Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 57)

В селі одні принишкли, боячись, щоб і їх не похапали, інші гучно проклинали навалу й обіцяли помститися, ще інші питали один одного: “І за що оце Господь Бог нас так тяжко карає?” — “Нічого, нічого, — потішали інші. — Ось скоро Захід разом з американцями почне війну проти Москви, розгромить її, москалів не залишиться в Україні жодного і тоді заживемо по-людськи.”

Увечері, коли навала вже минулася, тітка пішла до нашої хати, і від сусідів дізналася, що коли двоє енкаведистів зайшло до хати (один стояв на подвір’ї, а один на вулиці), то баба взяла кухонного ножа і з прокляттям замахнулась на одного з москалів. Той легко відбив тонку, суху, безсилу бабину руку і штовхнув її додолу, а другий вистрілив у неї. Сестра встигла залізти під ліжко. За списком у хаті мало бути четверо. Сестру вони знайшли. Маму били і вимагали сказати, куди сховався син. Вона не сказала. І так їх двох (маму з сестрою) й вивезли. Мені тітка порадила не показуватися на люди, щоб загалом ніхто не знав, що я в неї живу. Бабу поховали сусіди. Хати і всі господарства вивезених наїзники нібито передали сільраді. Потім районні начальники разом з сільською владою ці господарства розтягнули й розікрали.

Тітка ставилася до мене, як до рідного сина. Узялася вчити мене. Брала підручники, які потрібно було за програмами, давала мені завдання і вимагала їх виконувати. Я мав добру пам’ять і швидко засвоював матеріал. Жив у тітки п’ять років і пройшов за цей час, то під її наглядом, то самотужки вісім класів. До школи не ходив. Іспитів не складав, але освіту здобув. Проте, що я жив у тітки, дехто з сусідів здогадувався. Коли траплялося наткнутися на якусь небажану особу, тоді я виїжджав із села на тижнів два-три, а тітка розпускала чутку, що я приїздив у гості та й поїхав знову не знати куди.

1952 року я покохав ту сусідську дівчину Наталку, з якою 1947 року хоронили молодого стрільця. Вона на рік молодша від мене. І вона загорілася до мене. Коли я згадую ті дні, то й тепер спалахує серце, а тоді нас обох проймав якийсь потужний духовний вогонь. Він тягнув нас одне до одного з неймовірною силою. Глянувши на мене, вона загоралася багряним рум’янцем, рожеві губи її палали яскравими пелюстками червоних руж, а очі світилися всесильним промінням. Ми впивалися одне одним і, здається, на самому небі немає більшого раю, як в духовному сяйві навколо нас.

На той час Арсен уже поновив взаємини з повстанцями. У місцевій кущовій боївці командиром був один із стрільців сотні його батька. 1950 року йому присвоїли були звання бунчужного, сотню розділили і кожну чоту спрямували в різні місця. Бійцям для конспірації дали нові псевда, щоб на випадок полону, навіть при бажанні, кожен міг сказати кадебістам найменше. Боївка мала слідкувати за своїми селами і збирати розвідінформацію, підтримувати в людях дух опору окупантам, утримувати від зради, винищувати чекістську агентуру, забезпечувати харчуванням, одягом, взуттям стрільців УПА, забезпечувати комунікації, сприяти УПА в боях проти енкаведистських груп і гарнізонів.

Невідомо, чи хтось із стрільців боївки знав, що кущовий був в УПА і мав звання бунчужного. Тут його знали на псевдо Явір, зверталися до нього “друже Яворе” і більше нічого не мали знати. Він довіряв Арсенові. Просив нікому не казати про їхнє знайомство з 1946 року з часів дії батька. Той обіцяв і, ясна річ, нікому про нього не сказав. Хоча й сам не знав, з якої він области. Вважав, що таки з їхньої.

Він дав Арсенові совітського карабіна і наказав станичному Березі навчити його стріляти. Вони пішли далеко в ліс, і там Береза пояснював, як летить куля, як визначити відстань, як регулювати прицільною планкою траєкторію лету кулі, як спускати гачок та всі інші тонкощі стрільби. Береза годився хлопцеві в батьки і навчав його з любов’ю. Потім він навчив його стріляти з совітського автомата, з німецького ручного скоростріла, з російського скоростріла Дегтярьова, з кількох пістолів, навчив кидати гранати. Усе це йому добре давалося, бо дуже любив зброю і вельми хотів навчитися стріляти влучно.

Місяців через два він склав іспити кущовому Явору, той звів його з лікарем на псевдо Липа. Липа призначав Арсенові зустрічі і розповідав, що робити на випадок поранення його або іншого стрільця. Показував трави, які заміняють йод, і просив завжди носити з собою сувійчик бинта, жмуток вати та маленький гострий складаний ножик.

Арсен хотів перейти в ліс до боївки, скласти присягу і стати справжнім повстанцем. Друг Явір не погоджувався. “Ти, — сказав, — маєш у сховку карабін з набоями і три гранати. Живи, як досі жив, приховано у тітки. Коли потрібно буде, я тебе покличу. Ти знаєш дівчину Наталку, що живе по сусідству з твоєю батьківською хатою?” “Знаю”, — відповів, здригнувшись від самої згадки про неї. “Так ось, може статися, що саме через неї я зможу покликати тебе. А може, ще через когось. Буде видно. Наразі не поспішай.”

