Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 105)

Квасоля повівся порядно: сам не навів жодного Іванового висловлювання і тільки підтверджував слова Матрьошкіна. І то казав, що точно сам не пам’ятає, але якщо Матрьошкін так каже, то, мабуть, так і було. Стати прямо на мій захист і заперечувати свідчення Матрьошкіна він не міг, бо не дали б і йому захистити дисертацію.

— Мене засудили до чотирьох років концтаборів. Це зруйнувало весь план мого життя. Я планував після здобуття вченого ступеня кандидата лісотехнічних наук влаштуватися на викладацьку працю в Ужгородському університеті чи в Івано-Франківському інституті і там разом з наукою передавати студентам любов до України, а опинився ось тут між вами. Думаю, що я діяв необачно. Було б обережніше, то, може, більше б зробив.

— Обережних в Україні багато, — кажу. — Україні бракує необережних. Таких, що владі дулю показують у кишені, хоч греблю гати, а ось таких, що відважуються кинути їй у вічі правду, мало.

— Пане Йване, а ви не пробували зв’язатися з Квасолею? — запитав Затварський.

— Звідси, з табору?

— Так, звідси. Листом.

— Ні, не пробував. Думаю, що мій лист не приніс би йому радости. А з іншого боку, як би оцінив капітан Литвин спробу встановити зв’язок з кандидатом наук — моїм колишнім пожильцем? По-перше, подумав би, що він мій однодумець, по-друге, що я не відмовився від наміру продовжувати поширювати націоналістичні думки. Чи мені це потрібно?

— А коли б була можливість відправити лист поза цензурою, ви б відправили його Квасолі? — запитав Гордійчук.

— Ні, не відправив би. Квасоля не був моїм однодумцем. Він був об’єктом мого патріотичного виховання, але я не встиг підняти його до українського патріотичного рівня. Він уважно слухав, йому подобались мої слова, бо я ніби відкривав йому двері в новий світ, але попередній ідейний вантаж був дуже великий і до нашого розставання він не встиг від нього звільнитися.

— Пане Левку, ви та ваші найближчі друзі не пропускаєте нагоди висловити свої самостійницькі думки і доводити навіть вільнонайманим робітникам і службовцям заводу право України на незалежність. Не думаю, що це розумно. Гадаю, краще тримати свої думки при собі, — припустив Станіслав.

— І чекісти подумають, що ви відмовилися від антисовітських думок? — контраргументом відповів за мене Кіпіш.

— У цьому вони будуть сумніватися, але їх задовольнятиме, що ви їх не поширюєте, — провадив Іван.

— Так, що таке людина: це те, що вона думає у своїй голові, чи те, що вона каже і робить назовні? — запитую його.

— Усьому свій час, — відповів Станіслав.

— Ні, це залежить від людини: один діє, інший мріє, — твердо сказав Затварський.

Будні зони

Навпроти літньої сцени були довгі ряди лавок з нешироких соснових дощок, що їх поприбивали до вкопаних стовпчиків. Аби на меншій площі розсадити більше в’язнів, то ряд від ряду розмістили близькувато, що для людей трохи вищих за середній зріст створювало певні незручності. Ті потроху бурчали то на в’язнів, що самі ж і робили ці лавки, то на мента, який командував роботою. Та попри все, це було одне із зручних місць для зустрічей. Під дерев’яною сценою з невеликим дощатим навісом, що підносилася на півтора метра від землі, місце облюбували собі карні злочинці. За ними без суперечок визнали це місце, бо з політичних ніхто не хотів залазити під поміст. А карні організували собі там життя в позаробочий час. Там вони грали в карти, пили чефір і споживали якісь наркотики. Наркотиків як таких у зоні не було, то вони випрошували у санчастині якісь пігулки і з них щось собі варили. Одного разу вони взяли кров у найбільшого білого кота. Цей кіт був дуже спритний. Він лазив попід бараками і ловив мишей. Був гладкий, красивий, і всі його любили. Карні злочинці зловили його, витягнули кров і запустили собі у вени. Мабуть, не збиралися вбивати, бо ж відпустили живим. І кіт поповз по зоні. Задні лапи не працюють, і вся задня половина тіла лежить долі, а передніми ледь-ледь перебирає і повзе вперед. Морду трохи підніме, подивиться поперед себе, а погляд такий сумний-сумний, опустить голову і знову з останніх сил переставить передні лапи на кілька кроків вперед. Дмитро Гордійчук побачив муки кота, взяв на руки, підніс до барака, щоб чимось нагодувати. Кіт не хотів ні хліба, ні молока і невдовзі здох. Гордійчук ще з кількома нашими пішли до кримінальних, накричали на них і попередили, що поб’ють, якщо вони повторять таке кровопивство.

