Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 79)
— Як поводилися ці східняки?
— Абсолютна більшість були самовіддані до кінця, сміливі й завзяті. Як правило, мали освіту і були толковими воїнами. Вони краще знали радянську владу і більше її ненавиділи, ніж ми. Коли зникали сумніви в чесності, з ними добре було. Але я сам мав справу з одним агентом. Прийшов 1947 року до нас один худющий, неголений, одягнений погано, 35-річний чоловік ніби з Вінницької области. Шукав нас, щоб вступити в боївку чи в УПА і помстити за голодну смерть його родичів. А в боївці був один з Вінницької области. Коли ройовий розпитував його про район і село, звідки той прийшов, наш вінничанин зауважив, що говірка в нього не з того району. Моргнув ройовому, а сам прийшов до мене. Я придумав перевірку. Наказав вінничанину зіграти роль агента КДБ у нашій боївці: після бесіди ройового взяти його під руку і в дружньому дусі повести стежкою до лісової галяви, а по дорозі сказати, що він заплутався, що йому найкраще тікати. Передати йому пістоль (що не стріляє), дати ніби пароль для зв’язку з посланцем із КДБ, попрощатися з ним і швидко піти геть. Тут же наказав другому ройовому відправити трьох-чотирьох повстанців до галявини і перехопити його.
— Так і вийшло.
— Він подумав, що провалився і, взявши пістоля і “пароль”, пустився навтікача. Повстанці його перестріли. Він підняв пістоля, щоб відстрілюватися. Пістоль не стрельнув. У нього забрали зі штанів попругу, обрізали гачка і всі ґудзики і наказали йти вперед. Два дні я його допитував. Він розповів, що сам москаль, до війни жив у Вінниці і працював в КДБ, 1945 року його спрямували під Ленінград у спецшколу, що готувала людей для закидування в українське підпілля. Після школи повернули до Вінниці. З Вінниці спрямували в Житомирську область залізничником на станцію Олевськ для адаптації, а звідти оце тепер під виглядом голодного спрямували для вступу в боївку або сотню УПА.
— Що ви з ним зробили?
— Розстріляли. Але перед стратою матеріяли слідства спрямували референту СБ обласного проводу. За явками, що він видав, арештували агентуру КДБ. І передали її в обласну СБ.
— А Лис також поліг у тому бою?
— Ні, не поліг. Він був далеко і в бою не брав участи. Вам, друже Левку, розповідали про перебудову всього національно-визвольного руху в 1947 році.
— Трохи розповідали, але розкажіть і ви.
— Основа організаційної перебудови, — розповідав Іван Ільчук, — це зміна політичної концепції. До 1947 року в керівництві ОУН-УПА було переконання, що США і західні держави почнуть війну проти СРСР. Вони воюватимуть проти комуністичного деспотизму і нестимуть поневоленим народам свободу й демократію. В такому разі, щоб бути не просто об’єктом західної політики, а й учасником цієї політики, важливо мати бодай невеликі, хоч все ж свої українські збройні сили. Трохи цих сил є на заході, бо ж і в 1945 році в час першого і в 1947 році в час другого переходу частин УПА на захід з боями пробитися все ж вдалося чималими силами. В Україні є сотні тисяч вояків зі зброєю в УПА та теренових боївках. Провід ОУН-УПА вів політику збереження сил власне для того, щоб коли США і захід почнуть війну, то щоб Україна мала по суті справи чималу відмобілізовану й загартовану силу. Станом на 1947 рік Провід ОУН і командування УПА переконалися, що війни не буде, тім необхідна зміна стратегії, зміна форм організації подальшої боротьби.
— У чому це виявлялося?
Зміна політичної орієнтації відбилася в таких заходах:
- організували другий бойовий перехід військових формувань на захід;
- розформували об’єднання і курені на дрібніші одиниці: сотні, а той чоти і боївки;
- закликали тих, хто не розконспірований, вийти з підпілля й поселитися у близькій до своєї місцевості або в якійсь східній області, зберегти зброю і чекати на слушний час;
- обмежити прийом у підпілля нових людей;
- не приймати людей невідомих;
- переглянути зв’язки з сільським населенням і розконспіровані зв’язки припинити. Посилити конспірацію.
Ця реорганізація дала можливість продовжувати боротьбу аж до 1956 року!
— А тепер про Лиса, будьте ласкаві, — попрохав я.
— Думаю, що він був геніяльний розвідник. Це він Джулаю повідомив, де і коли мав їхати генерал Ватутін і дав можливість зробити на нього засідку. Його інформація значною мірою допомагала виробити план реорганізації національно-визвольної боротьби. До 1949 року він часто попереджав про чекістські засідки й підказував, де є вороги і як краще на них напасти. 1949 року він загинув. Деталей не знаю, але з того, що знаю, найімовірніше, що він застрелився — відчув, що провалився. Не схотів потрапляти живим в руки і сам застрілився. Так шкода! Це друга людина після Джулая, яку мені так страшенно жаль. Знаєте, Левку, біль за цими людьми якось не слабшає з роками, але все такий же гострий-гострий.