Проте, події самі поспішили. Як пізніше розповідав Явір, з Ратного відрядили оперативну групу енкаведистів душ з п’ятдесяти в цей кущ для вивезення людей до Сибіру. Явір вирішив зробити дві засідки на двох дорогах, по яких, найімовірніше, просуватимуться енкаведисти. Розділив боївку на дві частини і передав через Наталку наказ Арсенові йти до нього зі зброєю. Той мерщій добув зі сховку зброю й прийшов до Явора. Залягли в засідку. Для Арсена це був перший бій. Спочатку він хвилювався і все не міг зафіксувати на мушці мішень. Далі не виходило плавно спустити гачка замка. Коли ж побачив, що вороги падають, а свої всі живі, прийшла впевненість і віра в свою зброю. Цівка перестала тремтіти і палець перестав сіпати гачка замка — він почав влучно стріляти. Вони перебили всю групу. Пізніше довідалися, що кільком вдалося відійти, замаскуватися і потім втекти. Одного з своїх поранило в ногу й одному прострелило вухо, інші лишилися неушкодженими.

Тим часом в іншому місці відбулися інші події. Друга група енкаведистів пішла не тією дорогою, де на неї чекала Яворова група. Станичний за деякий час здогадався, що енкаведисти їх обійшли, і направив дві групи стрільців у розвідку. Минуло кілька годин, заки станичний встановив, де були енкаведисти. Відстань між дорогами і групами — понад десять кілометрів. Радіозв’язку не було (в енкаведистів, між іншим, теж), сонце наближалося до горизонту, енкаведешна група повернула кудись убік (як потім з’ясувалося, — на Рокитне), група станичного повстанців розминулася з ними і таким чином нічого не залишалося, як іти в обумовлене місце для об’єднання груп кущової боївки.

Тим часом на дорозі, якою енкаведешна група поверталася на Рокитне, кілометрах в п’яти від села, вона наткнулась на Арсенову Наталку. Серце підказувало, що Наталка йшла йому назустріч. Вона знала їхні стежки і могла сподіватися зустріти коханого. Напевне, несла вузлика з їжею, в якому була пляшка молока, хліб і ще щось. І, мабуть, хотіла щось сказати для командира. На цій стежці її перестріли московські дикуни, зґвалтували гуртом, застромили пляшку межи ноги й убили. Все тіло її було вкрите гулями і синцями, подряпинами і проколами шкіри. Мабуть, допитували, однак вона нічого не сказала. Вони волочили її за коси, бо коса і голова були забруднені землею.

— Ех, Левку, бачив би ти, яка коса у неї — світло-руса, довга до самого пояса! — болісно вигукнув Арен Скляр. — Я, було, покладу долоню на її голову й поведу по косі нижче й нижче, а з коси — електричний струм, що б’є в руку, доходить до серця й запалює душу. Прикладу до губ, поцілую. Гляну їй в очі — а чоловічки широкі-широкі й полину в них всією душею. О, кохана моя, чи є ще на небі така зіронька, як ти?

Немає! Немає!

Люди викопали могилу. Прийшли до церкви. З церкви труну понесли на цвинтар. Зібралося все село. Я сказав Явору, що піду на цвинтар відкрито зі зброєю. Він не став відмовляти, але наказав станичному виставити стежу на дорогах до села і забезпечити охорону в селі.

Коли поставили труну біля могили, відслужив священик службу Божу і люди почали прощатися, я подолав сором’язливість, вкляк перед труною на коліна, поцілував її, потім випростався, підняв карабін над головою і крізь сльози промовив чи, радше, прорік: “Духовний отче, люди добрі, слухайте: перед батьками Наталки, перед Богом, перед своєю тіткою, яка від 1947 року є мені за рідну матір, беручи в руки цю зброю, клянусь:

Здобути свободу Україні або згинути в боротьбі за неї!

Буду мстити москалям усе життя за смерть Наталки — славної доньки української нації та за всіх загиблих бойових побратимів!

У разі скрути я пущу собі кулю в лоб, аніж здамся живий ворогам України!

Чуєш Наталочко, прийми мою клятву! І знай: я прийду до тебе! А до того моя рука каратиме твоїх катів безжально!”

Труну опустили. Узяв грудку землі і кинув униз на віко. Раз. Другий. Третій. “Спи спокійно, моя кохана”, — тихенько прошептав пересохлими губами.

Підійшов до тітки, поцілував, вклонився, потім до Наталчиних батька й матері, потім до священика: “Благословіть, отче, на шлях козацький, повстанський”. І схилив голову.

“Благословляю, сину мій! Будь вірний Україні і своїй клятві! Будь сміливий!”

Відійшов кроків двадцять від труни і похоронної громади, перехрестився, повернувся і рівною швидкою ходою пішов із села.