Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 54)

Відразу після поселення в камері слідчої в’язниці його закликали до сусідньої порожньої камери і почали вимагати, щоб він все розповів, бо вони, мовляв, і так все знають.

— Позаяк ви вже знаєте, то я й не буду говорити, — відказав їм Юрків.

З нього зробили футбольний міхур — запустили між двома мордоворотами, які ставши кроків на чотири один від одного, сильними ударами передавали його з рук в руки. Пішла кров ротом. Слідчий зупинив їх:

— Скажеш?— запитує.

— Ні!

— Бийте!— командує слідчий.

І його знову били.

Так було чотири рази. За четвертим разом він уже не міг стояти на ногах. Все тіло гуло, в голові дзвеніло, обличчя було геть скривавлене. Відвели його й кинули до слідчої камери.

У камері були дерев’яний поміст з матрацом, тумбочка і катаринка. Юрків ліг спочити. За годину попросив у коридорного мента води. Той приніс миску, кружку, ложку і налив з чайника води. В’язень сяк-так умився, ковтнув води і знову ліг.

Кілька днів не турбували. Потім викликали до іншого слідчого. Той заходився культурно доводити, що краще щось розповідати, аніж просто мовчати. І Юрків почав йому розповідати про надмірно довгий робочий день, про голод і бруд, в якому їх постійно тримають, що дозволяють писати тільки одного листа в півроку, але й того ні на чому написати, бо папір і олівці забирають, в’язні мусять писати іноді листи на папері з мішків з-під цементу і пишуть саморобними олівцями або сажею і тому подібні речі.

— Як можна, — вигукував той обурено, — в другій половині двадцятого сторіччя тримати людей в такому дикунському рабському стані?!

Він робив вид, що розуміє. Потім показував саморобну гранату й питав:

— А це що? Мовою цієї гранати ви збиралися розмовляти з нами. Стеблик, який її зробив за вашим завданням, розповів усе. Ви знаєте, що означає підготовка збройного повстання? Якщо ви хочете лишитися живим, то можете порятуватися тільки одним способом — розповісти все слідчому. Якщо ж ви примусите нас припирати вас показами Стеблика та інших членів групи, тоді вам ні на що розраховувати. Ви знаєте, що таке життя — це те, задля чого кожен відправляє на смерть іншого, сподіваючись, що може до нього черга й не дійде. У вашому центрі тверді люди, але ви взялися за надто ризиковану справу і тому навіть вони починають проявляти гнучкість, не кажучи вже про токарів, стругальників та слюсарів.

Якщо ви будете мовчати, вас будуть бити, зроблять допит із застосуванням електричної шапки або за допомогою ватного тампона. Не сумнівайтеся — прокурор не відмовить нам в дозволі на застосування цих методів. Подумайте, у вас ще не все втрачено. Ви ж іще молодий, у вас може бути ще багато років доброго цивільного життя. Не хочете сказати, де була захована ця граната?

— Не знаю.

— Хто знає?.. Ви мовчите. Гаразд. Вас зараз відведуть до камери. Побудьте самі. Подумайте. Світ не в темній камері. Він широкий і ясний. Не відрізуйте його собі.

Він покликав мента і наказав відвести.

У камері Юрків ліг ниць на матрац, відсунувши один його кінець, підставив дві руки під бороду і почав передумувати всю зустріч з цим слідчим, байдуже переводячи зір з однієї шпарки між дошками до іншої. Раптом щось блиснуло. Придивився — край бритовкижилетки. Виколупав сірником. Справді: половинка леза безпечної бритовки. Добре. Гостре. Агов, чоловіче, та це ж порятунок від зради! Якщо будуть так бити, що можна буде не витримати, то оцим лезом можна розрізати собі вену, поступово спустити кров і таки уникнути зради.

— Дивна річ трапилася, пане Левку! — з якимсь особливим оптимізмом в очах зиркнув на мене Юрків. — Разом з цим лезом прийшло почуття, що я господар свого життя. Не вони, а я! Бо я сам коли захочу, тоді можу припинити своє життя. Вони будуть довго трудитися, щоб нарешті мене знову засудити до страти чи 25 років ув’язнення чи 20 років каторги, а я вільний піти з життя сьогодні, завтра, післязавтра — будь-коли, якщо побачу, що можу не витримати й заговорити. Не вони тепер стоять наді мною, а я над ними, бо я вищий і постійний суддя, що носить ключа від власного життя і смерти!

— І все ж, як вам вдалося лишитися живим? — нетерпляче поцікавився я.

— Днів десять мене не чіпали, а потім водили до першого слідчого і били й били. Усе боліло. Я стогнав. Ледве йдучи до камери, думав: “Можу ще витримати чи вже більше не можу?” Коли за мною замикали двері і я опинявся в камері сам, діставав сірникову коробку, виймав зі спинки лезо і питав себе: “То що, кінчати? Що, вже більше не можу витримати?” А душа відповідала: “Можеш. Ще багато можеш. Це ще зовсім не те, що порвало б твої жили й терпець!”

Невзабарі мене повели в якусь кімнату, що нагадувала кабінет зубного лікаря чи фізіотерапії. Слідчий зачитав постанову прокурора про дозвіл на допит під електричною шапкою. Мордоворот у білому халаті, якого він недбало накинув на військову уніформу, посадив мене в крісло і прив’язав до нього. Наглядач прив’язав мої руки до спинки крісла. Мордоворот у халаті надів на голову велику металеву блискучу півкулю. З боків на мене світило яскраве електричне світло. Від металевої шапки відходило кілька дротів. Мордоворот приєднав їх до якогось апарату. Слідчий, який сидів навпроти і дивився мені в очі, питає: “Будеш говорити?”

