Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 56)
Я вивчав його пісні і співав з ним. Полюбив оту леваду, вільхи, дуб і зеленувато-сизий далекий сосновий бір. Коли ясне сонечко освітлює зелений килим левади, вона починає дихати, наче жива, яскравою свіжістю. А потім десь над обрієм ця жива краса зливається з блакитним небом і утворює величаво-грандіозну єдність землі й неба. Душа наповнюється такою ніжністю і солодким щемом, що радий цілувати й обнімати цей рідний край, цей Божий дар, ладен розчинитися у ньому геть і стати однією з його маленьких невидимих частинок.
Ми жили не заможно, а таки біднувато. Часом тиждень їли ніщимну їжу і святом було, коли мати смажать яєчню. Але це не зменшувало любови до навколишньої природи, бо ж природа була невинна в нашій бідності. Навпаки, вона наче розуміла нас і хотіла допомогти. Усе, що ми сіяли й садили, добре росло й приносило добрі плоди і не вона ж винувата, що загарбники перлися в нашу землю й переполовинювали врожай. Своєю лагідною теплотою і яскравою зеленню вона немовби відвертала увагу від непереливків і старалася наповнити наші душі теплом і надією, вливала силу в наші руки, закликала до віри й сміливої боротьби за право злитися з нею без польських і московських зайд. Я був малий. І серце в мене було мале та воно вміщувало в собі леваду, увесь пречудовий край і братові пісні, що закликали не віддати його чужинцям. Прощаючись, брат мене обіймав, цілував, потім брав правою рукою мою праву руку, відступав на відстань двох наших рук, ставав на струнко й наказував:
Потисне, було, міцно руку, різко відведе, повернеться виструнчений, сіпне попругу автомата й покрокує до лісу. Це мені подобалося і я вельми жалів, що ще не доріс, щоб і собі піти з ним у повстанці.
Якось сотня Арсенового батька прийшла до села і стояла постоєм три доби. Батько з братом були вдома. Багато стрільців було з інших сіл. Одна чота була з якоїсь східної области. Може, з Чернігівської, може, з Київської. Арсен добре й не пам’ятав, знав лишень, що вони — з північної поліської України, бо в їхній мові були не літературні слова, наприклад, “гурок” замість огірок, голівку капустини вони називали качаном капусти. Командував східняцькою чотою офіцер совітської армії. Арсенів тато були дуже задоволені чотою. Сотню розподілили по хатах. Повстанці допомагали людям по господарству, жінки прали білизну й уніформу, старий сільський швець латав їм чоботи. Підлітків, з-поміж яких був і Арсен, по двоє послали на стежу, аби попередити про наближення червонопогонників. Третього дня, коли сотня вже збиралася вирушати з села, стежа донесла вістку про появу на дорозі шести вантажних автомобілів з червонопогонниками. Батько наказав сотні відходити городами, кущами до лісу. Червонопогонники, щоб не потрапити на засідку, позлазили з автомобілів і пішли до села пішки. Це дало можливість Арсеновому батькові вийти з іншого боку з села і за кущами перед лісом залягти в оборону. Червонопогонники пішли в бій на сотню. Сотня відкрила, прицільний вогонь і, напевне, половину відразу перебила. Москалі залягли також. Почалася перестрілка, що тривала кілька годин. Потім москалі почали відступати. Сотенці стріляли доки дозволяла віддаль, а потім узяли кількох поранених і відійшли до лісу. Коли москалі це побачили, вони під’їхали автомобілями до місця бою, забрали своїх побитих і поранених і поїхали в Ратне.
— Пам’ятаю, як люди з села пішли туди, аби пошукати, чи не лишився, бува, хтось на полі бою. Пішов і я з сусідською дівчиною. Вже сутеніло. Люди, розсипавшись у розстрільну, повільно йшли вперед, проглядаючи кожен метр. Проте, вечір наступав швидко і все важче було розпізнавати щось на землі.
Раптом почули, ніби хтось тихо застогнав. Ми зупинилися. Прислухалися. Знову простогнало. Метрів за два під кущем верболозу лежав ниць, притиснувшись до землі, стрілець. З правого боку з-під куща він просунув був автомат уперед, лівою рукою підтримував рану, а правою тримав за ручку з гачком від замка. Коли куля влучила в праве плече і пішла в тіло, він наче хотів повернутися на правий бік, проте не зміг. Лише голова повернулася і правою щокою лягла на приклад автомата.
Ми вклякли на коліна, щоб придивитися. Хтось підійшов до нас і тихо спинився. Придивилися — це був один з наймолодших стрільців сотні. Навряд чи було йому більше 18 років. Прислухалися — він ще дихав. Власне, не дихав, а заплющивши очі, слабенько стогнав. Мабуть, відчув, що коло нього хтось є. Знав він, що це свої? Може, й не знав. Може, думав, що москалі. Здалося, наче він тихо шепоче. Я нахилив вухо до його вуст. Почув слабеньке:
“Нене, Україно, прийми мене в своє лоно. Я люблю тебе моя рідна… буд… будь…”
— Як тебе звати? Скажи, козаче! Ми тут свої.
