Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 106)

— Мені противні всякі глибокі міркування, коли замість боротися починають довго розповідати про боротьбу: замість діла — потік слів. І все-таки діло має бути обговорене, інакше не можна дійти згоди про спільні дії, — гарячкував Вірун.

— Правильно, Степане, — відпаровую, — бо та справа, яка в колі друзів здається всім однаково зрозумілою, потім, коли доходить до діла, у головах кожного уявляється по-різному.

— Коли б було бажання боротися, легко знайдуться слова для порозуміння. Мене злить, що самого бажання боротися немає, — сказав Коваленко.

Полозок:

— Друже Коваленко, оці молоді політв’язні, що тут зібралися, не ті люди, від яких у зоні залежить рішення. Вирішують ті, хто має загальне провідницьке визнання.

— Повторіть мені, хто це, — поцікавився Коваленко.

— Горбовий, Пришляк, Польовий, Грицяк.

— А якщо вони не вирішать, щоб боротися, то що, й не боротися? — допитувався Коваленко.

— Є провідники, прецінь, другого рівня, — пояснював Кобилецький, — молодші. Вони визнані, так би мовити, не цілою зоною, а тільки частиною, але це сміливі й самовіддані націоналісти. Почати акцію загальнотабірну вони не можуть, але акцію обмеженого масштабу спроможні.

— Чого ж вони не організовують страйк? Скільки ж можете терпіти загвинчування гайок?! — не міг заспокоїтись Коваленко.

О цій порі нагодився Іван Станіслав.

— Добрий день вам! — привітався, потискуючи кожному руку.

— Добридень! — відповіли гуртом.

— Левку, — звернувся Вірун до мене, — нам пора йти.

— Ходімо, — відповів я. — Поки що це тільки метушня одного Коваленка, метушня, для якої немає ні загальносоюзної, ні табірної підстави.

І ми покинули диспутантів, які розмовляли ще, мабуть, довго.

За всякої нагоди Коваленко все підштовхував до боротьби молодих політв’язнів. Він не хотів слухати їхніх закликів до здорового глузду. Їхні аргументи на користь розсудливости здавалися йому необґрунтованими, їхню стриманість сприймав за боягузтво і злився. Так тривало, либонь, цілий рік. Потім замовк на кілька місяців, а далі наклав собі на голову велику купу й розмазав по морді, одягнув яскраву червону опаску на лівий рукав сірої зеківської куртки, задер морду вверх і демонстративно пішов по трапу вздовж стадіону, з викликом показуючи всім свій зрадливий перехід від ворогів до союзників влади.

Ось так! Термін у нього був невеликий, здається, три роки. Цього виявилося досить, щоб згоріти й переродитися на слимака.

У робочій зоні між цехами, складами лісоматеріялу, між трапами були смуги й клапті нормальної землі, і політв’язні-українці перекопали землю і посадили цибулю, редиску, помідори, огірки та іншу зелень. Навесні все це посходило, піднялося, зазеленіло й весело зацвіло. В’язні почали рвати пір’я цибулі й приправляти нищімну страву. Десь, либонь, у кінці червня після теплого нічного дощу грядки зазеленіли особливо яскраво. До того ж, хтось посіяв уздовж трапу дикий цикорій і він до живого килима різнобарв’я додав густі разки блакитних пелюсток. Ця різнобарвна природа немов знала, що ми в неволі, і нашу журбу хотіла розвіяти буянням живої краси.

Пройшла чутка, що концтабір має відвідати якийсь високий начальник чи то з мордовської столиці Саранська, чи то з Москви. Начальник табору Коломитцев у супроводі заступника з політвиховної роботи підполковника Толбузова та двох старшин зробив обхід всієї житлової зони. Городина й квіти не знали, що треба ховатися від його зору, і він їх завважив. Наказав знищити, щоб в’язні не збагачували вітамінами свою їжу. Із-за зони прийшло чотири менти з лопатами, привели коня з плугом. Перевернули всі грядки догори дном. А де плуг не досягав, там лопатами перекопали, повирубували городину і замість зелені й квітів ці клапті землі засіріли вологим ґрунтом. Ми кричали на них: “Дикуни! Варвари! Ви навіть дикі квіти викорінюєте! Як не хочете, щоб до сушеної картоплі ми додали цибулі, то ж хоч дикі квіти залишіть!”

— Це вам, — відповідали, — не ботанічний сад, а колонія суворого режиму, мусите терпіти.

Терпіти треба було не тому, що не можна зменшити страждання, а тому, що політичних супротивників належить мучити — така політична філософія комуністичної імперії.

Якось майже одночасно у Яреми Ткачука, Мирона Площака, Миколи Юрчика, в мене і ще кількох відносно молодих українських політв’язнів впав кров’яний тиск і заболіла печінка. Лікар Кархут сказав, що тиск можна підняти кавою. У когось із в’язнів ми розжилися кави, розкладаємо невеличкий вогонь біля трапа й нагріваємо воду. Підходить начальник третього загону капітан Кіндратюков і доброзичливо запитує:

— Що ви тут робите?

— Хочемо заварити каву.

— А що у вас кров’яний тиск упав?

— Так.

