Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 82)
Там був перевал, який звали Дунчин пуп. Там жила Дуня, мала хату, жила одна і була дуже тлуста. В ті часи шоферами були злодії, які повідбували терміни в концтаборах. Вони заробляли гроші, щоб приїхати на материк одягненими та з грішми. Дуня забезпечувала їх любов’ю, а ті платили добре — за любов шофер повинен був насипати їй золотим піском пупець. Вона жила в повній безпеці. Вночі шофер заїздив, вона радо приймала, пригощала і приймала золото. Дуню ніхто ніколи не образив, не обдурив, не пограбував. За неї горою стояли всі шофери. Отож до цього перевалу докотилося їхнє авто. Коли глянути згори вниз, то висота така, що авто виглядає, як коробка сірників.
Доїхавши до цього перевалу, шофер і начальник конвою вискочили з кабіни і на повнім ходу пустили авто в прірву. Все розрахували дуже точно, проте, кажуть же, що у фортуни зав’язані очі — хтось із них був щасливий.
По краю дороги для орієнтації були закопані бетонні стовпчики, 10x10 сантиметрів. Вони на 50-градуснім морозі під колесами машини поламалися, мов крижані, проте змінили напрямок її руху, вона пішла трохи праворуч і скочила колесом на невеличкий горбок — залишок недоваленої вітрами гори. Машина перекинулася за два метри до прірви. В авті за сіткою сиділо троє конвоїрів. То були кавказці. Посередині горіла пічка “буржуйка”. Коли авто перекинулося, вогонь висипався на в’язнів, і загорілися бушлати. Дим заповнив машину, дихати стало нічим, і в’язні стали кричати до конвоїрів: “Вилазьте!” Конвой вискочив, а в’язнів не пустив, і вони полізли надвір, хоч їм і погрожували стріляниною.
Пірус підійшов до провалля. Побачивши, що провалля має чи не кілометрову глибину, він показав це конвою. Всі рушили в бік дороги, де стояв начальник конвою з шофером. Конвоїри люто сварилися зі своїм начальником, а шофер опустив голову і слухав. Нарешті неподалік запримітили бульдозера, витягли авто, полагодили і рушили до Устьнери, що на річці Індигірці. Начальник з шофером пішли до концтабору шукати місце для ночівлі. Конвой запитав, чи є у в’язнів кошти. Дали йому грошей, на які купили горілки — собі і в’язням. “Ото, — сказав, — за те, що живі зосталися”. Зрештою, їх завезли до табору, завели в лазню. У ній напалено, сухо, потомлені в’язні викупалися за милу душу й полягали спати. Коло них чергував “місцевий” зек. Цікаво, що скільки вони не намагалися з нами заговорити, він не промовив ні слова — стукач, вірний пес.
— Ще табір спав, як нас розбудили і повели до “воронка”, — згадує пан Пірус. — Увечері ми вже були в Магадані. Ото поофірував я собі: щоб не сталося, буду шукати тих два “воронки”, куди поділися п’ятдесят хлопців, де вони поділися? Шукав я їх на Колимі, шукав у Сибіру, шукав у Мордовії — ні слуху, ні духу. Отже, вічна їм пам’ять, вони там, де ми мали бути. Таке саме зробили в Магадані. Три старі кораблі погрузили інвалідами і вийшли в море. Де були синоптики, що не попередили? А найшвидше, попереджали. Може, навпаки, саме під таку скажену погоду і спланували акцію. Одне слово, через три дні почалася така буря, що ніхто понині не знає, де ті кораблі. Не хотіли годувати інвалідів — утопили разом із залогами кораблів.
— Дякуємо, пане Василю, за цікаву розповідь.
— Розбігаємося по бараках, бо трохи таки померзли.
* * *
Минуло пару місяців. Я з Кравчуком прогулювався стадіоном перед сном.
— Левку, ти добре знаєш Василя Піруса?
— Та вже ж трохи знаю. Мені він здається сильним, рішучим, різким і категоричним чоловіком. Напевне, ти знаєш краще, а що?
— А окрім того, він цікавий оригінал. Ти знаєш діда Паньківського, того, з густою чорною бородою?
— Я тільки бачив його, але ніколи не спілкувався.
— Дід він культурний, освічений, впертий. Іде одного разу по трапу. Назустріч — Пірус. Підійшли один до одного і ніс в ніс зупинилися.
— Пане Василю, — каже Паньківський Пірусу, просвердлюючи його гострим поглядом. — Я старший за вас і освічений чоловік, і ви маєте вступити мені дорогу.
— Пане Паньківський, головним показником статечности у політичному концтаборі є термін ув’язнення. У мене він удвічі більший, ніж у вас, і тому ви маєте вступити дорогу.
— Я вже здогадувався, що ваші батьки занедбали виховання своєї дитини.