Губи ворухнулися, проте звуку не було.
— Як тебе звати?
Не відповів. Тим часом обличчя прояснилося, повеселішало. Він широко розплющив очі — такі великі, світлі, ясні, навіть у сутінках їх було видно — і вимовив тихим, проте виразним голосом:
— Я помираю за Україну! — зітхнув і затих.
Старша жінка, що саме нагодилася, каже: “Встаньте, діти!”
Ми підвелися.
— Царство небесне! — почала вона, і ми повторювали: — Царство небесне тобі, славний сину України!
Хай Господь прийме твою душу і поставить поруч з душами славних лицарів України!
Твоя молода і непорочна душа хай своїм прикладом надихне інших українців до боротьби за волю!
Хай твоя ненависть до ворогів помножиться в десятках інших синах і дочках України для вічного прокляття сатанинській Москві! А я кликатиму гнів Божий на неї.
Вона вклякла над стрільцем. І ми вклякли. Зупинились і ті, хто тільки-но надійшов. Перехрестилися. Вона закрила повіки стрільця, потримала. Потім каже до всіх:
— Викопаємо могилу і тут поховаємо вночі, щоб москалі не знущались. А на цій землі, що змочена його гарячою кров’ю, посадимо кущ калини. Дівчата поливатимуть його. Вона вродить червоні грона, і тоді молоді хлопці приходитимуть сюди щороку й співатимуть:
Ця жінка — й так висока — витягнулася ще вище, підняла обидві руки до неба й прорекла, мов клятву:
— Пошлімо його матері, де б вона не була, думкою подяку, що вродила такого сина! Пошлімо батькові думкою подяку, що дав йому стрілецьке завзяття!
1947 року Провід ОУН вирішив перевести частину УПА до західних держав. Від командира УПА надійшла пропозиція відібрати тих командирів і стрільців, які не замасковані псевдами від місцевого населення і сформувати з них загін для об’єднання з галичанами й спільного переходу на Захід. Арсенів батько та інші сотники обговорили пропозицію. Батько вирішив не йти на Захід, а воювати в своїх волинських лісах до останку.
У вересні в одному запеклому бою Арсенового батька було вбито. Більшовицька влада над селом посилилася. Раніше червонопогонники вилазили з райцентру на села тільки вдень. На ніч ховалися в своїх районних гарнізонах. Тепер вони почали відважуватися вилазити на села деколи й уночі.
Сільська влада, яка служила більше підпіллю, аніж окупантам, поступово припиняє допомогу повстанцям і все вірніше прислужує чужій владі. Селом поповзли чутки, що вивозитимуть на Сибір родичів повстанців і тих, хто не захоче записатися до колгоспу.
Колгосп лякав. Він стосувався всіх і тому сприймався не конкретно й не вельми гостро. Що ж до родичів повстанців, то в селі добре знали багато сімей, чиї батьки й сини були в УПА.
Одного разу восени до сільради під’їхало два вантажні авта з червонопогонниками. У них був список на одинадцять сімей. Вони взяли голову сільради, щоб він показував, де ті люди жили.
— Поки машини стояли біля сільради люди, — розповідав Арсен Скляр, — які завжди пильнували за сільрадою, шепнули хлопцям, щоб бігли по хатах і повідомили про наближення лиха. До нашої хати забіг хлопець за півхвилини до появи ворогів. Мама гукнули: “Арсене, синку, тікай до тітки Палажкп” (вона жила на другому кінці села). Я вискочив у чому був, і добре, що кинувся не на вулицю, а за клуню, бо в цей момент зайди відчиняли хвіртку й заходили на подвір’я. Я не став чекати, що буде далі, а з-за клуні підбіг до тину, що відгороджував їхній город від сусідського, перестрибнув через нього й присів. Оглянувся. Переконавшись, що не помітили, рачки переповз сусідський город, перестрибнув через другий тин і поповз далі. Коли вже був за кілька сотень метрів від своєї хати, почув постріл і материн лемент. Ясно, що мати живі і плакали по бабі чи сестрі. Не став повертатися. Пішов поза городами далі, заховався і сидів у кущах, доки не стемніло. Ця татаро-московська навала на село тривала яких дві-три години. Сільрада дала підводу на кожну сім’ю. Нещасні погрузили трохи одягу, взуття, білизни, постелі, посуду, трохи харчів й рушили до залізничної станції. Попереду валки їхало одне вантажне авто з енкаведистами, позаду — друге.