Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 78)

Коли увійшов з витягнутими вперед руками — як зазвичай ходять сліпі — до села, якась жінка, що поралася на подвір’ї, впізнала священика, підбігла до нього, залементувала на весь куток й повела далі, до церкви. З кожної хати вибігали жінки й чоловіки, плакали, лаялися і йшли услід за своїм священиком-навчителем. Заки дійшли до церкви, то й усе село зібралося.

Священик розповів, як його мордували: за те, що любить Україну, сумлінно служить людям і не зрадив православної церкви.

— Люди кипіли, пане Левку, кипіли від люті. Жінки плакали. Чоловіки наперебій кричали: “Караймо ляхів!”

Усіх попросив стишитися старий чоловік і заговорив:

— До нас доходили чутки про польські знущання над українцями. Кілька хлопців пішло в УПА. Хтось десь там далеко від нашого села воює. Ми сподівалися, що лихо обійде наше село стороною. Не обійшло. Прийшло сюди. Мусимо взятися власними руками себе захищати. Настала пора і для нас.

— Що тут довго балакати? — гукнув інший. — Розбігаймося по хатах, берімо зброю, у кого яка є, і збираймося сюди, а звідси підемо й винищимо геть усіх поляків!

— Покарати! Спалити! Винищити! Викорінити геть з нашої землі проклятих ляхів! — лунало звідусіль.

Священик змучений, закривавлений, зблідлий не здужав стояти і його з обох боків підтримували два дужих парубки. Коли загальний гамір трохи вщух, священик подав знак, що хотів би щось сказати. Село вмовкло. Він слабким голосом мовив:

— Господь дав нам цю землю. Я благословляю вас на захист її від давніх лютих ворогів! Благословляю вашу зброю! І за гасло Сенкевича “Огнем і мечем” відплатимо нашим вогнем і мечем! Переможіть!

— Благословляє! Благословляє! Благословляє зброю на перемогу, — переходило з вуст в уста від ближніх до тих дальніх, до кого не дійшов слабкий голос їхнього духовного отця.

За годину знову зібралося ціле село біля церкви, тільки тепер озброєне чим попало — від карабінів і гвинтівок до сокир і ломів. Хтось пішов просто до польського кутка й там, спостерігаючи за поляками, чекав на прихід озброєного села. А воно насувалося, мов чорна невідворотна хмара, на приречений польський куток. Услід за чоловіками, трошки відстаючи, йшла велика юрба жінок і підлітків.

Хтось із поляків встиг утекти. Решту натовп перехопив, перебив, запалив хати й не відступив, доки не залишилися самі головешки. Їх залили водою й тоді розійшлися по хатах. А назавтра організували чоту і самооборону. Чота пішла в ліс і її включили до сотні УПА, а з сільською самообороною встановила зв’язок місцева кущова теренова боївка. Село, можна сказати, перейшло на військовий стан. Казали, що ця подія швидко дійшла до Клима Савура і була останньою краплею, що перевершила його терпіння і штовхнула видати наказ про розправу з поляками.

— У час попереднього слідства, — згадав я, — львівські слідчі питали моєї думки про цю різанину. Я відповідав, що українці, слава Богу, не телята і тому, коли поляки почали знущатися і вбивати українців, то цілком логічно й законно було на польську зброю відповісти українською зброєю. Стародавні римляни казали: wim vi repellere licet (на силу слід відповідати силою).

— Ми правильно зробили, — продовжив Ільчук, — що звільнилися від поляків. Хоча якщо подивитися з боку, то інакше й діяти не могли. Просто здається, що сама доля України вела нас до цього, а ми тільки виконували ту небесну програму. Відчуваючи цю волю, я не жалів ворогів.

— А як боївка зимувала?

— Було по-всякому. Спочатку за німців люди були цілком наші і, траплялося, заходили на віддалений хутір і всю зиму проводили на хуторі. Їжу заготовляли з осені, спали в сіні, у хаті й на горищі.

Білизну прала господиня. Кілька зим перебували відкрито на хуторі, в якому поруч було три господарства. Встановили варту, яка стерегла і від зовнішніх ворогів і щоб ніхто з хутора нікуди не ходив. Допомагали по господарству. Пізніше, за москалів, коли чекісти розмножили гарнізони й агентуру по селах, стало значно важче. Доводилося ділитися по два-три чоловіки і ховатися в хатах надійних людей. Обладнували краївки в лісі і там проводили зиму.

— Як же з їжею, водою? А повітря? Туалет?

— Та нічого страшного. Находили біля річки якесь урвище чи інше підходяще місце. Хлопці молоді, здорові й викопували доволі просторі бункери з лазами і до води, й до туалету, і з продушинами для свіжого повітря. Цих бункерів москалі самі майже ніколи не знаходили, хіба що хтось із наших показував.

