Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 80)
— Я встав, підійшов і поцілував спочатку пророчицю, потім її помічницю, попрощався й вийшов. Виходив з цієї бідної селянської хати під солом’яним дахом, як з якогось святилища, з якогось осерддя Святого Духу і держителя всіх людських і національних доль. Вона підняла мою душу на висоту того історичного національного оптимізму, який будь-які труднощі боротьби чи побуту робить дрібними й не вартими того, щоб журитися і сумувати.
— Левку, друже, не знаю, як вам, але для мене всі роки ув’язнення з собаками-ментами, ніщимною бурдою, смердючою тюлькою та глевким кислим хлібом — дрібниці, коли я знаю, що кожен день Господь наближає Україну до дня її свободи. До дня її свободи! Чуєте, свободи! І ніхто — ні ці менти, ні зрадники і відступники, і ніхто інший в світі — не спроможний загальмувати господній рух України до волі.
Я так люблю, я так несамовито глибоко люблю мою неньку-Україну і, бачу, яку щасливу долю їй Господь накреслив, стаю на коліна й щиро, палко дякую йому. Немає в світі нічого світлішого, як помолитися Богові й подякувати за прихильність до України, за велику світову місію, до якої тепер готує її. Я молюся і прошу Бога розширити мою душу, щоб міг більше вмістити своєї вдячности йому за його безмежну доброту до України та її синів. І переростає в душі Бог і Україна в одну єдину світлу душевну господню сутність великої радости і щастя, такого блаженного наповнення сенсу земного небуденного, просвітленого буття.
— Як же черниці вам допомагали?
— Одного разу наша боївка переходила в сусідній район на допомогу їхній кущовій боївці. По дорозі я трохи звернув убік і прийшов до черниці. Вона сказала, що на тій дорозі, якою я збирався йти, на нас чекає червона засідка і того мені треба її обійти. І сказала, кудою краще. Я зробив, як вона радила. І справді уник пастки. Але подумав, що, може, це випадково. І незабаром організував перевірку. Сказав ройовому одягнути рій в радянську уніформу, оточити хату, як роблять москалі, і з російською мовою ввірватися у двір і скомандувати, хай із хати негайно виходять на подвір’я. А сам ішов назирці услід. Ввірвався рій у хату, а вона й каже спокійно: “Жартуєте. Ви Іванові хлопці, а не москалі. І гукніть Івана, який за рогом причаївся”.
— Хлопці розсміялися. Покликали мене і я попросив у неї пробачення.
— Не вірив мені,каже, — і скрушно похитала головою.
— Тепер вірю, — відповів. — І повірив всьому, що ви досі мені казали.
До 1952 року вона багато разів підказувала, як уникнути небезпеки і кудою слід іти. Кілька разів буквально врятувала від смерти. 1952 року їх переселили до міста. Зв’язок з ними ускладнився. У тому ж 1952 році я потрапив до пастки, з якої не міг вирватися: вони пронюхали місце нашого постою, і підсочили, як одна молодиця несла нам їжу. Не взяли її, але потихесеньку на чималій відстані з собакою йшли по її сліду. Молодиця запідозрила недобре, але було вже пізно — була дуже близько до нас. І нас оточили щільним кільцем. Зрозумівши, що ми оточені, пішли на прорив кільця. Мене поранило в ногу, я відстрілювався, а потім знепритомнів від втрати крови і отямився вже в камері. Зі слідства довідався, що з двадцяти семи повстанців боївки в бою загинуло тринадцять, попалося їм в руки троє поранених. Один помер при транспортуванні до тюрми, а мене і другого вилікували. Другий був східняк Калиниченко із Запорізької области. Мав псевдо Калина. Вони повезли його в запорізьке село, щоб показати колгоспникам і їх налякати. По дорозі перед селом він попросився убік під кущ “до вітру”. Вони зняли наручні кайдани, щоб міг спустити штани і оточили. Він кинувся на одного офіцера, щоб вирвати пістоль, але другий його тут же застрілив. Так виглядає ця ситуація з розповідей чекістів та документа про розстріл при спробі втечі.
Як було насправді, важко сказати. Може, він навмисно погодився їхати в рідне село, щоб покласти свої кості на батьківські могилки, і став тікати навмисно, щоб застрілили. А, може, вони його просто застрілили і потім оформили актом про втечу. Бозна. У всякому разі москалі повстанців-східняків ненавиділи лютою ненавистю, значно більше від нас, західняків, і розправлялися най-жорстокіше. А шкода. Був сміливий кмітливий воїн — царство йому небесне!
А мене не розстріляли, бо ж з того, що монахиня сказала, я мав жити. Я не міг загинути, бо ж після арешту й припинення війни починалося те, що монахиня назвала словом “потім”. Це “потім” — життя, а не смерть, бо ж заповнене.
— Йване, дорогий побратиме, дякую вам за розповідь. Своєю чистою любов’ю до рідної землі ви наповнили моє серце вірою, любов’ю і радістю, бо радію, коли зустрічаю людей, які не тільки боролися в минулому, а й мають дух продовжувати боротьбу за великий ідеял національної свободи.
