Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 51)

— Тобто, — кажу, — розумом не можна подолати віру. А це означає, що джерело психічної сили, що піднімає людську руку на себе, не в голові, а в душі: прислухалася людина до своєї душі, до неба і відчула, що має піти з життя в інший світ. У такім разі це вже акт не волі, а акт долі. Як казав Шевченко:

Така її доля, о Боже мій милий …

І подумав про себе: чим накладати на себе руки, то краще спробувати тікати! Так, тікати звідси на волю! Тікати!

Розповідь Володимира Юрківа

З Володимиром Юрківим я познайомився іще в перші дні свого перебування в концтаборі. Це був чоловік середнього зросту, мав 35–40 років, із світло-сірими ясними очима. Ніс трохи кирпатий, наче невеличкою картоплиною. Чиста біла шкіра, русяве волосся і високе-високе чоло. Його поділяли на рівні горизонтальні смужки три борозенки, що починалися із самого правого краю і йшли до лівого краю чола. Широкий у плечах. Загалом — здорової статури чоловік. На ньому темно-синя куфайка, чорні в’язенські штани з грубої бавовняної тканини й кирзові чоботи. На голові — така ж темно-синя в’язенська ватяна крилатка. У гурті ми вже кілька разів зустрічалися. Він казав розумні речі, і я хотів з ним докладніше побалакати. Все не випадало нагоди. Цього разу я йшов з Віруном до ІОрківого барака в надії його там застати, а тим часом дорогою просив Віруна організувати мені зустріч з нашими союзниками. Спочатку з тямущим литовцем.

— Добре, я організую, — запевнив Вірун. — У мене є знайомий литовець із зеленої армії.

— Що це означає?

— Зеленою армією в Литві називають повстанців. Часом цю армію ще називають “лісовими братами”.

— Степане, підбери ще по одному естонцеві та латвійцеві для знайомства на ближчий час.

— Я вже підібрав. Якщо ти не проти, то з естонцем можна зустрітися в неділю.

— У неділю? Підходить. Після обіду.

— То я вже піду, ти знаєш, де секція і ліжко Юрківа, знайдеш сам.

Вірун повернувся і швидко пішов засніженим трапом повз барак. Я зайшов до секції Юрківа. Той саме читав журнал “Вітчизна”. Я привітався й запитав, що цікавого він там читає.

— Велику літературознавчу статтю Миколи Жулинського. — Знаєш, — каже, — Жулинський розумний чоловік і коли б не рамки соціялістичного реалізму, то був би добрий автор.

— Загальна національна біда — розумних людей система ламає і примушує писати облуду. Проте, пане добродію, коли б ви могли відкласти журнал на потім, я хотів би запропонувати вам подихати свіжим повітрям, як ви дивитеся на таку пропозицію?

— Зовсім не проти. Ходімте.

Ми вийшли, і після короткого обміну буденними новинами я попросив Юрківа розповісти мені про його справу.

Як виявилося, Юрків з Тернопільщини, з Теребовлянського району. Він вчинив атентат, тобто за завданням організації убив міліціонера. Історія така. Цього міліціонера прислали 1948 року зі Східної України до Теребовлі і закріпили за їхнім селом. (Його попередника було вбито за те, що убив одного місцевого.) Село жило як? Удень працювало на ланах і городах, хтось щось будував чи майстрував, а вночі до когось приходили повстанці, щоб довідатися про рух чекістських груп і червонопогонників, дізнатися про новини щодо діяльности сільської влади, між тим — попоїсти, взяти харчів, може, змінити білизну. Хтось із села йшов до лісу віднести повстанцям харчів та розповісти новини. Червонопогонники тим часом влаштовували засідки. До лісу вони боялися заходити, а чатували в кущах десь на узліссі, як би перестрінути і несподівано обстріляти тих, які йшли до села. Це було важливо. Тому селяни уважно спостерігали за селом і всім навколишнім тереном. І лишень помічали появу незнайомих людей, так негайно сповіщали повстанцям. Місцеві в свою чергу робили засідки на червоних.

Щоб краще контролювати село, чекісти засновували агентуру. Приїздили вони великою групою в село. Викликали до сільради різних селян — і чоловіків, і жінок. Одних примушували писати заяву про вступ до колгоспу, інших допитували, чого не сплатили натурального податку, третього шантажували: мовляв, ми знаємо, що твій син зі зброєю у лісі. Якщо не будеш нам допомагати, то виселимо в Сибір. На четвертого накидалися: “Скажи: до кого приходили бандити?” Якщо той казав, що не знає, то вони били його і потім всього в гулях і синцях викидали з сільради геть.

Хтось не витримував і погоджувався доносити на повстанців. Котрийсь із них намагався їх дурити й не доносив, інший плів небилиці на голову сільради та голову колгоспу, щоб посіяти між ними та до них недовіру, а траплявся й такий, що доносив про все, що знав.

