Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 48)
Коломитцев визнав логічність моїх міркувань, проте заявив, що буде виконувати цю постанову, бо до цього його, офіцера, зобов’язує начальник Дубравного виправно-трудового табору (ВТТ), офіцер вищого рангу.
— Це ж незаконно! — заперечив я.
— Відповідальність за відповідність цієї постанови закону взяла на себе Президія ВР РРФСР і мій безпосередній командир, бо я, як офіцер, у разі невиконання наказу, відповідатиму перед своїм прямим командуванням.
— Тобто солдафонська дисципліна для вас важливіша від дотримання вимог закону!
— Лук’яненко, ви багато собі дозволяєте! — обурився Коломитцев.
— Нюрнберзький процес постановив, що офіцер не має права виконувати незаконний наказ свого командира. Совітський Союз — учасник Нюрнберзького процесу, він брав участь у виробленні його процесуальних і матеріальних норм, таким чином вони обов’язкові для МВС СРСР і вас зокрема.
— А чого це ви заходилися протестувати? Ви ж залишаєтеся в цій зоні? Вас не переводимо до десятої зони з особливо суворим режимом?
— Так, мене не переводите. Проте порушуєте засади законности. А мене в університеті наставляли боротися за законність. І окрім того, переводите моїх друзів.
— Кого це?
— Ну, цього я вам не скажу. Важливо, що переведення на суворий і особливий — це незаконне загвинчування гайок і ви особисто в цьому берете участь.
— Це не ваше діло. Ваше завдання працювати й виконувати вимоги режиму. Можете йти, — сказав Коломитцев.
— Режим, який встановлюєте незаконним способом — це свавілля.
— Не свавілля, а порядок! Можете йти!
* * *
Концтабір ЖХ 385/10 перетворювали на зону особливо суворого режиму, і ми вже знали, що чимало в’язнів із сьомої зони переведуть туди. Серед переведених опинилися два чоловіки, з якими я встиг подружитися — це Володимир Юрків та Ігор Кічак. У зоні — багато добрих людей, з якими було не просто цікаво, а приємно спілкуватися. Юрків і Кічак належали до тих, з якими завжди на душі затишно й приємно. Окрім того, це люди, які мали дуже високий рівень теоретичної підготовки і духовности. Не знаю, чи був ще хтось у зоні, хто б більше читав український Літературно-науковий вісник НТШ і знав партійні документи ОУН, ніж Юрків, хто більше вивчив би українських і польських історичних джерел і знав би так нашу історію, як Кічак.
У повстанцях мене вражала цільність натур: єдність переконань і дії, нерозривність політичної настанови провідників і волі до її виконання. Ці галичани майже не жили під російською владою і в них ще не відбулося розщеплення особи на три частини: одне думаю, друге кажу, третє роблю. Вони що думали, те робили, і коли щось не хотіли робити, то й не виправдовували його.
З цієї душевної єдности формувалося велике поцінування політичних і тактичних настанов Центрального проводу ОУН. У їх виконанні вони вбачали історичне виправдання своєї боротьби, вони мали відчути перспективи для перемоги або слави у вдячних нащадків, вони свято вірили, що їхні поневіряння не марні.
Не кожен із повстанців сам чув і міг знати настанови Проводу ОУН. І той, хто їх знав і пам’ятав, заслуговував на особливу пошану. Серед таких для мене був Володимир Юрків та Ігор Кічак. Юрків знав напам’ять напрямні III Великого збору ОУН і кілька разів переказував їх слово в слово. А Кічак подав цікаве трактування “Великого льоху” Шевченка, докладно переповідав “Наші ідейно-політичні основи” — перший розділ “Декларації Проводу ОУН” З травня 1945 року. У лютому 1962 року їх забрали з сьомої і перевели в десяту зону — концтабір ЖХ 385/10.
Ліпше спробувати тікати
1961 року в’язні з бараків до їдальні ходили самі у визначений для снідання, обіду й вечері час. Наприкінці 1961 року — вже бригадами. Бригадир (в’язень) шикував бригаду перед бараком, перевіряв кількість чоловік і, впевнившись, що всі, вів до їдальні. Бригадира час від часу перевіряв черговий офіцер, щоб бригада дотримувалася дисципліни. З їдальні в’язні виходили, коли хто попоїв. У перші місяці 1962 року заборонили йти з їдальні неорганізовано, по одному. Поївши, мусили шикуватися й бригадою повертатися до барака. Ходіння до їдальні чи з їдальні наодинці стало порушенням режиму. Таких поодиноких ловили й карали.
У магазині давно вже не було ні м’ясних, ні молочних харчів чи консервів. Зрідка завозили грудковий цукор і продавали по півкіло бригадирам, шнирям та тим в’язням, які перевиконували норми виробітку понад 110 відсотків. У їдальні зникли свіжі харчі, їжу варили із сушеної картоплі, сушених буряків, моркви й цибулі. У минулі роки в’язні позаводили собі в робочій зоні грядки й садили цибулю, редиску, огірки, помідори та ще якусь зелень, додавали до безвітамінної пісної їжі і тим підтримували свій організм. Тепер наглядачі вишукували у робочій зоні між бур’янів грядки й витоптували їх.
