Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 52)

Норильськ за полярним колом? Там вельми холодно?

Так, Норильськ за полярним колом. Там вічна мерзлота. Між іншим, улітку місяць-півтора буває дуже гарячих. Тоді земля розтає на півметра, місцями трохи глибше. А нижче мерзла. За цей гарячий проміжок часу устигають трохи підрости карликові дерева, кущі, трава, барвисто зацвітає Іван-чай. Зима довга й холодна. Морози часто сягають 50 градусів. Буває тижнями держиться 55–56. Часом — під 60 градусів. За такого морозу встановлюється тиша, а саме повітря наче дзвенить. Чи кашлянеш, чи рипнеш валянцем, і це віддається в повітрі якимось таким тонким дзвоном. Ми ходили у ватяних штанях, куфайках, поверх куфайки бушлат, шапка-кримашка з довгими крилами, великі рукавиці. Рухаєшся — й нічого, можна витримати. Гірше з обличчям. Коли вдихаєш вельми холодне повітря носом, то стінки носа швидко мерзнуть. Щоб не мерзли, стараєшся дихати поперемінно то носом, то ротом. При вдиханні такого повітря ротом, ніби хапає за зуби і горло спазмами закривається. Щоки також хапає морозом. Щоб не обморозити, розтираєш руками. Ледь зазівався — прихопило. Усі менти там у добрих кожухах. А привезуть, бувало, молоденьких недосвідчених солдат, то й вони обморожуються.

Харчували у Норильську погано, як розповідав пан Юрків, отож що не день помирало десятки в’язнів. Їх вивозили на санях за зону. Кожному до ноги прив’язували картонну наличку. За зоною їх не закопували, а складали на сніг рядами. Сніг їх притрушував. Привозили нових трупів і клали наверх, їх далі сніжок притрушував. Згодом ще складали зверху “свіженьких” трупів. Так, мов дрова. За довгу зиму нагромаджували гори трупів.

Короткої літньої пори треба було людей поховати. Сніг розтавав, і вода просочувалася вниз. Верхній шар трупів звільнявся від снігу. Зверху трупи починали гнити. Сморід розносило за вітром до карликового лісу й кущів. Адміністрація, зрештою, направляла бригаду в’язнів під конвоєм, щоб закопати трупи. Бригада приходила з лопатами, ломами, копаницями. Викопувала півметрової глибини ямки для могил. Трупи ж встигали розтавати лише зверху, а знизу — були примерзлі до гори і всередині теж мерзлі. Тоді ломами відокремлювали їх від гори, цілі чи частинами, як прийдеться, клали по кілька чи кільканадцять у ті неглибокі ямки й закривали землею. Треба було б ховати глибше, але мерзлота дуже тверда, копаницею її довбати тяжко, лом також майже не бере і тому в мерзлу землю не заглиблювалися. На трупний сморід вночі приходила зграя голодних вовків і об’їдала розморожені тіла. Бувало, виривали кігтями трупи з неглибокої могили й тягли геть. Ніхто не ходив по сліду вовків з тим, щоб повернути кості й поховати. Поза-як літо коротке, а гора трупів велика, то встигали закопувати лишень тих, що були зверху. Вода ж з розталого снігу, яка просочувалася вниз, замерзала, і у такий спосіб утворювався льодовий мавзолей. Кожного року він збільшувався, ріс. Коли пана Юрківа привезли на комбінат, то вже почали були новий “мурувати”. Скільки там всього заморожених пірамід, невідомо.

— Що, вони й досі ще є? — питаю, вражений почутим.

— Там мороз вічно. І зберігатимуться трупи наших побратимів вічно. Вони заморожені і не гниють. Як мамонти. Колись у майбутньому, коли згине російська імперія і настане нова цивілізація, учені зможуть вирізати з льодової гори заморожені трупи, розтяти шлунки в’знів і встановити, що вони порожні.

— Єгипетські фараони залишили по собі кам’яні піраміди. Російська імперія залишить — крижані піраміди трупів підкорених народів: українців, литовців, естонців, латвійців, трохи в’язнів інших національностей…

— За рік вимирав ешелон в’язнів, — мовить Юрків, — і щороку натомість привозили новий. Працювали по дванадцять годин на добу. Якщо врахувати перерви на їду, виведення до праці і назад, то це займало годин до п’ятнадцяти. І на роботі так стомлювалися й виснажувалися, що весь час інший ішов на сон. Якогось ідейного життя практично не було. Спілкування зводилося до уривчастих розмов на роботі, в час їди, по дорозі та коротких реплік у бараках. І думки були спрямовані не на Москву — її проклинати не було часу, а на безупинні проблеми виживання.

— Як вам удалося вижити?

— Я приїхав у зону юнаком. Таких називали “малолітками”. Старші повстанці ставилися до таких, як я, мов до своїх власних синів: любили і старалися оберігати.

Коли прибув наш ешелон, нас розтасували, визначили для мене барак, і я мав знайти собі місце на нарах. Один старший чоловік підійшов і каже: “Ось тут, синку, ляжеш”. І звернувся до якихось людей, що стояли поруч: “Сидоров, візьміть його, хай ляже між тобою і Середніним.”