Я заперечно хитнув головою.

— Вмикай! — скомандував слідчий мордоворотові.

Мордоворот клацнув вимикачем. Зверху від протилежної стінки просто в обличчя вдарив промінь цілого прожектора. У стальній шапці-півкулі щось затріщало і злегка засмерділо паленим волоссям. Металева шапка, здається, мала всередині на рівні чола круглий обренець завширшки з сірникову коробку. Цей обренець почав нагріватися. За хвилину я відчув, що у дійсності мій мозок не протинають електричні поля високочастотного струму, бо нагрівання поширюється поступово від того обренця, що охоплював голову, зверху, а всередині нагрівання немає. Отже, це звичайна теплова дія, яка до певної міри не може вплинути на роботу мозку. Неприємний прожектор в очі, але це знову ж зовсім не те, що може примусити говорити. І тоді я спитав себе: що це за кабінет? Яку дію тут застосовують — фізичну чи психічну, розраховану на залякування?

Тим часом голову нагрівало все більше й більше. Я облився потом.

— Досить! — скомандував слідчий.

Мордоворот вимкнув шапку.

Слідчий (до мене):

— Коли ви вперше познайомилися з Караташем?

Я заперечно похитав головою.

— Вмикай, — гаркнув слідчий мордовороту. — Дай всередину! Мордоворот ввімкнув шапку і почав крутити якийсь регулятор. Голову справді почало нагрівати не тільки ззовні, а і зсередини. За якийсь час мені здалося, що поруч зі мною стоїть каструля з водою і та вода починає кипіти. У мозку справді наче щось заворушилося. Ослабло відчуття єдности тіла. Потягнуло на блювоту. Я вдав, що втрачаю свідомість, повернув білками очей і заплющив очі, хоча й дійсно був недалекий від того.

Мордоворот вимкнув шапку. Слідчий щось спитав. До мене його слова дійшли, мов крізь туман. Я нічого не відповів. Мене зняли з крісла й відвели, правильніше сказати, віднесли до камери.

— Пане Левку, а вас не допитували під наркозом? — раптом запитав він.

— Ні, не допитували, — відказую, захоплений його розповіддю.

— У зоні багато повстанців, до яких застосовували наркоз. Ви маєте тут можливість цю справу докладно вивчити. Переважно робили це так, що людина і не здогадувалася.

— Зі мною, — згадав я, — під час слідства у Львові був один випадок, який і досі залишається мені загадкою. Було так. Нам на вечерю давали їжу і чай. Чай я завжди залишав, щоб випити після туалету десь за півгодини-годину до сну. Бувало, що після чаю страшенно тягнуло спати. Загалом після вечірнього чаю бували й інші цікаві речі, наприклад, починали боліти нирки або наступала аж до ломоти страшенна стоячка, а потім полюція і гидотно-прегидотне почуття з пробудженням від мокрих трусів. У випадку, про який мова, тягнуло спати. Ледве дочекавшись десятої години, я ліг й відразу ж заснув. Не знаю, скільки проспав. Може, щойно заснув, а може, це вже було о п’ятій ранку, та досить того, що мене розбудив звук ключа, що відмикав камеру. Відчинилися двері і зайшло три особи. Два з них у білих халатах. Один тримав у руці доволі чималий жмут білої-білої вати. Я хотів щось сказати. Жмут вати торкнувся мого носа. І в мене не вистачило сили проснутися і спитати, хто вони і чого зайшли вночі до камери. Уранці я проснувся від стуку мента в годівничку. Не чув сигналу до побудки і наскільки пізніше підняв мент, не знаю. Здається, спав на годину більше, бо щойно сходив до туалету, як і снідати принесли. В голові не було свіжости, але й болю ніякого не було. Був це сон чи справді звечора мені до чаю доли снодійного, а потім заходили до камери, підносили під носа якусь хімію і потім допитували, сказати не можу.

— Левку, те, що ви розповіли, траплялося з багатьма людьми, що тут у зоні, і ви зможете послухати їхні розповіді. Скажіть, за змістом слідства ви не помітили, щоб вони мали інформацію, яку дуже намагалися витягнути у вас і яку ви їм не давали?

— Ні, такого не помітив. Зрештою, я ще перед арештом з літератури знав про можливости застосування для слідства деяких хімічних препаратів. Наприклад, людині дають у відповідній пропорції препарат для заспокоєння (сну) і препарат для збудження. Трохи перемагає заспокійливий. Людина засинає. Її будять обережно, щоб вона не зовсім пробудилася, а була в так званому просонному стані, і задають конкретні короткі питання, на які вона могла б відповідати найпростішими словами. У такому стані мозок людини видає те, що вона думала останні години чи хвилини перед сном, від яких думок вона перейшла у сонний стан. Далі є така проблема. Не можна примусити мозок не думати про щось, ну про те, про що після обіду допитував слідчий, бо не може бути мозок порожній. Того не думати про щось можна тільки одним способом — думанням про інше. У тих випадках, коли відчував загрозу вибовтати щось у сні, перед сном я зосереджено згадував якийсь домашній епізод, полемізував з кимось і енергійно повторював якусь вельми далеку від слідства думку. Можна про слідство думати: поставити перед зором слідчого, зосередити всю увагу на ньому і повторювати “Кат! Брехло! Сволота лукава! Кат! Брехло! Сволота лукава!” Застосувавши наркозний допит, слідчі мають шанси добути з вашої зачумленої голови на свою адресу цю лайку.