— Зараз я покажу вам своє виховання.
При цьому Пірус узяв Паньківського обома руками під боки, підняв на півметра над трапом, обернув навколо себе й поставив ззаду, звільнивши перед собою трап від особи пана Паньківського.
Ця історія могла б залишитися звичайним жартом, коли б це був хтось інший, а не Паньківський. Пан же Паньківський був до такої міри наповнений гордістю і почуттям своєї ваги, що жодна клітина його організму не залишилася байдужа до такої образи. Увесь місяць кожному українцеві в зоні він з глибочезним обуренням переповідав зухвалий вчинок Піруса, а позаяк люди схильні були обертати подію на жарт, то Паньківський сердився не тільки на Піруса, а й на інших, таких же легковажних людей.
У кінці 1965 року сьому зону розформували і мене з Пірусом направили у різні зони. Більше я з ним не зустрічався. Від друзів чув, що Пірус відбув 25 років ув’язнення, звільнився і поселився в Херсонській області.
Минуло тридцять років. Україна стала незалежною державою під — владою наших малоросів, хасидів та московської агентури. Ці, чужі для України елементи, вкупі з міжнародним єврейським капіталом настільки бояться відродження українського патріотичного духу, що не допускають розриву між так званою незалежною Україною і Україною-московською колонією. І свої політичні традиції бачать в колоніяльному минулому, а не в боротьбі проти імперії за національну свободу, тому для них сучасні герої — це герої СРСР, а не вояки Української повстанської армії.
Ганебне явище, через яке так хочеться вигукнути всім малоросам: опам’ятайтеся! У ваших жилах українська кров, і відмовляєтеся ви від духовної спадщини в сто разів багатшої за ту, перед якою ви стали на коліна. Тож не будьте сліпцями! І повернітеся душею до Василя Піруса та всіх славних лицарів вашої нації.
За цей час я написав Пірусові кілька листів.
Я не знав, що багатство його душі включало ще й таку рису, як любов до поезії. І не просто любов, а творення віршів. Того найкращим закінченням розповіді про Піруса буде додаток трьох документів:
1. Довідка Управління СБУ по Тернопільській області № П-25/7705 від 3 червня 2002 року про те, що в Україні під жовто-блакитним прапором і тризубом і на тринадцятому році незалежности продовжується стара антиукраїнська імперська політика — незалежна Україна визнає чинними вироки окупаційної адміністрації і для неї, як і для СРСР, Пірус — Злочинець!
2. Лист до автора книги:
“Доброго дня, Левку!”
Отримав лист та відповідь Іщенку. Досить фактів, дивно, де ж ти стілько дістав. То треба перерити архів. Коло мене біда. До року поламав два рази ногу, на милицях дибаю по хаті. З Торгаїв виїхав до свого села. Хочу вмерти тут, жінка не захотіла їхати. Думаю піти в дім перестарілих. Хотів добитися пільг, а вони мені прислали виписку “реабилитации не подлежит”. Займаюсь поезією, може здогоню Данте? А може нічого не вийде, бо моїй Беатріче 78 літ, а в таких роках від неї вже тхне, наче від ідей Володимира Ілліча. Просиш, щоб щось написати. Я те зроблю, але як вже пристроюсь у “райський” дім, а то в мене пенсія 75 гривень, тільки туди треба й іти. Написав Мирон Семчич і хоче мене взяти до себе, але я нікому не хочу заважати. Михайло Андрійчук пише, що забере мене в дім інвалідів, але я не хочу переїжджати у іншу область. Я на-кінець зрозумів, що старість, то є горе. Але, що вдієш. Мені вже 82 роки, ото й не знаю, як хто, але не радуюсь, бо вже не той зір, слух, нюх і т. д. Думаю, що нема інтересу родитись на світ. Що воно дає те життя? Хто його придумав? Кому воно потрібне?
Не знаю, чи розповідав я тобі, як був убитий. Нічого вже не чув, погасло світло у зіницях, тіло стало легке, як перо, ніякого болю. Не знаю, чи то біотоки покидають тіло, чи щось інше, але мені так стало мило, приємно, солодко, не знаю, як описати тобі, бо такої насолоди у житті не буває. Я таки вірю в силу, якої не можу зрозуміти і збагнути. Мені та небесна сила слала пророчі сни. Всі вони збулися навіть через 20 років. От мені снився сон, що я стояв серед поля і переді мною впало дві корони з людських черепів і на них скіфські написи. Через 20 літ за Торгаями я пізнав те місце. Тож може маєш знайомих геологів, скажи їм, що я можу показати те місце, поки живу. Вірю що там є багатства: або газ, або нафта, або золото, або щось інше. От і все на сьогодні. Всіх благ вам — Василь.
3. Вірш Піруса “На незабутній спогад нащадкам”.
На незабутній спогад нащадкам