— Як вам, друже Йване велося після втрати Лиса?
— Після його загибелі мені допомагали дві черниці.
— Цікаво, як могли допомагати черниці?
Черниці власне, як розповів Іван, не були черницями, бо монастиря не було, вони жили в хаті чернечим життям. Одягалися в чорне, були вельми скромні, можна сказати — аскетичні. Були худі й слабкі фізично. Люди вважали їх за хворобливих, проте справжніх провидиць. Власне, прозірливою була одна, а друга її так добре розуміла, що витлумачувала передбачення іншим. Вдвох жили в одній бідненькій хаті. Люди приносили їм харчі. Вони шили одяг сільським дітям, а чоловіки возили дрова. Один повстанець познайомив Івана Ільчука з ними. Черниці знали про нього і тому поставилися прихильно, бо прочитали його душу і не побачили в ній лукавства. Він прийшов до них за порадою напередодні Великодня. Християнинові годиться піти до церкви й висповідатися.
Ільчук спитав у них, як бути: сповідатися перед священиком чи можна не сповідатися? Чи сподіватися про те, кого, коли і за що вбивали? Не мав наміру розповідати про військові дії, про війну, а до церкви хотілося сходити всім повстанцям. Черниця сказала, що до церкви треба піти, але не сповідатися.
— Висповідаєтеся після війни, — і додала: — Ідіть. Ніхто на вас не нападе. Ідіть.
Іван поцікавився, чи правда, що вона знає майбутнє. Сказала, що знає. І тоді попросив розповісти, що чекає повстанців? Що чекає Україну? Каже: “Знаю. Ти — душа чиста і тобі можу сказати. Для цього мушу заглибитись у себе”. І покликала подругу, яка досі була на подвір’ї. Подруга зайшла до хати і сіла на лавці, а черниця лягла горілиць на ліжку, хустку з чола потягнула трохи на очі, простягнула руки по боках і на хвилинку затихла. Потім губи її заворушилися. Мабуть, читала молитву. Обличчя, й без того бліде, зблідло ще більше. Вона встановлювала зв’язок між своєю душею й небом — і це потребувало великого напруження. На це пішло хвилин п’ять — сім, а може, й більше. Зрештою, заговорила:
— Йване, ти ще довго будеш воювати. Натерпишся всякого лиха… ваш весь рух загине, уся ваша боротьба скінчиться поразкою… ви програєте, і мине чимало часу, як Україна стане незалежною… настане руїна… кільканадцять років люди стогнатимуть і розчарування буде велике… і прийде гетьман, що справдить надію і відбудеться чистка і поволі встане Україна і представить світові черговість цінностей з мамони на дух, і її джерела напуватимуть інших… вона засяє яскравою зорею.
Затихла. Подруга ніжно стирала піт з блідого обличчя. Повернула голову і дивиться на Івана так уважно-уважно, наче бачить уперше. Потім підняла руки, провела долонями по щоках, покліпала повіками, підвелася і сіла.
— Ви втомилися? — питаю.
— Так, з усього тіла ніби висмоктані нерви і воно залишилося без крови, нервів і жил.
— Скільки треба часу для відпочинку?
— Тиждень.
— О, то це дуже дорога вправа!
— Так. Тому я роблю це у виняткових випадках.
— А що я — це винятковий випадок?
— Так, Іване, ти винятковий випадок. Ти так щиро любиш Україну, а я покликана Україні приносити користь, то ж допомагатиму тобі.
— Ви знаєте, що сказали мені і сумну й радісну вістку: ми, учасники національно-визвольного руху ОУН-УПА згинемо, а вже потім, мабуть, за наступного покоління Україна стане незалежною?
— Знаю. Я це сказала тобі не такими словами. А чи звернув увагу на те, що чекає на українців після здобуття незалежности?
— Не звернув. Мене не турбують труднощі в умовах незалежности. Ці труднощі народ подолає. Якщо він витримує колоніяльне рабство, то труднощі в умовах незалежности витримає й поготів. А що буде зі мною, яке моє майбутнє, що для мене за горизонтом?
— Твоє майбутнє для тебе справді за горизонтом, та не за горизонтом для мого духовного зору.
— Отже, я не доживу до незалежности?
— Іване, ти знаєш, що Україна незалежна буде, ти вже дожив до неї. Твоя душа знає це. І покликання твоє воювати тепер за неї, а потім радісно, весело, оптимістично сіяти серед українців віру в незалежність, зробити цю віру непохитною.
— Ви сказали, що воювати моє завдання тепер, а потім… що означає “потім”?
— Сину України, ти не останній раз у мене. Не витягуй з мене більше ніж треба. Прийди до мене, коли будуть непереливки або за місяць. Я втомилася і мушу відпочити.
— Дякую, паніматко.
— Називай нас на людях чи між своїми повстанцями чорницями. За нами влада також слідкує. Не бажано, щоб вона знала, що ти тут був.