— Чим шкодять вам ці грядки? — питали наглядачів. — Чим для вас кращі бур’яни від культурних рослин? Чого ви такі вредні?
У відповідь звучало одне й те ж: “Не можна! Заборонено!” Заборонено — і баста!
“Старійшини” все частіше згадували минулі голодні роки, коли від голоду та з виснаження в’язні мерли, як мухи. Десь за парканом малої зони — у великій зоні, що називалася Союз РСР, говорили й писали про розквіт соціялістичної демократії, про відновлення після XX (хрущовського) з’їзду соціялістичної законности, про покращення життя, а тут насувався голод, і віяло холодом від думок про поступове повертання до жорстоких сталінських часів.
Гайки загвинчували офіцери, прапорщики, сержанти, їм підспівував дехто з в’язнів. Було видно дуже добре, хто виконує накази з обов’язку, хто намагається ухилятися й самому не гавкати на в’язнів, а хто намагається кусати найболючіше. Навіщо ви вислужуєтеся?
Причаєне кипіння в душах породжувало думки про помсту, про втечу, про страйк.
У квітні, либонь, за місяць до першого травня, поповзла чутка про амністію до великого пролетарського свята.
— Степане, — звернувся я до Кравчука, — як ти розумієш цю чутку?
— Її варто обмізкувати. Проте, май на увазі, що такі чутки повторюються щороку до 1 травня і до 7 листопаду вже багато років.
— Якщо так, то ти зовсім не віриш чи трохи віриш у можливість амністії?
— Трошки, зовсім трішечки вірю. А як ти гадаєш, амністія можлива? Ти недавно з волі і маєш свіже відчуття настроїв комуністичних бонз. Що воно тобі підказує?
— Я ще не обдумав чутку як слід. Погляньмо так: що змінилося в совітській дійсности за минулий рік? Що сталося незвичне, що примушувало б до амністії? Що зараз є таке, що штовхало б владу до амністії? Що екстраординарного може статися в найближчому майбутньому? На всі питання відповідаємо: нічого не сталося і нічого не станеться. Тобто перший травень буде звичайний у хронологічному ряді до першого і після першого травня. За таких обставин чутка про амністію не має логічного обґрунтування, а того схиляюсь до твого пояснення: адміністрація запустила чутку в зону для заспокоєння в’язнів та для того, щоб ми не завадили їм відсвяткувати їхнє свято.
До мене підходило багато старших і молодших в’язнів, хотіли послухати моє тлумачення чутки про амністію. Багато хто з них відходив розчарований — їм хотілося від мене, освіченого юриста, підтримки їхньої віри, а її не було. Одного разу до гурту, що мене оточував, підійшов Трохим Шинкарук, постояв трохи, послухав та й каже:
— Від цієї безбожної московської влади ви чекаєте ласки. Та не ласки треба чекати, а поборювати її. Москалі знають один аргумент — кулак, обух. Ото й треба на них гартувати обуха.
— Гучні слова! — хтось обізвався з гурту. — Скажи конкретно, що робити?
— Треба тут декому зламати роги, бо занадто вже знахабніли. Треба думати й про боротьбу на волі. Вивчали Декалог, давали клятву, а тут перетворилися на ягнят — де дух завзятої борні?!
Збройну варту здійснювали солдати МВС, що стояли з автоматами на вежах усіх чотирьох кутів прямокутної (чи квадратної) площі концтабору. Загорожа з колючого дроту відмежовувала житлову і робочу зони від вогневої смуги, яку за теплої пори року орали, і утримували голою, без жодної травиночки. Це на випадок втечі — щоб мішень-в’язень добре було видно і ніяка бадилина не заступала. За вогневою смугою стояв суцільний дерев’яний паркан метрів до п’яти заввишки, обладнаний колючим дротом. По той бік паркану повздовж нього проходив поміст, з якого кожна зміна наглядачів, заступаючи на чергування, перевіряла стан паркану, колючого дроту та сталевих дротяних сіток, що обрамлювали всю територію концтабору. Пробратися через цю багаторядну огорожу неможливо, і в’язні ламали собі голову над тим, як би ж її подолати.
Я познайомився з Кочубеєм і Андросюком. Обоє завзяті сміливі й рішучі козаки. Першим завів зі мною мову про втечу Павло Андросюк. Його аргументація була проста і зрозуміла: не варто сидіти за колючим дротом цілих п’ятнадцять років. Це вельми великий відтинок життя. Не варто нидіти, старіти й перетворюватися на старого й немічного діда в бездіяльному чеканні. За Україну необхідно боротися тепер, а не відкладати на потім.
Я подумав і відповів, що не проти і лише висловив сумнів щодо можливости самої втечі.
Наступного разу розмовляли втрьох, підключився ще й Кочубей.
— Хлопці, — кажу я до них, — я не бачу можливостей для втечі. Ви довше сидите в зоні, то, може, зрозуміли, як можна подолати огорожу, а я поки що не бачу. Розкажіть.