуджуватися до боротьби за самостійність інтелігенція. Ви працювали в державних органах. Це ми розуміли як проникнення до них самостійницьких настроїв. Десь тоді ж довідалися про арешт ходорівської групи та Львівського національного комітету і невдовзі про арешт групи в Тернополі. Ці групи складалися з простих хлопців і продовжували нашу боротьбу, дарма що до арештів не встигли озброїтися. А ваша група інтелігентська. Отже, прагнення до самостійности виявляли різні верстви. Це виглядало новим піднесенням боротьби і нас у таборах надихало.

— Ви перебільшували у своїй уяві розмах діяльности цих організацій.

— Перебільшували? Може. Чи дуже? Вас присудили були до страти, керівника тернопільської організації Богдана Гогуся — також. У ходорівській групі Проціва стратили, у Львівському національному комітеті стратили Коваля й Грицину. Вам з Гогусем страту замінили на ув’язнення, але 1961–1962 років трьох таки розстріляли. Це ж не жарти! Сама така кара свідчить про серйозність боротьби, про її вагу в державі.

— Так, це не жарти. Проте розголос про арешти цих організацій серед населення України мінімальний. Це ви, політв’язні, знаєте про арешти, бо засуджених привезли в концтабори, а люди на волі майже нічого не чули.

— Ті, що взялися до боротьби, також майже не чули про арешти останніх років. Вони знали про боротьбу загалом, і це надихнуло їх самих на боротьбу. Важливо, що знаходяться люди, які вступають у боротьбу. Ми, в’язні, держимося своєї ідеї, бо поклялися боротися до загину, але нам додає твердости ще один мотив: ми не хочемо розчаровувати лукавими нещирими розкаюваннями тих патріотичних людей, які на межі “боротися — не боротися”.