Одного ясного дня у кінці довгих лавок зібралася група молодих українців і гучно обговорювали наболіле. Ми з Віруном підійшли до гурту, хто так-сяк сидів на лавках, а хтось стояв. Один з наймолодших в’язнів, чи таки наймолодший — Петро Коваленко, розмахуючи руками, майже кричав: “Ви нічого не робите для продовження боротьби за демократію! Навіщо бралися, якщо не хочете її продовжувати? Що змінило вас? Чому ви стали такі пасивні? Менти поступово забрали у вас цивільний одяг і загнали в нікчемне зеківське лахміття, яке влітку соромно на себе вдягти, а взимку зовсім не гріє, посадили на ніщимну бурду, до магазину завозять, як на сміх, зубні щітки й зубний порошок і ніяких харчів. Підкидають по півкілограма цукру старим поліцаям за перевиконання норм виробітку та за допомогу ментам у стеженні за нами, а ви дивитеся на все це і мовчите! Соромно за вас! Необхідно негайно організовувати загальний страйк.”

— Що ти конкретно пропонуєш робити? — перебив його Борис Здоровець з Харкова.

— Загальний страйк!

— Як ти думаєш його організувати? — питає Полозок.

— Я ще й півроку не відбув у зоні, то не всіх людей знаю. Ви тут довше. Ви краще знаєте і в’язнів, і ментів, то ж маєте взятися за організацію, а я готовий бігати агітувати й допомагати.

— Ти хочеш кинутися в воду, не спитавши броду, — застеріг його Савченко.

— Для страйку, — втручаюся я в дискурс молодих, — завжди спочатку створювали страйковий комітет, що брався за вироблення вимог до влади та організовував людей.

Розгорілася палка дискусія. Вигукували навперебій:

— Важливо почати! — гарячкував Коваленко.

— Що почати? Ти кип’ятишся, не знати чого. Можеш, звісна річ, піти до кімнати чергового по зоні і плюнути лейтенанту чи старшині в пику, але від цього не зникнуть солдати з вартових веж і брама для виходу з зони не відчиниться, — доводив Струтинський.

— Як не знати, чого? Всі знають чого: менти затискають і затискають гайки, а ви, старі зеки, знай лиш між собою бурчите і ремствуєте, а на протест не відважуєтеся, — сперечався Коваленко.

— Та тут ми ніби всі готові до якоїсь акції протесту, але коли доходить до діла, то виявляється, що в одного скоро побачення, у другого скоро надійде право на пакунок, у третього ще щось і так виходить, що немає людей, які готові страйкувати, — розмірковував Площак.

— Між іншим, — зауважив Гайовий, — це зовсім не просто. Ось ми тутечки говоримо про якийсь страйк, а погляньте на себе — усі ми люди не першої величини в зоні серед українців. А є ж провідні постаті, від яких залежить справа, які вирішують у зоні…

Коваленко:

— Ну, то треба з ними побалакати і їх схилити.

— Розумієш, — знову втручаюся я, — старі зеки мають досвід. Вони уміють відчувати настрій всієї зони і настрій начальства. Вони знають, коли атмосфера так розжарилася, що на страйк піде весь чесний контингент, а коли на страйк піде тільки якась десята частина, то з такого страйку вийде пшик. Ясна річ, на пшик вони не підуть і інших не поведуть.

— Старі в’язні вже втомилися, то чого ж ми будемо на них орієнтуватися? — зауважив Коваленко.

— Ти так гучно кричиш про організацію страйку, а ти знаєш, що за самі ці розмови можна потрапити до буру? — запитав Гайовий.

Площак:

— Кричати по всій зоні не потрібно, але мусимо ж ми чинити опір загвинчуванню гайок.

— Проти кого ми боремося: проти табірних ментів чи проти комуністичної диктатури, тобто проти самої влади? — запитав Полозок.

— Я це вже чув, — обізвався Кобилецький. — Мовляв, що боротися проти табірних ментів, коли диктаторська комуністична влада не в них, а вище, в Москві. А я скажу, що влада суцільна: вона від низу до верху. І коли б не було оцих низових ментів, не було б і влади.

— Коваленко, — продовжив Герей, — більше правий, аніж неправий. Є можливість вести боротьбу не проти всієї імперії, а проти тутешнього режиму, я за те, щоб ми не були дуже вже покірні перед ментами.

— Бачу, що в зоні люди поводять себе по-різному, — знову встряю я в дискусію молодих. — Одні не дуже виконують режим: після сигналу “до сну” ще півгодини гуляють по зоні, ховаючись від ментів, на сигнал “побудка” не поспішають вставати, а десять хвилин лежать і поволеньки ворушаться і потім встають, на сигнал “бригада, шикуйсь!” запізнюються до лави на п’ять хвилин і т. ін. Менти на них за це кричать, а вони у відповідь щось бурчать. Інші без запізнення виконують ці команди, але за всякої нагоди доводять офіцерам несправедливість совітської влади. Перші час від часу потрапляють до буру, других до буру нізащо садити, зате їм не скорочують терміни ув’язнення, їх частіше позбавляють побачень, пакунків і ставлять на гіршу працю. З 1800 в’язнів листи двом сотням в’язнів читає сам чекіст, решту — цензор. Третя категорія в’язнів і не дискутує з офіцерами, і не порушує режим. Цих абсолютна більшість: всі поліцаї, власівці й чимало повстанців. Четверта категорія — уперті антикомуністи. Хтось із них це не приховує, хтось не демонструє, але в бесідах це виявляє й не хитрує, а говорить просто й різко. Вони поводяться не однаково ще й тому, що по-різному бачать себе в житті на волі після звільнення з концтабору.