— Нічого, Левку, я такий є.
Вже було пора розходитися по бараках. Я простягнув Іванові руку на прощання. Іван узяв її своєю більшою і дужчою рукою. Потягнулися один до одного. Поцілувалися.
— Бережи Боже тебе, Левку!
— Дякую, Йване, Богові, що Україна має такого сина!
У моїх вухах продовжувала звучати солодка музика високої душі командира боївки Івана Ільчука.
“Не вмре Україна, доки народжує таких синів, — подумав я, наближаючись до свого низького одноповерхового барака. — Не вмре! Жар душі його запалить багатьох, і вони понесуть наш дух вперед!”
Василь Пірус
Час від часу я ходив до школи, сідав за стіл напівпорожнього класу і щось читав, конспектував чи писав, а бувало, за поганої погоди заходив з друзями, аби побалакати та пополітикувати.
Так і цього разу. Зайшов до коридору школи. Побачив Василя Піруса та ще кількох осіб. Я привітався до всіх. А на столі висіла велика мапа європейської частини СРСР. Підійшов до карти і став уважно вивчати клапоть землі, де межували три держави: Іран, Туреччина й Нахічеванська Автономна Республіка Азербайджану. Згадував службу в совітській армії і свою дорогу з Ростова-на-Дону до Махачкали та знайомство з Танею. Як потягнулися ми тоді одне до одного! Як дивовижно підходили ми одне одному і зростом, і характером, і всім тілом, і всією душею! Я знав, що коли б одружився з нею, мав би найкращу з дружин. І мусив відштовхнути її, наче вириваючи щось із душі, мусив відкинути. Задля великих наполеонівських планів боротьби за волю України, задля посвяти Україні. Коли б не відштовхнув, був би обивателем, а я вродився козаком. Тепер у Мордовії, у концтаборі, стояв, згадував короткий спалах ніжности і вдивлявся у місце на мапі, де так солодко було серцю.
— Пане Левку, — підійшов до мене Василь Пірус, — не туди дивитеся. Треба дивитися ось сюди, — і він обвів довгим указівним пальцем Україну. — Ви читали географію України Кубійовича?
— Ні, не читав.
— Так ось, щоб ви знали, сучасні кордони не відповідають справжнім кордонам. Справжня територія України — це понад 1 мільйон 200 тисяч квадратних кілометрів, а не теперішні 603 тисячі.
— Ну покажіть їх, пане Василю.
Пірус поставив свого довгого вказівного пальця на сотенне містечко Погар Стародубського полку колишньої Гетьманщини, що тепер у Брянській області і, просуваючи пальця уздовж кордонів, цілу годину розповідав, коли і як той чи інший терен українських етнічних земель опинилися під чужою владою.
— Пане добродію, ви пред’являєте територіяльні претензії до всіх сусідів. Це означає, що всіх їх ви робите ворогами, а я знаю з історії війн, що великі полководці завжди намагалися розбивати своїх ворогів по частинах, того воюймо проти одного і не зачіпаймо інших.
— Мова йде, пане Левку, не про висунення претензій ворогам, а про ідейну підготовку наших сил. Ви — маленький складничок наших сил, і я хочу, щоб ви знали нашу національну територію.
— Ага, то ви використовуєте Кубійовича, так би мовити, для внутрішніх потреб.
— Ворогам, — обізвався з-за столу Михайло Турчин, — треба постійно нагадувати, що вони загарбники і тримають нашу землю незаконно.
— Усім ворогам чи якомусь одному?
— Усім.
— Тоді ми ніколи не доб’ємося незалежности, бо не тільки Московщина, а й усі інші будуть проти нас.
— Проблему території треба зробити темою для націоналістичного виховання нашого народу.
— Народ — це не ви, лицарі ОУН і УПА, що без надії на перемогу воювали супроти імперії від 1947 до 1956 року.
— Чому від 1947 року?
— Бо в 1947 році стало ясно, що захід не почне війну супроти Москви і вам самим доведеться воювати. Так отож повернемося до народу. Народ любить іти за переможцем. Шанси на перемогу мають бути очевидні, тоді підтримка буде більша. Боротьба проти однієї Московщини робить усіх інших сусідів союзниками і збільшує шанси на перемогу, того забудьте поки що про Берестейщину та інші наші землі, що перебувають за сучасними кордонами України.
— Левку, то ви ж згідні, що українська територія 1200 тисяч квадратних кілометрів, а не 603 тисячі?
— Згідний.
— Ви згідні, що їх треба повернути?
— Згідний.
— То в чому ж справа?
— Справа в тому, що нашу націю четвертували, ідейно дезорієнтовували, убили історичну свідомість, знищили те, на чому держиться етнос: звичаї, традиції, ритуали, і призвели до аморфного стану. За цього стану говорити про повернення 600 тисяч кв. кілометрів відтятої землі — однаково, що примушувати мене підняти 200 кг. ваги: пуп лопне, а вага залишиться на місці.