Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 49)

— Левку, ви готові на рішучий крок? — питає Кочубей.

— Готовий, — якщо побачу, що є бодай невеликі шанси втекти, а лізти просто під автомат нерозумно.

— Ми з Павлом обдумали план і розкажемо тобі, проте тільки після того, як ти даєш слово, що без нашої спільної згоди не скажеш жодного слова будь-кому в світі.

— Даю слово, що без вашої спільної згоди я нікому не скажу про планування і підготовку втечі. Отже, дайте відповідь на три питання: 1) Що робити на волі? 2) Де жити (базуватися)? 3) Як подолати загорожу й вибратися з Мордовії?

— Я впевнений, що можна дуже навіть стримати антиукраїнську діяльність терором, — каже Андросюк. — Тепер усі ці секретарі райкомів, обкомів відкрито виступають проти нашої мови, культури, проти святкувань Різдва, Великодня, Зелених свят. В українських святах та історичних місцях ставлять пам’ятники Леніну, Сталіну та іншим катам, чим оскверняють нашу українську національну душу. Їм навіть у голову не приходить, що за ці злочини супроти української нації належить відповідати. І коли б ми шльопнули якогось секретаря обкому партії після його чергової антиукраїнської акції і про це повідомили громадськість листівками, то це б відразу їх всіх насторожило, і кожен із них задумався б, чи варто ризикувати життям. Може, подумав би, краще не проводити антиукраїнської акції і не ризикувати? Терор — це велике діло, бо смерть — найсильніший аргумент. І це не важко зробити, коли підходити розсудливо і добре підготуватися. Із обкомівських владоможців охороняють помешкання тільки першого секретаря. Квартири другого й третього секретарів обкомів КПУ і секретарів райкомів КПУ не охороняють. Довідатися, де вони живуть, неважко. Не важко встановити вулиці, якими той чи той їздить до праці і з праці додому. Підготовка атентата впродовж місяця могла б забезпечити повний успіх виконання і непомітного зникнення з области і переїзд в іншу область. Якби ми зробили три атентати річно, це справило б на партбюрократію величезний вплив, а ми ж могли б робити їх значно більше, перебираючись з одного кінця України в інший.

— Знаєте, — каже Кочубей, — а може нам би вдалося наймати приміщення десь навпроти Ради Міністрів чи поруч з ЦК і відслідковувати весь штат, хто коли й куди приїжджає та від’їжджає і місце проживання великих “шишок”. Поступово можна б складати точні схеми — маршрути і тоді їх легко було б відстрілювати. Маю на увазі відстрілювати малокаліберним пістолетом, звук якого зовсім слабкий.

— Між іншим, — панове, — ви знаєте, що хоч у Совітському Союзі існує пашпортна система і всі дорослі громадяни теоретично стоять на постійному обліку в міліції через пашпортні столи, практично кожного року впродовж року від одного до двох мільйонів громадян перебувають поза контролем. Вони в одному місці виписалися, а в другому ще не прописалися, тобто велика кількість людей перебуває все-таки поза реальним контролем. Дехто виписавшись в одному місці місяцями не прописується в іншому місці. Це дає якусь надію на те, що нам можна було б загубитися між цим бродячим народом. Хоча цікаво, як ви бачите можливість проживання на волі на нелегальному становищі?

— Після нашої втечі, — мовив Андросюк, — об’являть всесоюзний розшук. Розішлють наші фотокартки на автомобільні й залізничні станції та в морські, річкові й аеропорти й міліція намагатиметься нас зловити. Це триватиме шість місяців. Після шести місяців пошуки послабшають. Думаю, що на шість місяців слід би залізти в лісову криївку й не висовувати звідти носа. Причому краще не на Україні, а десь в білоруських або брянських лісах, бо ж кагебісти обложать помешкання всіх наших близьких родичів і чатуватимуть на нас і вдень і ночі.

— На Україні всі ліси розбиті на ділянки і кожна передана під догляд певного лісника (гайового), — уточнив я. — У нас немає площі лісу, що була б у дикому стані і не під наглядом лісника. Тобто зовсім непросто знайти таку ділянку лісу, де можна було б копати, пиляти, стукати сокирою і зовсім непомітно збудувати сяку-таку землянку. Ви думаєте, що таке місце можна знайти в Білорусії чи у брянських лісах?

— Пане Левку, є дуже багато варіянтів, — переконує Андросюк. — Вирвавшись з Мордовії, ми можемо загалом податися на Схід, а не на Захід. Можемо поїхати в Архангельську чи Вологодську область. Там дикий край. Покинуті села, хутори. Там можна знайти покинуту хату і спокійнісінько жити в ній хоч десять років. З ближчого хутора, до якого може бути півсотня кілометрів, якщо хтось і побачить, то не спитає, звідки ти взявся, бо вони там, у тих нетрях, раді зустрінути живу людську душу. Можемо їхати в Казахстан до тих українських поселенців, яким не дозволяють повертатися в Україну. А після шести місяців можемо їхати до мого дядька в Горохівський район на Волині.

— За два тижні ми дядькові надокучимо і він делікатно сплавить нас у руки влади, — зауважив я.