Далі Іван розповів, як їм удалося вижити, коли фронт котився зі сходу на захід. Німцям було геть не до повстанців. Коли москалі наступали, то ж вони не йшли суцільною лавою через усі ліси, а слід у слід за німцями, які відступали, від міста до міста, від села до села. Між ними ще залишалося багато лісових площ, борів, гаїв, кущів, річок, озер. Там вони заховалися й перечекали, поки фронт посунеться далі. УПА розділила свої загони, й курені на сотні, й вони поховалися в лісах. Та, правду кажучи, фронтовики не дуже й хотіли зустрічатися з повстанцями. Бувало, десь і помічали, але проходили мимо, удаючи, що не запримітили.

Складніше було 1945 року, в час першої мітли. Москалі вирішили очистити Західну Україну від повстанців. Розвернули кілька дивізій МВС і рушили їх від Збруча на Захід. Знаючи про план червоної мітли, командування УПА більші з’єднання спрямовувало за кордон, аби зберегти значну частину збройних сил на майбутнє. З УПА-Північ не пішли в цей перший перехід за кордон. Червоній мітлі 1945 року не вдалося “вимести” повстанців. Трохи втратили, але й жертви москалів примножили. До речі, щоб применшити втрати в боях з УПА, совіти всі жертви до закінчення війни з німцями списали на німців. А перехід з боями частин УПА через Словаччину, Чехію, Австрію на захід здивував і сколихнув всю Західну Європу, бо ніхто там не знав, який потужний рух в Україні за самостійність. Кажуть, нібито Черчілль в захопленні вигукнув: “О, коли б ми знали, що Україна так бореться за незалежність, ми б неодмінно їй допомогли!”

Україна продовжувала боротися проти Москви, а Захід, засліплений комуністичною пропагандою, не бачив ні цієї визвольної боротьби, ні тисяч ешелонів з радянськими ветеранами війни, що їх сталінський режим гнав і гнав у сибірські концтабори.

Відтак били чекістів, енкаведистів, комуністів, москалів, як розповідав Іван. І вони їх били. Одного разу їх затиснули між селом і лісом. Відстань десь до кілометра. Місцевість трохи похила — від лісу до села. Де-не-де окремий кущ, а так в основному місцина відкрита. Праворуч від краю села — річечка, вздовж неї верболіз. Можна б сховатись, так далеко ж. Із села їх вибила рота москалів. Тоді рвонули праворуч від села. Звідти десь із-за кущів заторохтів кулемет і почулися гвинтівочні постріли. Кілька повстанців упало. Рвонули праворуч — так само густий вогонь. Тоді Джулай скомандував наступати на ліс звичайною піхотною тактикою: розтягнутися в розстрільну і залягти. По одному з кожного рою підхоплювалися й короткими перебіжками просувалися вперед. У цей час лежачі вели прицільний вогонь по солдатах, що з краю лісу. Коли перші після чергової перебіжки залягають у готовності до прицільної стрільби, встає чергова четвірка й біжить уперед. Так і просувалися під вогнем.

Повстанці вміли стріляти краще за москалів, але ті підпирали їх іззаду, тож доводилося відстрілюватися, щоб притискати їх до землі, а тим часом ховалися за деревами. Правда, сосняк був тонкий і не вельми захищав. Праворуч і ліворуч бійці були далеко і не могли вести по них прицільний вогонь, але ж і їм не давали туди податися. Вони просувалися до лісу. Аби прискорити наступ, Джулай наказав Іванові взяти на себе командування, а сам наказав одному кулеметникові зі шмайсером зупиняти наступ ззаду, всім іншим — прискорити наступ на ліс. З лісу все рідше стріляли. І коли вони таки увійшли в ліс, то останні постріли були позаду, а не попереду. Отже, відірвалися від москалів. Їм забракло сил наздоганяти повстанців. Не знав Іван, скільки москалів вони поклали, а з їхньої чоти залишилося бійців менше половини. Загинув і Джулай — цей талановитий партизанський командир. Вони відійшли в глибину лісу на запасний постій, щоб загоїти рани, відпочити й покликати поповнення. Від того часу й до арешту 1952 року боївкою командував Іван Ільчук.

— 1946 року в Україні на схід від Волині почався голод, — підхоплює Іван. — Звідти люди йшли до нас, щоб обміняти одяг, взуття чи ще якісь пожитки на харчі. Почастішали звертання східняків прийняти їх до УПА чи до теренових боївок. Деякі були щирі, окремі викликали сумніви. Ми записували їхні домашні адреси й родичів і переправляли їх до сотенного, який мав спеціяльну групу для перевірки.

— Як їх перевіряли?

— Призначали двох для слідкування за одним, аби він не зміг залишити за собою жодного папірця чи будь-якого предмета з якоюсь позначкою. Забирали складного ножика, щоб нічим було зробити зарубки на дереві. Не давали жодної можливости відлучитись від свого рою. І друге — створювали умови, коли він мав виконати атентат. Дивилися, як він у бою стріляє. Другий спосіб перевірки: посилали людину за його домашньою адресою до родичів чи сусідів і розпитували про нього. Туди посилали людей по різному: і як звичайних подорожніх, і як радянських слідчих. Ця процедура складна і до неї вдавалися в тому разі, коли пришляк виявляв непересічні знання і здібності і виникало питання про призначення його на командира чи провідника.