Після такого наїзду на село, селяни довго переповідали про зміст розмов із совітами. Проте в селі достеменно не знали, хто витримав, а хто зламався. Правда виявлялася поволі і тяжко. Наступного наїзду совіти знову викликали до сільради з десяток людей. Хто з них був сексотом, люди не знали. Обізнаність чекістів вказувала на те, що в селі є сексот. Недовіра між людьми зростала. Почастішали арешти й провали.

Міліціонер став навідуватися до села майже щодня. Він уже не боявся ходити селом сам. Заходив до хат. Ці відвідування викликали цікавість людей. Вони собі гадали так: чого б це міліціонер мав заходити до непривітної незнайомої сім’ї? Якщо заходить і сидить там цілу годину, значить між ними є щось спільне. І зростала у селі до таких людей підозра. А потім помітили, що до одних він заходить удень і зовсім відкрито, кількох зустрічає ніби випадково пізно ввечері за селом, а буває так, що сидить цілий день у сільраді, тим часом голова сільради викликає по одному кілька чоловік з різних причин. З кимсь із них міліціонер міг зустрічатися в сільраді. Одне слово, стало ясно, що він — резидент. Тоді кущовий Кремінь зробив засідку на дорозі від Теребовлі до села, його схопили і притиснули. Він розповів про свою сільську агентуру. Попередили, щоб припинив роботу на чекістів. Він пообіцяв.

Пізніше місцева служба безпеки встановила, що міліціонер не все розповів правдиво — оббрехав кількох людей. Хати, до яких заходив удень відкрито, були свої, сидів він у них подовгу навмисно, щоб викликати до них недовіру.

Якось група повстанців наткнулася на засідку червонопогонних солдат на околиці села, двох з групи було вбито. Коли встановили, що її організували на підставі інформації міліціонера, то служба безпеки й присудила його до страти, Юрків і виконав вирок.

— А хто був той міліціонер? — цікавлюся.

— До Теребовлі він прийшов як Іваничук з Вінниці, — відповів Юрків. — А коли мене заарештували, то у справі був один документ, в якому прізвище батьків було Іванови і проживали вони в селі Калузької области.

Отож, коли я взяв на себе виконати вирок, — провадив він далі, — мені принесли гвинтівку. Я вирішив застрілити, як він буде у сільраді, бо звичайно він так сидів за столом — його добре було видно з вулиці. З другого боку вулиці був пліт заввишки по плечі людини. Я приглянув, що за плотом на людському городі можна стати дуже зручно для стрільби. Віддаль метрів сорок-п’ятдесят. Це зовсім недалеко. І якщо він буде сидіти в кабінеті разом з головою сільради (який не шкодив підпіллю), то я не промахнуся і голову не зачеплю. Залишилося непомітно для господаря городу сховати біля плоту гвинтівку і чекати на прихід міліціонера. Він довго не приходив, і я вже побоювався, щоб господар не наткнувся на верету з гвинтівкою. Коли з’явився — серед дня. Що робити? Чекати, заки потемніє? А може, він піде з села раніше? Початково я розраховував, що стрілятиму ввечері, коли він сидітиме в освітленій кімнаті, а я за плотом, і після пострілу у потемках дремену через город повз хату в луг та яри. А тепер на мене напав страх, що він не буде сидіти до вечора, кудись піде, до сільради не повернеться і я не виконаю атентат. Я пройшов по вулиці. Ніде нікого не видно. А, думаю, я вдень дремену. Метрів за сто переліз тин, обійшов одну хату і городом іншого господаря підійшов до гвинтівки, присів, розгорнув верету, загнав набій, закрив замок, просунув кінчик цівки крізь пліт, сидячи примостився добре, бабахнув і, пригнувшись з гвинтівкою в руках, пустився навтьоки через город до яру з кущами. Загавкали собаки. З сусідньої хати виглянула жінка, але миттю сховалася, в хаті праворуч хтось притулився до шибки і також хутко відвернув обличчя і сховався. Я більше нікого не бачив і мені здавалося, що й мене ніхто не побачив, окрім із сусідніх хат. Може, й не вони сказали. Може, хтось інший. Кілька днів я не був у селі, а коли прийшов, то вже все село гомоніло, що це я зробив. Абсолютна більшість хвалила. Мати сказали, щоб кудись тікав. Я зібрався йти до повстанців у ліс. Мене перехопили біля сусіднього села. Гвинтівку після атентанту поклав у обумовлене місце, і її повстанці забрали. Пістоля не мав, тож відстрілюватися нічим було, і мене взяли, можна сказати, голими руками. Мені не було 18 років і тому трибунал засудив не до страти, а до 25 років ув’язнення. Так я опинився в норильських концтаборах.

У Норильську пан Юрків потрапив на будівництво молібденового комбінату. Археологи знайшли там багаті поклади молібденової руди. Молібден — один з кількох найтвердіших металів. Його додають до сталі при виготовленні інструментів, а найбільше його йде при виготовленні танкової броні. Сталін піклувався про створення армади танків, літаків, кораблів, тому до Норильська звозили тисячі в’язнів для прискорення будівництва шахт, заводу для збільшення руди, комунікацій. Всі об’єкти були обвішані десятками гасел зі словами Сталіна, на зразок: “Стране нужен молібден.”