Слова ці звучали не стільки проханням, скільки наказом, проте Сидоров і той другий не заперечили, а лише кивнули на знак згоди.

— А, може, — кажу до нього, — десь в іншому місці розташуюся.

— Ляжеш тут, синку, — мовив тихо.

— Може б, між своїми? — пошепки питаю.

— Ні, ні, будеш тут. Клади свою торбинку он туди, в голови. І поглядом запропонував мені йти за ним. Вийшли з барака, він і каже:

— Синку, ми тут усі голодні. Кожен день із зони вивозять по кільканадцять трупів. Порції хліба визначають за кількістю живих у другій половині дня, а хліб видають вранці. Люди здебільшого помирають уночі після першої половини ночі, в основному між четвертою і п’ятою годинами. Коли вранці шнир (підмітайло) розносить хліб, то живі беруть порцію того мертвого, що лежить поруч. Отже, ти будеш хотіти смерти сусіда. Щоб ти не бажав смерти українцеві, я тебе поклав між чужинцями.

— Невже то так? — здивувався я.

— Так, синку, так! Хіба ти не наслухався про життя в зонах, коли їхав конопляною поштою?

— Та чув багато, — кажу. — І все-таки я не буду бажати смерти іншому.

— Будеш, сину. Коли ми всі тут стоїмо в черзі на смерть, то кожен хоче, щоб спочатку помер ближній, а потім уже сам. Тому хай для тебе буде цим ближнім не українець.

— Хто ви, — питаю його.

— Я з Волині, — каже. — Моє прізвище Назарчук, звати Петром. Я був у кущовій боївці. В одному бою мене поранили в ногу. Санітар боївки перев’язав ногу, щоб зупинити кров, але тягнути мене не було як. Командир боївки думав відвести увагу роти червонопогонників пересуванням боївки вбік, відходячи поза кущами й ярами у напрямку лісу. Хлопці відступали з боєм, добре стріляли і багатьох ворогів побили. Проте, коли вже боївка сховалася під захист лісу і бій ущух, москалі, шукаючи своїх побитих і поранених, натрапили на мене. Я відстрілювався. Їхня куля ударила в диск мого автомата і його заїло. Гранат уже не було. І вони мене схопили. Вилікували. Трибунал засудив до 20 років каторги. “Хай бандит працює на радянську владу”, — сказали й відправили в Норильськ. Отак я тут опинився.

Мене влаштували були слюсарем механічного цеху. Це не важка праця і не на морозі. Більше року він мені був за рідного батька. А потім помер, царство йому небесне! Був страшенно сміливий. Щирий українець і вельми добра людина.

Багато чого Володимир Юрків розповідав мені про минуле життя в концтаборах. Ось, скажімо, про взаємини політичних з “кримінальними” в’язнями. До початку 50-х років у зонах панували карні злочинці. Вони знущалися над політичними. За вбивство політичного давали один місяць карцеру або тюрми, переводили в іншу зону — тільки й того. У зоні був кримінальний пахан. Його боялася вся зона. Увесь кримінальний склад зони був організований відповідно до їхньої злодійської субординації, на верху якої — цей пахан. Навколо нього — чимала банда, що через шестірок по всіх бараках тримала в страху всю зону. Жив він десь окремо. Шестірки його охороняли і обслуговували. Свою владу над бандою він підтримував силою і ножем. Його боялися і запобігали так, що до його валянців зверталися на “ви”. Наприклад, так: “Чи не можна вас посунути трошечки праворуч, щоб я міг поставити свої валянці?”. Із кумом він пив горілку. Коли приходив пакунок комусь у зону, той мусив ділитися з ним та його бандою. Хто не хотів ділитися, у того відбирали весь пакунок. Чекісти орієнтували кума, кого бажано знищити, кум вказував на жертву пахану чи комусь із його банди, ті знаходили слушний момент і вбивали. Коли можна було сховати вбивцю, тобто не знайти, його не знаходили. Коли вбивство було скоєне на очах у людей і приховати неможливо, тоді вбивць судили, всього лише давали місяць критої тюрми чи карцеру і переводили в іншу зону.

Такі знущання над повстанцями тривали довго, десь від 1945 року й до початку п’ятдесятих. Потім політичні в’язні схаменулися: “Шляк би його трафив! То ми не боялися в Україні москалів цілої їхньої держави зі зброєю, а тут боїмося цих босяків. Треба посадити їх на місце!” Вирішили одного примочити. “Вони, — кажуть, — ясна річ, здогадаються, з якого боку повіяло. Побачимо, як поведуть себе. Якщо мало буде одного, примочимо ще пару і бандити далебі осядуть”. Домовилися. Визначилися з тим, кого вбити, щоб найбільше їх залякати і приступили до справи.

Виконати присуд випало Володимирові Юрківу з двома іншими. Одного підібрали з тим, щоб мав можливість приреченого бандюгу непомітно викликати з барака, передати їм, тим часом повернувшись назад. Обидва напарники Юрківа були з інших бараків, тож ніхто не міг знати про їхнє місцезнаходження на той час, коли відбувалася розправа.