Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 108)

Я звернувся до начальника загону капітана Абрашкіна з проханням перевести мене в інший цех. Він відповів, що розгляне клопотання. Не сказав коли. Я вирішив самотужки регулювати час своєї праці. Прийшовши до цеху, склеював шпон з півгодини, а коли прес притискав першу закладку дощок і видавлював клуби їдучої пари, виходив із цеху й сидів собі на траві за сусіднім цехом. Так нагодився прапорщик, який саме обходив робочу зону вздовж загорожі з колючого дроту.

— Лук’яненко, ви чого сюди сховалися і не працюєте?

— Я, по-перше, не сховався — тут відкрито, а по-друге, почав сліпнути від кислоти біля преса.

— Ідіть до лікаря.

— Вже був.

— Ну й що?

— Доповів капітану Абрашкіну, і він мене переведе.

— Я перевірю те, що ви кажете і якщо брешете, то напишу рапорт начальнику, щоб вас посадив до буру.

— Перевіряйте.

Прапорщик пішов. Я кілька разів повертався до свого цеху, працював по 15–20 хвилин і виходив знову на свіже повітря і сидів собі на траві.

Тим часом капітана Абрашкіна кудись, мабуть, відрядили, бо цілий місяць він не з’являвся у концтаборі, і я, уникаючи зустрічей з ментами, успішно ухилявся від праці, зводячи її, либонь, до однієї години. Щоправда, можливости читати книжку вже не було.

Юрко Литвин

В’язнів перевели з житлової до робочої зони, і вони групками попрямували до різних цехів. Я прийшов на своє робоче місце, перевдягнувся в робочий одяг, поклав на свій стіл стоси відповідно нарізаного дубового шпону, ролика, слоїка з водою, клейку паперову стрічку, попрацював хвилин з десять і вийшов з цеху.

Останніми часами я часто зустрічався з Юрком Литвином. Литвину подобалися твори молодого Маркса. Він, бувало, казав: “Ми, українці, тут у концтаборах усі заперечуємо марксизм. І загалом то правильно робимо, але це не означає, що ми маємо бути сліпі і заперечувати все гамузом”.

— Юрку, я з тобою згідний: ми не повинні негативно оцінювати твори людини на основі нашого негативного ставлення до автора як людини. Твори необхідно оцінювати за їхнім змістом. Ясна річ, знання біографії автора допомагає зрозуміти його твори, але треба вміти абстрагуватися від побічних чинників і об’єктивно оцінювати зміст самого твору.

— Левку, ти відчуваєш різницю між творами молодого Маркса і творами Маркса немолодого?

— Ні, не відчуваю. Я в університеті вивчав Маркса тематично. Нам задавали читати твори Маркса відповідно до плану занять. Вивчити біографію і осягнути його як людину і теоретика не було можливостей.

— Не похвалюся, що я прочитав усього Маркса, але читаючи під кутом зору розвитку його поглядів, я зауважив, що молодий Маркс був чесніший, правдивіший і цікавіший, твори, написані у другій половині його життя, тхнуть виконанням чийогось замовлення. У них багато наперед заданого, що він з усіх сил намагається обґрунтувати. Причому якщо в молодого Маркса є звичайна людська доброта, то в Маркса другого періоду — якийсь антилюдський сатанізм: нацькувати одних проти других, навіяти недовіру, викликати ненависть і в усякому мирному середовищі запалити внутрішню війну.

Так ми з Литвином часто й подовгу дискутували. Я розповідав йому, як “Критика Готської програми” Маркса, яку я вивчав за університетського програмою, підірвала в мені комуністичний догмат про об’єктивний розвиток історії. Це для мене мало принципове значення, бо виникнення соціялістичної (комуністичної) суспільно-економічної формації постало перед моїми очима не як єдино можливий етап людського розвитку після капіталістичного суспільства, а лише як один з можливих варіянтів. А якщо він виник з суб’єктивної дії людей, то це означає, що суб’єктивна дія людей спроможна його змінити, переінакшити, зупинити. Зникав історичний фаталізм і виникав простір для вияву і впливу людської волі. Цей філософський постулат відкрив простір для творення політичної програми боротьби проти московської комуністичної теорії та її практичної політики. У такий спосіб боротьба за самостійну Україну здобувала міцний філософський фундамент, а це, в свою чергу, надавало нашій боротьбі оптимістичного життєвого характеру.

Литвин писав вірші російською мовою. Показав їх мені.

— Чого ти написав їх по-російськи, адже ти добре знаєш українську?

— Не зовсім знаю. Чому? Здається, що легше надати тим образам і почуттям, що їх витворює душа, словесну форму російською мовою.

— Коли ми з тобою балакаємо, ти ж думаєш по-нашому, а не по-російському.

— Звідки ти знаєш?