— Ні, не сплавить. Він твердий і самовідданий націоналіст, — запевняє Андросюк.

— Ти, Павле, коли його останній раз бачив?

— Перед арештом. Сім років тому.

— Степан Вірун, з яким іду в одній справі, дружив з Ващуком. Помилка, яка призвела до арешту нашої організації, в тому й полягає, що Вірун не врахував різниці в ідейній еволюції його самого і його друга. В юначі роки вони симпатизували повстанцям, жадібно слухали розповіді про боротьбу за самостійність України і навіть виконали одного разу невеличке завдання якогось провідника чи командира. У тому патріотичному настрої роз’їхалися до різної праці та навчання. Минуло п’ять років. За цей час Вірун хилився в бік самостійщини і разом зі мною став створювати підпільну організацію. Ващук минулі п’ять років хилився у бік окупаційної влади та кар’єризму і коли Вірун знайшов його і розповів про організацію і запросив до спільної боротьби за волю України, Ващук пішов до окупантів і продав Віруна. Отже, час у п’ять років зробив з колишніх ідейних друзів різних людей і поставив їх один супроти одного. З твоїм, Павле, дядьком проміжок часу в сім років, міг зробити те ж саме. І для того, щоб на нього можна було покладатися, його необхідно знову зрозуміти, а для цього в тебе не буде часу.

— Не ускладнюй проблему. Коли мине шість місяців, тоді добудемо пашпорти на нові прізвища і пропишемося на околиці Києва, Харкова чи, може, Ростова і будемо воювати з комуністичною владою, — править своєї Кочубей.

— Ви, дорогі друзі, говорите мовою, що складається з великих блоків: “добудемо пашпорти”, “пропишемося”, а в мене, як юриста, виникають при цьому десятки питань, як саме ви думаєте добути пашпорти і як саме ви думаєте прописатися? Якщо ви не знаєте відповідей на всі ці запитання, то це означає, що ви йдете навмання, ідете вперед із зав’язаними очима.

— Жоден полководець не може розв’язати всі питання наперед, — каже Кочубей. — Він рушає армію вперед і по ходу розв’язує питання, що виникають. Так і ми: важливо почати війну. З війни виникатимуть труднощі для нас і для ворогів наших. Наша тактика: вислідив — ударив — утік. Той, хто тікає, має одну дорогу, а хто хоче зловити, не знає, по якій дорозі побігти. Отже, в нас уже величезна перевага. І якщо ми не дурніші від чекістів, то маємо шанси обдурювати.

— Ви пропонуєте стратегію оптимізму, а не розрахунку. Така стратегія називається стратегією на якось воно буде, або, як кажуть галичани, якось воно буде, бо ще так не було, щоб якось воно не було. Гаразд, залишмо це питання. То як ви думаєте перестрибнути через оту систему охорони? — показав я пальцем на заборонну лінію.

— Поки що ми зупинимося на такому плані, — твердить Кочубей. — Убиваємо вартового, що стоїть на вежі за сушаркою, натягуємо якір з мотузкою на огорожу, що поруч і на стовп заборонної колючої загорожі і по ній на руках перебираємося до вежі, де один швидко переодягається у солдатську уніформу, двоє інших переодягаються у цивільний одяг, спускаємося з вежі і йдемо в ліс. Щоб цю операцію ніхто не бачив, гасимо в зоні електричне світло. Заки заведуть дизель автономного освітлення, мине хвилин п’ять. Цього часу нам має вистачити. Погасити світло можна куском троса, закинувши його на трьохфазну лінію електропередач. Щоб убити вартового, необхідно зробити пістолета.

— Для набоїв?

— Ні, для пороху з сірників, — каже Кочубей.

— То це буде припіканка, якими ми стріляли вдома, як були підлітками?

— А хіба убивча сила її недостатня?

— Цілком достатня. Я, бувало, пробивав сосну діаметром сантиметрів до двадцяти. Припіканку далебі зробити нескладно, але вона б’є страшенно гучно.

— У той момент, коли потрібно буде стрелити, на котельні озветься гудок і приглушить звук пострілу.

Таким чином необхідно кілька помічників. По-перше, токар з механічного цеху, який би виточив пістоля. По-друге, хтось із котельні, щоб подав гудок. Краще, якби це був слюсар, який не ходить по змінах, а буває там щодня. По-третє, хтось такий, хто б накинув кусок троса на електричну лінію і зробив коротке замикання та опустив зону в темряву. Ще один помічник потрібен, щоб потягнути вірьовку з якорем назад, розв’язати її і сховати.

— Павле, як тобі подобається цей план? — звертаюся до Павла.

— Подобається, — відповів. — Ми обдумували варіянт підкопу — не підходить: важкий, довгий і малоймовірний, щоб його не відкрили ще на стадії підкопування. Один чоловік пропонував зробити гелікоптер. Ну це явно неможлива річ. Один міркував, як би його зробити велику кулю, наповнити її теплим повітрям і перелетіти через колючий паркан. Цей план має одну позитивну рису — в темну вітряну погоду він без жодного шуму міг би вилетіти з зони і полетіти далеко-далеко. Але де ти візьмеш так багато тонкої прогумованої тканини і як ти склеїш із неї величезну кулю? Неможливо.