— І печінка заболіла?

— Так, щось захворіли.

— У мене, — кажу я, — досі ніколи в житті печінка не боліла. Я навіть не знав, де вона.

Інші так саме висловилися з цього приводу.

— І в усіх одночасно, — зауважив капітан. Це було не так питання, як констатація факту.

— Так, по суті одночасно. Від чого б це?

— Мабуть, ви не спостережливі, — каже капітан. — Мені шкода вас, молоді українці. Ви ж у центрі уваги служби, що слідкує за думками людей. Вони (кивнув головою у бік штабу адміністрації табору) не забувають про вас, а ви наче забуваєте про них. І ви ж не просто живете, а боретеся. Зло не може перемогти. Переможе справедливість. Та… — перервав раптом свою мову, — он вода закипіла, зі співчуттям і глибоким-глибоким сумом подивився на нас, простягнув кожному руку на прощання, повернувся і з ледь похиленою головою повільно пішов у бік виходу з зони.

Ми заварили каву, загасили вогонь і випили по півсклянки. Буквально за десять хвилин млявість і тиск у потилиці минулися і ми побадьорішали. Я вперше відчув, що таке вельми понижений тиск і що таке півсклянки кави у цьому разі! Хлопці повеселішали.

— Панове, — звернувся я до друзів, — ви давно знаєте капітана Кіндратюкова? Говорить такі дивні речі. Він завжди такий? Ви ж його вже давно знаєте, він часто так висловлюється? Мені здається, що в його душі заговорило щось людське.

— Хтось казав, що він з української сім’ї Кондратюків, із засланих у Сибір.

— В’язні з його загону казали, що він дуже рідко кого карає.

— Та прецінь, виконував же й виконує собачі обов’язки.

— Гаразд, — мовив я. — Поживемо — побачимо.

Всі розійшлись по своїх бараках.

Наступного дня зону охопила новина: капітан Кіндратюков покінчив життя самогубством. Казали, що в кишені знайшли записку, в якій написав, що більше не може брати участи у знищуванні комуністичною державою освічених і культурних людей, не може дивитися на несправедливе знущання над невинними.

Ми знову зібралися з друзями й довго обговорювали подію, що сталася. Виявляється, і в людей з каральними погонами буває душа й совість. І ніхто не привернув увагу до вчорашніх слів капітана Кіндратюкова, що ми вельми неуважні і що наш стан влада розцінює не як відбування кари, а як боротьбу, отже, й діє щодо нас відповідно.

А чому боротьба?

А хоч би в тому, що з 1962 року ми з Віруном і Боровницьким склали добру скаргу з обґрунтуванням права націй на самовизначення і взялися методично її розсилати в обласні прокуратури, депутатам Верховної Ради УРСР, в ЦК, редакціям центральних і республіканських газет і журналів. Тож мали б уважніше поставитися до слів капітана Кіндратюкова.

У їдальні-клубі адміністрація концтабору організовувала культурно-масові заходи з перевиховання ворогів радянської влади. Із поліцаїв та інших в’язнів, що розкаялися, вона створила хор. Інші ж в’язні з цієї категорії займалися наочною агітацією: вони малювали плакати, гасла, графіки з цифрами про виконання завдань п’ятирічок тощо. Художники малювали членів політбюро ЦК КПРС. Усім цим щедро оздоблювали і житлову й робочу зони.

Це було примусовим нав’язуванням комуністичної ідеології націоналістам, єговістам та іншим ідейним ворогам комуністичної влади і як таке суперечило принципам демократії і, зокрема, праву людини на власний світогляд, але в умовах тотального панування комуністичної ідеології ніхто з владноможців навіть і не уявляв, щоб хтось мав право на інший світогляд. Нав’язування світогляду всім і кожному адміністрація вважала своїм незаперечним правом і тому густе оздоблення наочною агітацією обох зон не сприймала за ідеологічний примус щодо політв’язнів.

Від інших політв’язнів я знав, що зеківська художня самодіяльність — це садизм влади над старими поліцаями та власівця-ми, проте одного разу вирішив зайти до клубу-їдальні і особисто подивитися й послухати, що вони роблять на сцені.

Був це хор дідів різних національностей. Всі вони в час війни зі зброєю в руках воювали проти совітської влади, всі і в час війни ненавиділи комуністів і тепер ненавиділи не менше, а тут стояли на сцені і нерівними хриплими голосами на всю силу співали, а точніше, кричали славу партії, хвалили соціялізм і великі досягнення будівників комунізму. Їхнє реальне становище безправних політв’язнів і їхні слова, їхні справжні думки і зміст їхніх пісень настільки протилежні й несуголосні, що створювалося враження чогось зовсім нереального, якогось марева, загробного видива.

Як можете ви на сцені під яскравим освітленням намагатися перекричати один одного, аби лукаво показати владі, що вже перестали бути її ворогами? Чи не порядніше було б мовчки змиритися з поразкою у боротьбі проти цієї влади? Принаймні зберегли б свою людську гідність. Жалюгідне видовище! Я встав з лавки й вийшов — не хотів бути свідком крайнього приниження в’язнів і такого ж крайнього садизму табірної адміністрації.