— З того, що темп розмови плавний і безперервний. Ти не зупиняєшся, щоб підшукати українське слово. Слова виникають у тебе самі по собі, як і в мене, і автоматично складаються у речення. Це означає, що автоматично працює український, а не російський синтаксис. Коли складаєш вірші російською, тоді ти перемикаєш думання з української на російську мову не через недосконалість знання української, а через зовнішній чинник — моду писати по-російськи, бажання бути таким (не гіршим), як твої табірні колеги-російські поети.

— Може, Левку, ти й маєш рацію.

— Ти мене дивував своєю пам’яттю — пам’ятати всього Кобзаря, напевно, половину Лесі Українки, Франка, Лєрмонтова — це треба мати феноменальну пам’ять!

— А мені здається, що це так просто.

— Ні, це не просто. І якщо ти знаєш напам’ять всю основну українську поезію, то це означає, що ти маєш величезний запас українських слів, отже, й сам міг би писати вірші українською мовою, — переконую його.

— Я раніше не надавав цьому великого значення, — задумливо мовив Литвин. — Наші дискусії показали прямий зв’язок мови з боротьбою за незалежність, і я перейду до написання віршів українською мовою. Не зразу. Поступово. Ми з тобою уже обговорювали і з’ясували для себе, що мотивація обґрунтування необхідности самостійности України може бути різна за змістом і, так би мовити, в різних об’ємах. Ти казав, що самостійність необхідна з таких і таких мотивів і перераховував їх. Для мене досить одного мотиву: незалежна Україна припиняє експлуатацію Москвою своїх природних багатств, спрямовує їх на свою користь і забезпечує українцям значно кращі достатки. Уже одне це варте, щоб боротися за незалежність. Об’єм цих вимог менший, ніж ти викладаєш, але цілком достатній для вступу у боротьбу проти імперії. Проблема мови у моєму уявленні не мала великого значення. Мова не була мотивом до боротьби. Мені було достатньо економічного мотиву.

— Самостійна Україна потрібна для того, чи, точніше кажучи, не для того, щоб нагодувати українців. Вона потрібна, аби в українцях зберегти українську сутність. І не тільки зберегти, а й відродити ті національні риси, які за період колоніяльного рабства спотворені чи й зовсім втрачені. Мова — найважливіша риса нації, тому вона є метою і водночас знаряддям боротьби за самостійність.

— Хіба моя аргументація самостійности України стає слабшою від того, що я викладаю її російською мовою?

— Ні, не слабшає, коли говориш з московитами, але зовсім не годиться для розмови з українцями. Ти ходиш до російських поетів, що час від часу збираються біля шкільного “грибка”. Що ви там обговорюєте?

— Читаємо свої нові вірші, якщо хтось написав, обговорюємо їх, поезію, що друкують у московських літературних журналах. Мені цікаві ці зустрічі. Це ж поети, що незадоволені комуністичною владою. Вони намагаються так писати, щоб і не дати підстав звинуватити їх в антирадянській агітації і сказати щось критичне. Словесна еквілібристика, проте читачі радянські навчилися її читати і бачити те, що автор хотів сказати. Це частинка світу російської дисидентської поезії. Їхнє незадоволення комуністичною владою суголосне моєму настрою, і мені приємно з ними.

— Вони хочуть демократії?

— Так, вони проти комуністичної диктатури.

— Чи йде їхня демократія аж до визнання за Україною права на вихід з-під влади Москви і створення окремої держави?

— Ні. Про це заходила мова не один раз, і повсякчас вони кажуть: якщо знищити комуністичну диктатуру, тоді режим стане кращий і відпаде необхідність відокремлюватися, тому, мовляв, давайте разом поборемо комуністів і далі залишимося разом. Коли я вказував, що Московщина грабує Україну, вони вигадували різні викрути і закінчували тим же: залишаймося разом. Аби не загострювати взаємини, ми припиняли тему самостійности й переходили до естетичних цінностей поезії.

— Це, далебі, безпечний аспект поезії. Можна знайти багато віршів в українській, російській, польській чи ще чиїйсь поезії, що талановито відтворюють кохання чи стан поетичної душі. Такі вірші наповнюють і твою душу солодкими чарами високих почуттів та мелодійністю звуків. І все-таки інтереси людини не обмежуються цією поезією. І твої колеги російські поети не обмежилися ними. І до концтабору потрапили не за таку поезію, а за громадянську, чи вужче кажучи, за політичну позицію. Естетика української і російської поезії — різна. Поглянь, за що українці люблять Шевченка, Лесю Українку, Франка? Та, перш за все, за їхні українолюбні почуття. А росіяни за що люблять Пушкіна? По-перше, простий народ Пушкіна не знає. Його знає аристократія. Вона любить Пушкіна за його імперські почуття та витонченість літературного стилю. Отже, в українців і росіян різні естетичні смаки й різні ідеяли. Ти, прилучаючись до групи російських поетів, вилучаєш себе із творення української естетики і тим збіднюєш нашу інтелектуальну творчість. Ідучи до них, ти прилучаєшся до тисяч малоросів, що пішли були в російську культуру і своїми талантами її збагачували і європеїзували.